Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ПОГРІБ

Мені надійшов іще один імейл від Ніка. В ньому пропонувалося завтра сходити
в якийсь винний погріб неподалік. Принаймні винний погріб – лунає шляхетно,
подумала я, і кивнула йому головою. Якщо розмова не вийде, то хоч вип’ю
гарного вина.
Наступного дня після роботи я якось примудрилася не втратити гарного
настрою. А все не так погано. Зараз підемо пити гарне вино. Ми домовилися з
Ніком вийти в різний час, щоб наші співробітники не вилуплялися, як ми кудись
прямуємо в одному напрямку, і зустрітися перед баром. Здавалося, йому,
навпаки, саме того й хотілося, аби наші співробітники все зрозуміли, але в мої
плани це не входило.
Винний бар мені був знайомий. Колись я заходила сюди в намаганні купити
пиво, аби випити його на набережній Темзи, але пива тут не виявилося. Власне, 153
вина тут було також не так багато, але пропонувалося, серед іншого, піно
б’янко, і це мене цілком влаштовувало.
Ми потихеньку випили пляшку білого, намагаючись підтримувати розмову.
-А звідки ти взагалі? – питала я.
-Я тобі колись говорив – я із Манчестера.
Ну, може, й говорив, так хто ж буде пам’ятати, що ти там говорив.
-Ну, в тебе тут, напевно, є якісь друзі, знайомі, тобі вже не хочеться назад?
-Деякі друзі є, але небагато.
-А дівчину чому не завів?
Нік потупив очі.
-У мене була дівчина. Ми… недавно розійшлися.
Він підняв на мене погляд. Його світлі очі були густо облямовані безбарвними
віями і час від часу беззахисно кліпали. Тільки не кажи, подумала я, що ви
розійшлися, бо ти мене оце покохав.
Пляшка закінчилася; я встала і оголосила, що піду по другу.
-Ти можеш не пити, якщо не хочеш.
-Ні-ні, я себе чудово почуваю… Давай я принесу, справді.
-Ні, ти сиди тут.
Я принесла ще пляшку, цього разу – піно гріджо. Мені чомусь хотілося
італійського. Сівши за стіл, я збагнула, що найкращий спосіб розважитися – це
розважати самій себе. Я почала розповідати цікаві історії зі свого життя. Час
ішов непомітно, я говорила й говорила. Врешті я позіхнула і подумала, що час
іти спати.
-Ну що, давай розбігатися. Де ти живеш?
-У Чізвіку.
-Ну, дуже дякую за приємний вечір. Побачимося завтра.
-Мені дуже сподобалося… що ти робиш у п’ятницю? – гарячково запитав Нік.
-Ой… я зараз просто не пригадую. Треба буде подивитися в записник. Здається,
у мене щось заплановане. Завтра поговоримо.
Я посміхнулася, дивлячись кудись крізь нього, і вийшла. Про існування Ніка я
забула тієї ж миті, як він зник із моїх очей. Дивовижна здатність – така
невидимість. Пізніше, вже лягаючи спати, я згадувала, що відбулося за день, і
спробувала відтворити нашу розмову за цілий вечір. Все, що я пам’ятала зі
сказаного ним, — це що він був Манчестера. Про Манчестер я знала тільки те, що
це не Ліверпуль. Я лягла і швидко заснула.
Нік виявився тихим, але наполегливим. Протягом наступних кількох днів він
добився моєї згоди зустрітися з ним у суботу ввечорі.
В суботу, збираючись до кафе, де ми домовилися зустрітися, я фарбувала губи
перед дзеркалом і думала: чого я збираюся витрачати час на цю людину? Що
мені, цікаво з ним спілкуватися? Ні. А тоді чому? А тому, що я маю намір з ним
переспати, бо просто треба з кимось переспати, хоча абсолютно точно про це
пошкодую. То тоді чого тягнути кота за хвіст? Значить, треба пошвидше так і
зробити, таким чином скоротивши нікому не потрібне спілкування.
Коли я добралася до місця, Нік уже там сидів. Забачивши мене, він зрадів,
зіскочив із місця і почав пропонувати мені стілець, питати, що я буду, і таке
інше. Я сказала, що буду… що я буду? Я не знаю. Я буду шеррі.
Випивши своє шеррі і трохи поговоривши ні про що, я вирішила, що витрачати
часу далі не варто. Я прийшла сюди за одним, і я маю намір це отримати.
-Твоя сусідка по квартирі вдома?
-Ні, поїхала з Лондона на вікенд. 154
-Тоді поїхали до тебе. Я не бачу сенсу тут сидіти.
Нік явно не сподівався такого повороту подій. У нього дещо затряслися руки,
він почав посміхатися і заїкатися.
-Дуже класно, дуже… це недалеко… у мене є багато фільмів, ми можемо їх
подивитися…
-Прекрасно. У тебе курити можна?
-Ну, взагалі-то ми не куримо, але можна.
Нік нарешті осягнув думкою той факт, що я йду з ним додому. Мені знову вся
ця витівка почала здаватися поганою ідеєю. Я подивилася в глибину своєї
склянки. Там нічого не було. Може, випити ще один коньяк, перед тим, як іти
до нього в гості, подумала я. Ні, не буду. Одного коньяка все одно тут мало.

Ми нарешті прийшли додому до Ніка. На диво, це виявилося досить приємне
місце. Його власна кімната була невелика, проте вітальня виглядала пристойно.
В одному кутку стояла велика софа, в іншому – також великий телевізор з
відеомагнітофоном.
-Хочеш щось випити? – запитав Нік, який вочевидь не знав, що робити зі своїми
руками, своїми очима і загалом із собою.
-Хочу. Маєш коньяк, бренді, шеррі або щось таке?
-Маю, на жаль, тільки портвейн і ось, ще, здається, щось… горілка. Вибач, я не
знав, що ти прийдеш, я б купив щось краще.
-Були б українські солоні огірки, я б із задоволенням випила горілки.
-Українських у мене нема, — сказав Нік і нервово хіхікнув. – Але є якісь інші,
здається, польські. Із місцевого німецького магазина.
-Тоді давай горілку. Може, в тебе ще й сало є?
-Сала нема, але є бекон.
-А чорний хліб?
-Якраз також є.
Мені подумалося, що, можливо, цей Нік не такий уже безнадійний.
-Так давай.
Я випила горілки, закусила беконом, потім укинула до рота – ну, звісно,
польський, але кращий, ніж нічого, огірок. У будь-якому разі вечір не минув
намарно.
Нік метушився по хаті, не знаючи, що мені запропонувати.
-Може, хочеш подивитися якийсь фільм?
Я підняла голову і подивилася йому просто в очі. Очі, з цими його безбарвними
віями, безпорадно кліпали на мене.
-Може, й хочу, — сказала я, дивлячись просто на нього.
Він застиг посеред кімнати, не знаючи, що йому робити.
-О, Господи, — зітхнула я. – Іди сюди.
Я взяла його за руку трохи вище зап’ястка і притягнула до себе. Мені не
хотілося його цілувати, тому я почала розстібати ґудзики на його сорочці. Він
почав гладити мене по волоссю, — вочевидь, все, що йому спадало на думку.
Мені почало заважати світло; я не хотіла цього бачити, тому підійшла до
світильника і ввімкнула його, потім вимкнула горішнє світло. Після цього в
кімнаті стало видно лише туманні образи, і все стало набагато легше.
Врешті ми таки зайнялися сексом. Щоправда, перед цим довелося у нього
спитати, чи він має презервативи, після чого він кудись зник на якийсь час і
з’явився з ними. Мені було цікаво, чи це його, чи його сусідки по квартирі. 155
Проте менше з тим, добре було вже те, що мені не довелося пропонувати свої
власні.
Закінчивши, певний час ми лежали мовчки. Особисто мене влаштовувало, щоб
так і лишалося. Проте Ніку явно нейнялося. В його свідомості багато питань
лишилося нез’ясованими, і йому сильно хотілося мати на них усі відповіді.
-Поліна.
-Так.
-Тобі було добре?
-Ну так, безумовно, більш чи менш, так. Добре.
-Ти… ти… мене любиш?
-Знаєш, це питання, на яке я відповідати не готова. Відверто кажучи, якщо ти
добре подумаєш, то сам знатимеш відповідь.
-Тобто ти мене любиш?
Все-таки, звісно, цього робити було не варто, подумала я.
-Послухай. – Я потягнулася за пачкою цигарок. – Ми просто не будемо про це
говорити. Я не люблю нікого, нікого ніколи не любила і не любитиму. Я не маю
і не маю наміру мати жодних стосунків із будь-ким. – Нарешті з кишені своїх
джинсів я здобула запальничку. – Мене взагалі не існує. Розумієш? Мене нема,
я тобі приснилася. – Я закурила цигарку. – В тебе є ще що випити?
Нік приніс мені ще якоїсь рідини в склянці.
Я докурила, встала й почала одягатися.
-Може, ти лишишся? Вже досить пізно. Я, звісно, проводжу тебе додому, якщо
хочеш, але краще лишайся. Я не буду тебе турбувати, я можу спати в вітальні.
Було справді вже досить пізно. Мені насправді не хотілося нікуди. Мені
хотілося лягти, і щоб мене накрили ковдрою. Я вирішила, що лишаюся.
-Добре, я лишаюся. Поклади мене де-небудь. А краще налий мені ще що-небудь
випити.
Нік налив мені портвейну. Це так по-українськи, подумала я. Ну добре. Я
сходила в душ і лягла там, де мені сказали. Вже мені почали ввижатися чиїсь
очі, дорога через пшеничне поле з волошками, синя річка, на дні якої видно
було пісок і водорості, коли я відчула, що коло мене хтось є. Цей хтось тримав
мене за руку і стримував подих, як ніби боявся мене розбудити.
Прокинувшись, я усвідомила, що ситуація далека від тієї романтики, яка мені
щойно майже снилася, проте краща, ніж нічого. Принаймні коло мене
знаходилася особа протилежної статі, готова на будь-що. Я перестала
прикидатися, що сплю, і ми знову зайнялися сексом.
Потім мені не спалося і не спалося, я переверталася з боку на бік, і я почала собі
уявляти, що тримаю руку Джима. Це допомогло, і коли сон уже почав
сплутувати думки у мене в голові, мені почало справді здаватися, що він лежить
поруч, і навіть що я чую його дихання. Потім десь віддалік продвенів якийсь
сміх, мені почали ввижатися люди, що йдуть безкінечними вулицями, і, словом,
я заснула.
Вранці я встала і одразу зрозуміла, що це все неправильно. Я написала записку,
що нічого не вийде, бо я люблю іншого, і ще додала якусь жахливу брехню з
приводу того, що мені дуже шкода. Мені було ні фіга не шкода, хоча, може, і
дещо соромно.

Після того життя пішло тією ж чередою, як і раніше, тільки ще краще. Не треба
було чекати на Джима, не треба було боятися, що завалиться чергова шахта, бо
мене це більше не хвилювало 156
Я собі плавала в басейні після роботи, потім ішла додому і розкладала пасьянс
на комп’ютері. Віршів також можна було не писати, нарешті зрозуміла я. Ну і
слава Богу. Ну скажіть, кому воно взагалі було треба. Так на фіга
напружуватися.

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.