Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

ДИЛЕРИ

Моїм улюбленим заняттям стало спостерігати за людьми у квартирі навпроти.
Щодня об одинадцятій тридцять вони починали рахувати гроші. На стіл, який
мені було дуже добре видно, з якихось полотняних мішків висипалися гроші,
клалися пачки купюр, вагітна дівчина з цигаркою в зубах починала щось
клацати на калькуляторі.
Поруч із нею то з’являлися, то зникали якісь чоловічі постаті латинського та
близькосхідного вигляду.
Я дійшла висновку, що у квартирі навпроти відбувається щось потаємне і
жахливе. Наприклад, торгують наркотиками, або, ще краще, тобто я маю на
увазі ще гірше, дитячими внутрішніми органами. А увечері підраховують
виручені за день піастри.
А рано чи пізно, думала я, аби себе розважити, вони збагнуть, що я все це бачу, і
почнуть за мною ганятися з ножами і сокирами, а я буду тікати і всіх їх
повбиваю. А щоб знали, як торгувати наркотиками і дитячими внутрішніми
органами.
Ця думка мене дещо звеселяла.
Проте і ця розвага скоро закінчилася. Таємничі мафіозі виявилися працівниками
пабу на першому поверсі, які рахували виручку за день після закриття, тобто
якраз після одинадцятої.

Із Києва час від часу надходили листи про те, що мої друзі одружувалися, у
когось народжувалися діти. Для когось життя ішло, треба було міняти
памперси, шукати підробітки, прокидатися ночами. Мені цього всього робити
було не треба. Говорити також ні з ким було не треба, бо телефон потонув у
Темзі.
Одного прекрасного дня мені у двері подзвонили. Я виглянула з вікна. Унизу на
порозі стояв старий хрич Девід Фінкельштейн і роздивлявся вікна нагорі.
-Поліна! – заревів він, знову тиснучи на дзвінок.
Я тяжко зітхнула, взулася і спустилася вниз.
-Ти чому не береш слухавку? – замість здрастуйте почав старий хрич. – Скільки
я можу залишати тобі повідомлень? Чому тебе ніколи не можна застати? Де твій
телефон?
-Де-де, — похмуро сказала я. – На дні морському.
-То що, я так і стоятиму на вулиці? Може, ти мене запросиш до себе?
-Так, звісно, — я пішла нагору. Хрич кректав і насилу долав сходинки.
Дорогою я вирішила, що раз уже він приїхав сам, то треба поводитися з ним
якомога чемніше. Можливо, навіть треба внутрішньо приготуватися до
спільного візиту до ресторану і згадок про старі добрі часи.
Ми нарешті докрехтали до моєї квартири.
-Сідай, будь ласка, — я підсунула Девіду крісло. – Що тобі налити випити?
-Не знаю. На вулиці так жарко, що я не знаю, що мені й налити.
-Я зроблю нам мохіто.
-Мо що?
-Прохолоджувальний коктейль із м’ятою. 157
-Ну давай. Якщо я вже сюди притягся, буду задовольнятися другорядними
сучасними напоями.
Поки я робила нам коктейлі, старий роздивлявся мою крихітну квартирку і
дійшов висновку, що вона жахлива.
-Як ти тут поміщаєшся, — дивувався він, — тут же нема де повернутися. А кухня?
Це не кухня, це знущання. А коли ти йдеш у туалет, де ти діваєш ноги? Краще б
було далі жити зі мною, принаймні там була вітальня, більше місця.
Ага, подумала я, тільки у вітальні ти сидів постійно.
-Але ти ніколи не слухаєш доброї поради, — вів далі старий.
Я видала йому склянку з мохіто, він відсьорбнув і – о чудо! – йому сподобалося.
-Непоганий цей коктейль, як там його, — сказав хрич. – Мені подобається, що у
ньому є м’ята.
Наступні п’ять чи десять хвилин Девід у хронологічному порядку розповідав
мені про всі медичні пригоди та операції, які він пережив, доки я не брала
слухавку. Їх набралося чимало.
-Але у мене є для тебе гарна новина, — нарешті сказав він.
Мабуть, йому знову немає з ким іти в оперу, і він хоче піти зі мною, подумала я.
-Пам’ятаєш мого друга Девіда Нельсона?
-Ні, я такого не знаю.
-Ну як, я скільки разів про нього розповідав. Ми навчалися разом в Оксфорді, я
багато разів тобі розповідав. Мій друг, директор видавництва, — старий назвав
досить відоме видавництво.
-Ну, так, пам’ятаю, — збрехала я.
-Він хоче з тобою познайомитися.
-Зі мною?..
-Він до мене приходив, і я йому показував твої вірші, які ти колись переклала.
Він мене спитав, чи ти пишеш далі, а я йому сказав, що дам твій номер, і ти з
ним сама поговориш. Але твій проклятий телефон ніколи не відповідає.
Довелося мені брати таксі і приїжджати, я думав, може, ти тут померла вже.
Я ніяк не могла зрозуміти, про що мова.
-Навіщо йому мої вірші?
-Навіщо видавцям бувають вірші? Може, хоче видати посібник, як не треба
писати. Я не знаю. Ось тобі його телефон, будь ласка, подзвони йому. Твоя
гостинність закінчилася на одному оцьому мокіто чи як його, оцьому коктейлі,
чи ти все-таки візьмеш до уваги, що я сюди припхався заради тебе, і зробиш
мені ще одне?

Категорія: Світлана Пиркало. Не думай про червоне (Роман. Не для молодшого шкільного віку)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.