Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ

«Як сталося так, що Київ — «мать городов русских» — став столицею України?» Дитяче, здавалося б, запитання. Але в ньому озвучена суть грандіозної підміни понять, масштабної історичної фальсифікації, що має кількасотрічну історію.

Насправді Київ — «мать городов русЬких». Саме так звучить відома фраза з «Повісті врем’яних літ» Нестора- літописця. От вам і сила м’якого знака! Незважаючи на бажання позбавити один народ його історії, а інший цією ж історією наділити, м’який знак уцілів і пробився через тисячо­ліття. Руська правда повертається.

Чому Росія досі крізь зуби визнає існування незалежної Української держави та самодостатньої української нації? Усе просто. Визнання за Україною її тисячолітньої історії під­риває імперський інстинкт Росії.

IX століття було періодом, коли виникали великі держав­ні утворення, зокрема Німеччина та Франція. Можна зрозу­міти бажання Росії стати на котурни — в один ряд із ними. Піс­ля 90-х ця країна активно нарощувала м’язи, а коли «верти­каль» була вже створена і всі матеріальні ресурси узурповано, верхівці здалося, що настав час «наростити» трохи історії. Те­пер їм не страшно влізати на територію України та Білорусі, адже вони вже добре попрацювали тут економічно. Але сама історія протестує проти цієї експансії. На заваді приєднання

 

Росії до переліку найдревніших європейських держав стоять «деталі». То чом би не забрати в українців кілька століть їх­ньої історії? Усе одно вони нею не користуються… Росія хоче прихопити трохи нашої історії ще й тому, що вона «погано ле­жить» . Так само, як УПА свого часу була армією без держави, так і українська історія сьогодні — без держави, позбавлена механізмів державного захисту.

Попри віддаленість у часі княжої доби, вона дає ключ до розуміння трагедій, що спіткали нашу землю в XX столітті. Адже природа тих катаклізмів — проста й водночас дуже жорстока: українську націю намагалися винищити в тому числі як доказ значно більш раннього великого злочину — вкраденої історії.

Уважне «прочитання процесів», що відбувалися та від­буваються на пострадянському просторі, переконує мене в тому, що боротьба точиться не лише за ресурси. Насампе­ред — за місце в історії. Нафта-газ — це, звісно, важливо, але ідентичність приховує в собі значно більший енергетич­ний ресурс.

Саме історія є найпотужнішим джерелом української ідентичності. Тому режими, що на різних етапах в той чи інший спосіб здійснювали окупацію України, вважали не­безпечними та небажаними для себе ті історичні періо­ди, які давали силу українству. Чому за новітніх часів табуйованими стали теми «українського буржуазного націо­налізму» та УПА? Бо і в першому, і в другому випадках це були очевидні прояви того національного характеру, який абсолютно не узгоджувався з образом радянської людини. Водночас, далекі князі були «безпечною історією», і на основі сформованих ще за часів Російської імперії міфів начебто прив’язували «братні народи» до спільної колис­ки. Але вже тоді при більш детальному та прискіпливому вивченні питання ставало очевидним: історія України та

Росії — це дві Різні історії. І так само, як різні родини з відомого роману Льва Толстого, Україна та Росія — нещас­ливі кожен по-своєму. Прагнення за будь-яку ціну подола­ти цю Інакшість великою мірою спровокувало україн­ські трагедії: розподіл Росії з Польщею Гетьманщини, під­порядкування Київської митрополії Московському патрі­архату, знищення Гетьманщини та Січі, Валуєвський цир­куляр про заборону української мови і криваві події XX століття.

Свого часу Джеймс Мейс сказав: «Україна досі пережи­ває біблійні трагедії». Згодом, пригадавши ці слова, я дов­го міркувала над ними. Що саме Джеймс мав на увазі? На жаль, сьогодні ми про це його вже не запитаємо… Але при­пускаю, що йшлося про трагедію Каїна та Авеля, драму ціннісного розколу. Цю трагедію Україна переживає вже протягом майже тисячі років. Ще від часів Андрія Боголюбського. З погляду українців, він вчинив тяжчий гріх — спалив «батьківську хату» (місто Київ) та виніс із неї одну з головних святинь — Владімірську (а в оригіналі — Вишгородську) ікону. А для Росії Боголюбський — герой та кано­нізований святий. Уже на цьому етапі — грандіозний цін­нісний розкол між «братами».

Чи реально його подолати? Перефразовуючи класика, перш ніж знайти нову спільну платформу, нам потрібно роз’­єднатися.

Тепер, коли минули століття, українці мають право на­решті націоналізувати свою давно відчужену історію. Повер­нення до правди вирішальним чином вплине на співіснуван­ня двох народів. І кращого рецепту, аніж максимально від­далитися на безпечну відстань, відчути себе повноцінними організмами з усіма належними їм функціями, особисто я не бачу. Складна робота. Але інакше віктимна близькість до Ук­раїни й надалі спокушатиме Росію. Думаю, заклик Миколи

 

Хвильового «Геть від Москви!»[1] — саме звідси. Він був продиктований тривогою Хвильового щодо тієї надмірної, аж до неприродності, близькості з Московією. Близькості, яка була і є постійним джерелом небезпеки. Так буває, коли оме­ла витягує з дерева всі життєві соки.

Пропагандистське «братерство» — це своєрідний оптичний обман, жертвою якого став, зокрема, Володимир Винниченко, котрий вважав, що українцям армія не потрібна, бо росіяни, мовляв, наші брати… Україні дорого довелося заплатити за це… Але історичні уроки не вивчені. Тому сьогодні знову багато хто вірить у те, що Україні без Росії — ніяк і нікуди. І не лише сусіди навівають нам ці рожеві сни. Вина за суспільну оману лежить і на багатьох сучасних політиках — «дядьках отечества чужого».

Мислячі росіяни також розуміють природу так званого «братерства». «І досі в колі російських лібералів існує надія та переконання, що Україна повинна вирватися з нашої тіні, з нашої кишені, з нашого тяжіння, — наголосила під час нещо­давньої зустрічі з Літньою школою журналістики та редакці­єю «Дня» авторитетний російський науковець Лілія Шевцо­ва. — Майбутнє України — це, звичайно, членство в Європі».

 

Нехай навіть коло людей, що мислять такими категоріями, в Росії доволі обмежене, але вони є. І вони розуміють, що повер­нення України до Європи — це єдиний шанс на порятунок не ли­ше для нас, а й для них. Саме це я мала на увазі, коли ще 2003-го року в передмові до книги з компромісною назвою «Дві Русі» пи­сала: «Чим Україна може допомогти Росії?» Можу припустити, що це питання багато кому здалося аж надто зухвалим. Але як тоді, так і нині я вважаю, що Україна може допомогти Росії. На­самперед, розвитком справжньої демократії, поверненням до ідентичності, а значить до Європи. Це чи не єдиний шанс подола­ти імперські комплекси Росії, які спрямовують енергію цієї ве­личезної держави в хибне русло. Тільки позбувшись старих мі­фів та лжеконструкцій на зразок «Третьего Рима» чи «Русского мира», Росія нарешті візьметься за свою домашню роботу, якої накопичилося чимало. Можливо, тоді її еліти всерйоз замис­ляться над тим, щоб, як дивно це б не звучало, піти шляхом Спо­лучених Штатів Америки та замість квазіфедеративного устрою з «вертикальною» основою побудувати «горизонтальну» федера­цію. Іноді кажуть, що Росія боїться справжніх реформ, бо щора­зу вони, мовляв, завершувалися розпадом то Російської імперії, то Радянського Союзу. Мені здається, що відкладання реформ — більш небезпечне. Реальна федерація, в якій Казань, Грозний і Махачкала будуть на правах штатів у США або країн-членів ЄС, заспокоїло би бунтівні регіони та дало б новий поштовх для роз­витку всієї Росії. Скептики скажуть: химера. На сьогодні так. Але шанс — є. Ми не можемо заборонити Росії конструювати її історичні міфи, але, бажаючи їй добра, бачимо інший шлях.

Та навіть за умови усвідомлення взаємних вигод розлучен­ня з імперією для Росії — річ болісна. Чим жити? Хоча напівсерйозно-напівжартома можна сказати: у час, коли весь світ захоплюється теорією та практикою омолодження, хіба не привабливою є перспектива стати на 400 років молодшою?..

Для більшості росіян така дрібниця, як прийменник «в» замість «на» відносно України — досі бар’єр. Багато хто до його подолання просто не готовий. Що вже говорити про інші, більш сутнісні речі? Але Європа також пройшла цей шлях. Вона позбавлялася деструктивних міфів. Європейські народи

Q

Витоки

ЕФЕКТ ВИСОКОГО НЕБА

«День» публікує лекції професора, доктора філософ­ських наук Сергія Борисовича Кримського про скарбницю воістину світового значення — Софію Київську. Ми відвіда­ли разом із нашим постійним автором цю пам’ятку давньо­руського зодчества. Цикл незвичайний тим, що вдумливий, мудрий філософ буде проводити імпровізовані бесіди, вико­ристовуючи свої знання про пам’ятки архітектури, топоні­міку Києва — «Другого Єрусалима». Ми йшли до цих лек­цій багато місяців, зрештою знайшовши потрібний кон­текст, в якому буде розгорнута своєрідна антологія софійності (мудрості) минулих століть на тлі знакових пам’яток культури столиці України.



[1]У минулорічній статті професора, доктора юридичних наук Володимира Васи- ленка в «Дні» є такий фрагмент: «Українізація торкалася не лише царини засто­сування української мови, а й охоплювала інші ключові сфери суспільного жит­тя. Зокрема, у процесі українізації, яка здійснювалася під проводом КП(б)У за активної участі 0. Шумського та М. Скрипника, відбувався культурний рене­санс європейського зразка і формувалися відмінні від російських культурні традиції, які орієнтувались на психологічну Європу під гаслом «Геть від Мос­кви» (М. Хвильовий), створювалася національна система освіти (Г. Гринько), обґрунтовувалась економічна концепція, згідно з якою Україна мала бути авто­номним економічним організмом (М. Волобуєв).»

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.