Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ПРИЄДНАННЯ ДО БОЖЕСТВЕННИХ СМИСЛІВ НАДАЄ РАДІСТЬ БУТТЯ

Смисл книги — всередині книги. А смисл архітектурної споруди залежить від місцевості. Вона «виростає» з певного контексту; треба знати контекст і коли дивитися — вранці, увечері, взимку чи влітку. Я написав статтю про українське бароко. На Україні немає такої барочної споруди, до якої я б не потрапив пішки — на заході чи сході. На підставі таких особистих вражень і написана ця робота. Спочатку треба від­чути екстер’єр.

Софія Київська — пам’ятка світового значення. Такого ж значення, як грецький Парфенон і римський Колізей. Справа ось у чому: зазвичай християнські церкви присвячуються або святу (Різдва, Стрітення, Великодня…) або якому-небудь свя­тому (Павлу, Миколаю, Петру…). А такої християнської свя­тої, як Софія, до XV століття не було. Це просто образ мудрос­ті. Рідкісний, особливий випадок, щоб до XV ст. християн­ська церква називалася ім’ям Софії.

Річ у тім, що можна говорити про певну паралель між афінським Парфеноном і київською Софією. Подібно до того, як афінський Парфенон збудовано на місці історичної битви з персами — київську Софію збудовано на місці історичної бит­ви з печенігами, після якої ці кочівники взагалі зійшли з істо­ричної арени. Літописець пише: «Многие утопиша, многие погибаша, а иные бегают до сих пор неизвестно где…»

Так само як Парфенон присвячений богині мудрості Афіні, київська Софія присвячена Софії, тобто мудрості. Якби ми з вами поставили перед собою таке завдання: дати лаконічне визначення, що ж таке античність, то якою була б відповідь? Це концепція софійності світу.

Античні греки дійшли такої думки — є два типи мудрості. Є мудрість, яка в голові — «Логос»; є мудрість, яка в бутті, в речах — це «Софія». І тому греки дійшли висновку, що світ — це книга. Світ читається, як ми читаємо книгу. У книзі кож­ний розділовий знак, кожне слово щось значать. Так само й у світі речі мають деякі приховані, божественні смисли і приєд­нання до цих змістів надає радість буття, радісне мистецтво. І дає, так би мовити, залучення до певної життєвої благодаті. Тому світ — книга… Це поняття виявилося надзвичайно важ­ливим для християнства. Справа в тім, що християнство — це теїстична релігія, тобто Бог у ній не субстанція, і Бог там — не енергія, як у брахманізмі, Бог — особистість, така ж особис­тість, як кожний із нас. Ця особистість має біографію (Єванге­ліє), у неї є характер; відомо, що Ісус плакав, але ніколи не сміявся.

Отож, як зв’язати Бога зі світом, якщо він є субстанцією чи енергією? Зрозуміло, можна сказати, що в основі усього — Бог. А як зв’язати зі світом особистість? І тоді згадаємо антич­ну концепцію софійності світу. Світ, згідно з нею, — це текст Бога, це слова Бога. Звідси «спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було — Бог». Таким чином і сам Ісус — це Сло­во з великої букви, що було на самому початку. І звідси такий особливий піїтет перед знаками навколишнього світу. Скажімо, київський літописець може описувати історичну битву; і в нього ж… «пройшла корова». Те, що пройшла корова, має не менше значення, ніж сама битва! Це знамення, знак чогось, якихось дуже важливих смислів, можливо, божественних смислів.

Чому — тепер нам стане зрозумілим — у Києві виникає храм Софії? Київська Русь, і, відповідно, Київська держава, народилася на березі великого степового океану. Уявіть собі Великий Степ, що починається біля Великої Китайської Сті­ни — степи Монголії, степи Середньої Азії, степи Прикаспію, степи Уралу і степами України та Угорщини вона закінчуєть­ся біля Альп. Великий степ, що охоплює два континенти! Цей Степ був етнічним казаном, що весь час «вихлюпував» хвилі навал кочівників.

До речі, цікава деталь: у нас «відкрилася» тема україн­ської культури. І як завжди, коли відкривається щось нове (як скажімо, Америку відкрили), туди кинулися авантюрис­ти. Ось і зараз в українську культуру кинулися авантюристи, які пишуть казна-що. Я вже не кажу, що дуже шкідливий вплив справила діаспора, у якої не було серйозних матеріалів. Представники діаспори «наговорили» таке, що сприймається тепер як остання істина. От, скажімо, пишуть: «українська

 

 

«Київську Софію збудовано на місці історичної битви з печенігами… Вона — альтер­натива хаосу степу… Чому 13 куполів? 13 апостолів, чи то враховуючи Христа, чи то враховуючи Юду… 13 руських племен: поляни, древляни, кривичі, угличі, в’ятичі…»

культура — селянська». Та взагалі ніяка культура не може бути селянською! Культура виробляється в містах. І Украї­на — особливий регіон світу. Тут до середини XVII століття сіл не було як таких. Натиск степу могли витримати тільки укріплені місця — міста. Те, що так називалося (потім, зви­чайно, виникали села), — це були козачі хутори. А козачий хутір — це не село; у козаків розмовна мова — латинь — у «Тарасі Бульбі» головний герой говорить: «І я Горація лати­ною читав». Тобто це було зовсім інше середовище, щоправда, дуже цікаве — воїн-селянин, воїн-землероб.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.