Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

КУЛЬТУРИ НЕ ВКЛАДАЮТЬСЯ ОДНА В ОДНУ, ЯК МОТРІЙКИ

Є ще одна особливість — Київ народжується як християн­ський центр; у просторі бісівської сили, у її самому небезпеч­ному жіночому варіанті — відьмацтві. Київ виділявся навіть шабашами відьом на знаменитій Лисій горі. І треба було про­тиставити цій бісівській силі християнську міць, християн­ську оборону, особливу духовність.

Нагорі Софії ви бачите рипіди, або сонця… Рік тому, пере­буваючи у Парижі, я побачив різницю між католицьким і православним храмом. Паризькі храми будуються як Град Бо­жий, як ціле місто; вони мають, наприклад, оборонні вежі, часто архітектурно не зв’язані з цією спорудою; там величез­на кількість сонячного світла, вітражі. Тут, у Софії, стіни глу­хі. А рипіди або сонця випромінюють духовне світло, добуте у темряві печер праведниками й екстраговане наверх. Духовне світло, добуте з темряви.

У Софії ми бачимо зразок культури початку XI століття. Офіційна дата її заснування — 1037 рік. Але це, швидше за все, дата освячення храму. Тут є фрески 1018 року, тобто са­мого початку XI століття. Всупереч тому, чому нас учили в підручниках, культури не вкладаються одна в іншу, як мотрійки. Культури монадологічні, замкнуті. І проникнути в них дуже важко, необхідне найскладніше моделювання. Кожна культура має свої цінності, свою психологію, і зрозу­міти її суть (я про це кажу, щоб ми правильно розуміли те, що там побачимо) неможливо, спираючись на те, що ми зна­ємо зараз. Скажімо, у нас головна цінність сучасної культу­ри — життя. Але ще для європейської культури XVII сто­ліття було дві цінності — життя і смерть. Я маю на увазі не тільки стоїків, що влаштовували бенкети, читали вірші і… різали вени. Скажімо, Олександр Довженко це дуже здоро­во показав у фільмі «Земля»: старих, з бородами, я їх ще па­м’ятаю в українських селах. Для них смерть — як із яблуні падає яблуко. Очікувана смерть. На «горищі» у них уже «труну» було заготовано! Смерть мала свою цінність — це зовсім інша культура, де цінність не тільки життя, але й смерті. Нам це важко зрозуміти. Наприклад, Іван Грозний хотів зробити страту страшною. Річ у тім, що для давньо­руської людини страта не була страшною; страта була те са­ме, що театральна дія, де засуджений прощався з народом, промовляв молитву Богу, і був абсолютно переконаний, що за кілька секунд він буде в раю, тому що він мученик. Як же зробити страту страшною? Іван Грозний біля «лобного міс­ця» будує собор Василія Блаженного, щоб засуджений шко­дував, з якою красою світу він розстається. Це не допомага­ло — ката не боялися; боялися пекла (це інша тема). І цар придумав (щоб ви зрозуміли, наскільки відрізняються культури) з його погляду найстрашнішу страту: раптова смерть з-за рогу, щоб засуджений не встиг відчути смерть, не встиг піднести молитву Богу, і отже, буде в пеклі. Ви від­чуваєте, яка різниця? Що це таке, ми знаємо за відносно не­давніми подіями в Ірані. Шахська гвардія, озброєна сучас­ною зброєю, з юрбою нічого не могла зробити, бо за мусуль­манськими звичаями — якщо ти загинув за віру, твоя душа йде негайно в рай і 40000 гурій (!) тебе одразу обслуговують.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.