Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ДУХОВНІСТЬ! СОФІЯ КИЇВСЬКА

Можна окрему лекцію читати — зовсім приголомшлива сцена — святительський чин. Батьки церкви — це портретна мозаїка. Я звертаю на це увагу ось чому. Софія — головний християнський храм. У кожному християнському храмі обо­в’язково присутня сцена Страшного Суду. На західній стіні, тобто при виході. Тут же цієї стіни немає: кажуть, не збере­глася. Проте за реконструкціями, і за гравюрами Вестерфельда, видно, що цієї сцени не було. Чому в головному християн­ському храмі Київської Русі немає сцени Страшного Суду, не­має сцен, зазвичай пов’язаних зі страстями — Зняття Христа, Покладення Христа у гроб, Оплакування Христа? Розп’яття є, але символічне, не натуралістичне. Тобто немає сцен смер­ті. У чому ж справа? Коли я написав роботу про архетипи ук­раїнського менталітету, то зрозумів, що, мабуть, його джере­ла походять у тому числі і звідси. Онтологічний оптимізм. Ключ до цього, очевидно, у вівтарі. У святительському чині зображено в основному членів Каппадокійського гуртка (це був богословський гурток): Афанасій Великий, Григорій Нісський… Саме Каппадокійський гурток вперше висунув ідею апокатастасісу — милостивого повернення до первозданної чистоти ще за життя людини, а не після Страшного Суду.

Тут, у Софії, і відбилася ідея онтологічного оптимізму; во­на пронизує всю українську культуру, є архетиповою. У роз­виненій українській культурі до І. Франка і JI. Українки не­має ліричного аспекту трагедії! Трагедія розумілася тільки епічно. Навіть трагедія Катерини у Т. Шевченка — це траге­дія всієї України. І невільничі пісні козаків епічні («усі разом, якось подолаємо»). Відома київська пісня про Куперіяна XVII століття; у ній завсідники сидять у шинку і міркують про ті «негаразди», що бувають у житті, — а цехмістер Куперіян рефреном на кожен куплет відповідає — «якось воно буде». Це «якось воно буде» органічно увійшло в архетип україн­ського менталітету — якось разом усе ж таки «випливемо».

А ось надряпані написи — графіті. їх дуже багато у Софії, хоча за письмена на святих зображеннях призначали 40 уда­рів батогом.

Тут було виявлено першу слов’янську абетку, створену ще до Кирила і Мефодія. Для нас це важливо і як свідчення того, що нічого нового не буває в абсолютному розумінні. Усе це ви­никає вже тоді, коли створено всі передумови і треба сказати останнє слово.

Раніше літургія була дуже тривалою — продовжувалася багато годин, і стоячи віруючим її було важко винести фізич­но. У всіх чоловіків на поясі було писало (цвях), і вони, запов­нюючи паузи літургії, писали, наприклад: «Помози, Господи, рабу твоєму…»

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.