Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ПОЛІТИЧНА «ДОЦІЛЬНІСТЬ», КУЛЬТУРНЕ ПІДҐРУНТЯ ТА СУБ’ЄКТИВНИЙ ФАКТОР РОЗКОЛУ

У першому тисячолітті нової ери більшість християн жили єдиною спільнотою. І хоча з часом віра в Ісуса Христа пошири­лися на землях Західної та Центральної Європи, а також на те­риторіях Середземномор’я, єдність церков була реальністю. Постійно скликалися Вселенські та Помісні Собори, на яких об­говорювалися справді важливі для всіх питання, а головне — приймалися обов’язкові для всіх рішення (наприклад, текст Символу віри). На соборах завжди — попри транспортні трудно­щі — були присутні сотні делегатів із найвіддаленіших куточків тогочасної ойкумени. Зв’язки між церквами підтримувалися також листами, візитами духовних осіб, мандрівними ченцями, паломниками.

Починаючи з IV століття, молода християнська церква мала дуже чітку організацію, керувалася так званою пентархією (від «п’ять») — п’ятьма патріархатами (кафедрами), які перебували в постійному зв’язку між собою, хоча й були незалежними. Це Рим­ська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єру­салимська кафедри. (Існувало навіть переконання, що така схе­ма церковного управління установлена Богом, що менше чи більше окремих церков бути не може. Сьогодні їх — 14.) Наймо­лодшою серед них була Константинопольська церква — Царгород- ський патріархат було засновано в IV ст., тоді як інші церкви по­в’язували свій початок з апостольськими часами. У зв’язку з тим, однак, що Константинополь став новою столицею Римської імпе­рії (Новим Римом), що його патріархат завжди спирався на поту­гу імперії (спочатку Римської, потім Візантійської), Константи­нопольський патріархат невдовзі посів друге місце в системі єди­ної християнської церкви. Перше місце протягом усього першо­го тисячоліття належало Римській кафедрі. Її чільне місце про­являлося, серед іншого, в тому, що в разі будь-якої незгоди інші церкви звичайно зверталися до Риму як до арбітра.

 

Трапилося так, що в бурхливому першому тисячолітті (розпад Римської імперії, нашестя варварів, хрещення наро­дів Європи, формування національних держав) Рим під впли­вом багатьох, часто драматичних, обставин почав віддалятися від Візантії. Однією з причин було те, що Візантія, переймаю­чись своїми проблемами, не могла надавати своїй далекій за­хідній провінції — Риму — необхідну військову допомогу. Склалося так, що Римський Папа залишався в Римі єдиною потугою й мусив захищати Вічне місто від нашестя варварів або пактувати з ними. Трапилося неминуче — на початку IX століття Римська церква вийшла зі складу Візантії й ви­знала франкських королів (а не візантійських імператорів) спадкоємцями римських кесарів. Першим «варварським» Римським імператором став 800 року Карл Великий, якого коронував папа Лев III. Таким чином Римська церква пов’яза­ла свою політичну долю із Західною Європою, зі щойно охре­щеними нею народами та молодими державами. При цьому римські папи зберегли, певною мірою, свій авторитет у старо­му християнському світі, залишилися його частиною. Однак Рим (Захід) і Константинополь (Схід) почали дедалі більше віддалятися одне від одного, різнитися між собою.

На переломі першого й другого тисячоліть важливим чин­ником відмінностей між церквами були географія та стан кому­нікацій у світі. Східні православні церкви та Західна католиць­ка церква століттями накопичували відмінності, тому що пере­бували у віддалених між собою регіонах, по-різному розвивали­ся політично й економічно, а транспорт та інформаційні зв’яз­ки тоді ще не могли компенсувати великих відстаней. Почали формуватися різні культури церковного життя — літургія, церковна ієрархія, чернече життя, церковне мистецтво тощо.

Важливу роль у тому, що церкви далі розходилися в різні боки, відігравали етнографічні та культурні фактори. Східні церкви об’єднували, головним чином, греків та слов’ян, а За­хідна — «молоді варварські» народи — германців, галлів, сак-

 

 

сів, які перемішалися з малою часткою нащадків громадян Римської імперії. Якщо для Сходу мовою спілкування протя­гом багатьох століть залишалася грецька (наріччя «койне»), то вчені й духовні люди (колись це були синоніми) Західної Євро­пи користувалися латиною. Кількість теологів, які знали добре як грецьку, так і латину, в середині першого тисячоліття дуже зменшилася — відбулося сумне «розділення мов». Християни не завжди могли розуміти одне одного, читати теологічні тво­ри, документи, листи на мові іншої церкви, грамотно вести пе­реговори одне з одним. Чимало різниць у теологічних форму­люваннях виникло «завдяки» перекладачам (тлумачам). Хрис­тиянські Схід і Захід дедалі менше знали про справи, проблеми

одне одного, не цікавилися життям іншої сторони, перестали вважати себе складовими однієї християнської спільноти. Інакшість іншої сторони тепер сприймалася як гріх.

(Варто відзначити, що географічний та етнічний фактори призводять до розбіжностей у релігійній культурі також у ме­жах однієї конфесії, скажімо, православної. Усі ми маємо на­году дивитися по ТБ святкові православні богослужіння в єру­салимських храмах, де сьогодні серед віруючих багато пра­вославних арабів. І зовнішні форми літургії Єрусалимського патріархату — спів, молитовні мелодії, поведінка віруючих у храмі — відрізняються від слов’янських набагато більше, на мою думку, ніж католицьке богослужіння.)

Перейдемо зрештою до трагічної сцени остаточного церков­ного розколу, коли католиків і православних надовго розділи­ла прірва ненависті. Головними дійовими особами тут були Константинопольський патріарх Михаїл Керулларій, Рим­ський Папа Лев IX та його легати (посли) на чолі з кардина­лом Гумбертом, які прибули до Константинополя.

Патріарх Михаїл був енергійною й дуже честолюбною лю­диною і, ставши патріархом, вирішив досягти того, чого не змогли зробити його попередники. А саме — повної незалеж­ності своєї церкви від історично домінуючої Римської кафед­ри. Для цього він хотів добитися від Риму визнання Констан­тинопольського патріарха «Вселенським патріархом» («Схід­ним Папою»), а не одним із чотирьох східних патріархів. На ці претензії тодішній Римський Папа Лев IX відповів повною і не дуже шанобливою відмовою. Тоді в Константинополі укла­ли документ «Викриття латинян», де перелічили всі «гріхи» латинян, всі їхні відхилення від «істинної» віри. (Про ці від­хилення поговоримо далі.) Відносини між двома кафедрами небезпечно загострилися.

Безпосередньо перед фатальним поділом церков виникла ще одна проблема, пов’язана з італійськими колоніями Візантії. Ві­зантійські греки мали в Італії свої церкви й правили там літур­гію за візантійським обрядом, який тоді вже значно відрізнявся від латинського. У XI столітті ці візантійські володіння частко­во перейшли до Риму, там було впроваджено західну літургію. Обурившись, патріарх Михаїл наніс зустрічний удар — поза­кривав усі латинські церкви й монастирі в Константинополі.

Попри згадані конфлікти, відносини між Римом і Новим Римом (Константинополем) на поверхні залишалися нормаль­ними. Про що свідчить, наприклад, те, що імператор Костян­тин IX Мономах саме тоді запропонував Римському Папі со­юз, щоб разом вигнати з Італії норманів. Для відповідних пе­реговорів, а також для того, щоб поставити на місце «зухвало­го» патріарха Михаїла, на початку 1054 року до Царгороду прибули згадані вище легати Папи.

У Царгороді посли вели ділові переговори з імператором Кос­тянтином, але їхні відносини з патріархом Михаїл ом відразу скла­лися вороже. Особливо після того, як на богословському диспуті в Студитському монастирі, у присутності імператора та численної знаті, латиняни отримали повну й переконливу перемогу — спростували всі висунуті проти Західної церкви звинувачення. Дій­шло до того, що патріарх навіть відмовився зустрічатися з лега­тами. Що, звичайно, налаштувало легатів на войовничий лад.

Під час літургії в Святій Софії, переповненій православ­ним людом, папські легати пройшли до вівтаря храму та звер­нулися до віруючих із жорсткою критикою їхнього патріарха. А потім урочисто й суворо положили на вівтар буллу екскому- нікації, в якій піддали анафемі патріарха Михаїла та його прибічників — за схильність, нібито, до єресей (яких у буллі було наведено 10). Потім легати вийшли з Великої Церкви, обтрясаючи прах зі своїх ніг і повторюючи: «Бачить Бог і су­дить». Через день посли покинули Константинополь. Патрі­арх негайно скликав Помісний собор своєї церкви, який за­судив папських легатів і, в свою чергу, піддав їх анафемі. Папську буллу прилюдно спалили.

Досить таки персональне, так принаймні здається, зіткнен­ня кардинала Гумберта з Константинопольським патріархом Михаїлом стало — як би не важко було в це повірити — Вели­кою Схизмою, кінцем майже тисячолітньої єдності християн­ської спільноти, початком тисячолітньої ворожнечі. Листи та документи того часу, написані патріархом Михаїлом Керул- ларієм, свідчать, що він добре розумів зміст того, що трапило­ся. Переважна ж частина віруючих з обох сторін вважала по­дію неприємним інцидентом, одним із багатьох подібних, які швидко забудуть. Історія розпорядилася інакше — з того часу в усіх Східних церквах перестали поминати пап під час богос­лужіння. Так само вчинила Західна церква. Відносини між церквами майже повністю припинилися.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.