Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

«БОРОДАТІ» ВІДМІННОСТІ Й ПЕРЕДУМОВИ ДІАЛОГУ

Тепер звернемося до тих розбіжностей, у яких Східна й Західна церкви звинувачували одна одну і якими вони — й до сьогодні — виправдовують трагічний розкол. Таких від­мінностей сьогодні значно більше, ніж їх було в XI століт­ті, — тисячолітня історія поділеного християнського життя в різних географічних, етнічних та культурних умовах не могла не привести до численних змін майже у всіх сферах релігійної практики.

Найбільш серйозними є розбіжності догматичні. 1024 ро­ку східні й західні церкви розділяло тільки одне догматичне положення — вчення про походження Святого Духу. У Нікео- Константинопольськім Символі віри («Вірую»), який сповіду­ють обидві церкви, стверджується, що Дух Святий походить від Бога Отця. Починаючи з VI століття, однак, Західна церк­ва вводить до Символу віри слова «і Сина» (латиною це одне слово — «Filioque»). Іншими словами, Західна церква вірує в те, що Св. Дух походить від Отця і Сина. Filioque було остаточно введено до Символу віри на початку того таки XI століття. Богослови вважають, що католики зробили це задля ще біль­шого звеличення Ісуса Христа. Православні не тільки не при­ймають додаток «і Сина», а ще й звинувачують католиків у то­му, що вони порушили непорушне — Символ віри, спільно ви­роблений на двох перших Вселенських соборах у IV ст.

У XIX столітті кількість догматичних розбіжностей зрос­ла — Римська церква прийняла кілька нових догматів. По-перше, догмат про непогрішимість Папи в справах віри. (Ма­ється на увазі, коли Папа говорить з своєї кафедри, ним керує Дух Святий.) По-друге, католицькі богослови підвищили, так би мовити, статус Діви Марії — Богородиця, згідно з новим догматом, є вільною від первородного гріха, бо була зачата своєю мамою Анною непорочно. Підкреслимо, хоча згадані

 

 

католицькі догмати православними всіляко засуджуються, вони не були офіційно визнані єрессю.

Більшість розбіжностей стосуються, однак, зовнішніх форм церковного життя, обрядів. На першому місті тут стоїть причастя. Православні приймають причастя у двох видах — хліба й вина, тоді як католики причащають мирян тільки хлі­бом. Ще одна відмінність — православні випікають євхарис­тичний хліб із квасного, а католики — із прісного тіста.

Є ще багато менших відмінностей. Так, православні в зви­чайну суботу не постяться, а католики — постяться. У право­славних целібат обов’язковий тільки для чернецтва та єписко­пів, а в католиків — для всіх рівнів духовенства. Історик про­тоієрей Петро Смірнов пише (1916 рік): «Знаходячись 800 ро­ків поза Вселенською (тобто Православною) церквою, західна церква допустила багато нових відхилень від православ’я». Се­ред інших відхилень він згадує вчення про індульгенції, вчен­ня про чистилище (православні в нього не вірують), непра­вильне (інше за обрядом) таїнство миропомазання, дозвіл їсти сир і яйця у дні посту, введення сану кардинала, носіння єпис­копами перснів тощо. Можна згадати ще питання бороди — з давніх часів велася запекла полеміка щодо того, носити духов­ним особам бороди, як це заведено в православ’ї, чи голитися, як це роблять католицькі духовні. Із цього приводу Антіохійський патріарх Петро, сучасник Михаїла Керулларія, сказав справді великі слова: «Залишим бороди цирульникам!»

Згадані вище відмінності між католиками й протестантами іс­нували й обговорювалися в єдиній християнській спільноті не од­не століття, але мало хто вважав, що «подібні відхилення» можуть призвести до поділу церков, як це сталося 1054 року. Більшість віруючих про них взагалі нічого не знали. Навіть зараз важко знай­ти віруючих, також серед освічених людей, які могли б більш-менш логічно сформулювати, чим одні християни відрізняються від ін­ших. Якщо не зважати, звичайно, на різні «фасони» сакрально­го одягу чи на відмінності в упорядженні храмів.

У історії християнського поділу є, втім, також обнадійливі речі. Той, наприклад, факт, що обидві церкви взаємно визнають апостольську спадкоємність одна одної, мають ті самі сім та­їнств і — найголовніше — вважають їх «взаємно чесними», тоб­то благодатними. У 70-х роках XX століття Російська право­славна церква визнала цей факт офіційно. Більше того, 1965 ро­ку в Єрусалимі зустрілися два предстоятеля — Римський Папа Павло VI і Константинопольский патріарх Атеногор — і зняли взаємні анафеми 1054 року. Вселенське православ’я не захоті­ло, однак, надати цій історичній події належного значення.

Бо в кожній церкві століттями формувався — завдяки ста­ранням духовенства — образ «ворога», «єретика», «не тако­го» , «неправильного». Простих людей, ніколи й нічого не зна­ючих про догматичні розходження, про Filioque чи про непо­грішимість Папи, з дитинства привчали зневажати, боятися, цуратися «папістів». Духовенство завжди грало на притаман­ній багатьом із нас ксенофобії, культивувало інстинктивну во­рожнечу до несхожого й незвичного як до ворожого. Світ за­лишається поділеним і сьогодні. Хоча діалог, започаткований 1965 року, незважаючи на численні перешкоди, триває.

Так, нещодавно Католицька церква висловила в Деклара­ції «Dominus Jesus» («Господь Ісус») свою повагу до Право­славних церков і наголосила на особливій близькості між Ка­толицькою та Православними церквами. Церквами, які збе­регли апостольське Передання та Святі Таїни. Було підкрес­лено, що це — «Церкви-сестри».

Закінчимо словами польського історика Зджіслава Кіяса: «Послання Боже є універсальним і доходить до людей, неза­лежно від їхньої культурної приналежності, місця народжен­ня, мови чи раси».

Клара ҐУДЗИК 17 травня 2001 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.