Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ВЕРСІЯ ПЕРША (ТРАДИЦІЙНА)

Князь Володимир Великий був багатодітним батьком. Від своїх декількох дружин (наприклад, візантійської принцеси Анни, дочки Полоцького КНЯЗЯ Рогніди) він мав 12 синів (Бо­риса, Гліба, Ярослава, Святополка, Вишеслава, Ізяслава, Судислава та інших). Варто, проте, зазначити, що далеко не всі сини Володимира Великого були втягнуті в боротьбу за те ви­соке місце, яке спорожніло після смерті переможця Перуна. Деякі з них (наприклад, Вишеслав та Ізяслав) залишили цей світ ще до смерті свого батька, інші ж, що дожили до відомих смутних часів, опинилися через ті чи інші причини поза «братнім» протистоянням. Такими, кого цей конфлікт заче­пив безпосередньо, прихильники традиційної версії вважа­ють шістьох із них — Святополка (найстаршого з братів, який отримав згодом відоме прізвисько Окаянний), а також Бори­са, Гліба, Ярослава, Святослава та Мстислава.

На думку прихильників цієї версії, що набула згодом до­сить великої популярності (вона викладається в таких найві- доміших письмових пам’ятках, як «Повість минулих літ» і «Житіє Бориса і Гліба»), хід цієї боротьби розгортався таким чином. Буквально відразу ж після смерті князя Володимира правителем Київської Русі став князь Святополк — людина, що не мала моральних цінностей, ним керувало лише бажан­ня мати (притому — якою завгодно ціною) владу в державі. Природно, що, будучи людиною вкрай жорстокою та підозрі­лою, Святополк не міг вважати свою перемогу остаточною, по­ки були живі його брати. Без особливих вагань старший син князя Володимира вирішує позбутися трьох братів-конкурентів — Бориса, Гліба й Святослава…

Першою жертвою підступного Святополка став його брат Борис — улюбленець батька, людина гарна не лише своєю зов­нішністю, але й своїм внутрішнім світом, і до того ж така, що її щиро любив простий народ. Одного разу шатро, в якому відпо­чивав Борис, оточила група озброєних бояр, які вирішили цим вбивством довести свою відданість Святополку Окаянному. Та Борис заздалегідь дізнався про підступні плани свого старшого брата, але від опору Святополку він практично відразу ж відмо­вився, заявивши, що ніколи не підніме руки на людину, яку він шанує, як рідного батька. Увірвавшись у шатро, підіслані Свя- тополком убивці пронизали Бориса своїми списами, а після ко­роткої боротьби вбили його вірного слугу — угорця Георгія, во­ни його обезголовили (таким чином люди Святополка заволоді­ли золотою гривнею, яка висіла на шиї Георгія, — подарунком Бориса). Незабаром, однак, виявилося, що зброя вбивць лише поранила Бориса. Поклавши тяжкопоранену жертву на віз, люди Святополка відвезли її до свого господаря. Святополк, не змінюючи свого рішення, наказав добити брата…

Після цього прийшла черга іншого брата Святополка — Глі­ба. Святополк обманом викликав його до себе, відправивши лис­та, в якому говорилося, що батько, князь Володимир, помирає й бажає бачити його (на момент написання цього листа Володи­мир був уже мертвий). Повіривши написаному, Гліб із невели­ким загоном вирушив до Києва на кораблі, але незабаром його наздогнала послана Святополком погоня, нею керувала близька людина «окаянного князя» — якийсь Горясер. Убивць було на­багато більше. Добре розуміючи безперспективність боротьби, Гліб, як і Борис свого часу, відмовився від опору. Він наказав своїй невеликій дружині покинути його і залишився на кораблі зі своїм кухарем Торчином. Захопивши корабель, Горясер і його люди наказали Торчинові вбити Гліба, попередивши кухаря: якщо той відмовиться, то помре разом зі своїм господарем. Від­давши перевагу ганебному життю, а не чесній і мужній смерті, Торчин своїм ножем перерізав Глібові горло… Через деякий час

Святополку Окаянному вдалося реалізувати свій план і щодо третього бра­та — Святослава, який був тоді господарем всієї древлянської землі. Як і Борис, князь Святослав заздалегідь дізнався про намір Святополка вбити його і, не бажаючи ви­пробовувати долю, вирі­шив тікати до Угорщини. Проте, незважаючи на це, врятуватися Святос­лав не зміг. У Карпат­ських горах його також наздогнала святополкова погоня…

Про лиходійства Свя­тополка Окаянного незаба­ром дізнався новгород­ський правитель Ярослав (майбутній правитель Ки­ївської Русі Ярослав Муд­рий), який, маючи за со­бою серйозну силу — нов­городську та варязьку дру­жини, вирішив покласти край суспільному злу, яке чинив старший син князя Володимира. 1016 року військо Ярослава розгро­мило військо Святополка та вступило до Києва, де

сам Ярослав, і це підтримала частина киян, став великим князем. Проте 1018 року Святополк, покликавши на допомогу свого тес­тя — польського короля Болеслава Хороброго, розгромив дружи­ни Ярослава й повернувся на батьківський престол.

Якщо вірити певним джерелам, відносини між родичами-со­юзниками не склалися. Братовбивця мав серйозні підстави підоз­рювати короля-тестя в прагненні узурпувати владу в Київській Ру­сі, тому віддав таємний наказ — «бити» поляків скрізь і за будь- якої можливості. Натрапивши на яскраво виражену ворожість міс­цевого населення, поляки разом зі своїм королем незабаром повер­нулися на батьківщину, сильно послабивши цим «невдячного» ко­ролівського зятя. Сприятливою для себе ситуацією скористався Ярослав, який 1019 року розгромив загони Святополка. Святополк Окаянний, зазнавший поразки (як незабаром з’ясувалося, оста­точно), втік до Польщі, де невдовзі й помер за загадкових обста­вин. Так Ярославу під час кровопролитної війни вдалося назавжди позбутися сильного й небезпечного ворога.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.