Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ДУЕЛЬ ДУМОК

Із вищевикладеного випливає, що розподіл сил у боротьбі синів Володимира Великого за київський престол подається прихильниками двох версій по-різному. Якщо в першому ви­падку чотирьом братам (Борису, Глібу, Святославу та Яросла­ву) протистоїть зловмисний і безжалісний Святополк Окаян­ний, то в другому чітко простежується наявність двох різних союзів: Святополк і Борис з одного боку та Ярослав і (хоч би по­тенційно) Гліб з іншого. Зрозуміло, будучи настільки різними, і традиційна, і нетрадиційні версії ніяк не можуть відтворюва­ти історичну правду однаково достовірно. Історична правда від- творена або в одній із викладених версій, а можливо (цього, на наш погляд, ніяк відкидати не можна), обидві версії, як то ка­жуть, «б’ють мимо цілі». Але якщо хоч би умовно уявити, що одна з двох версій історично достовірна, то яка ж саме?

На мій погляд, це питання дуже складне, щоб на нього можна було відповісти зі стовідсотковою і доказовою визначе­ністю, до того ж у межах порівняно невеликої статті. Разом із тим, роблячи таке застереження, хочу відверто сказати чита­чам, що версія, яка на довгі роки стала традиційною, викли­кає в мене чимало сумнівів.

По-перше, чи є справді вагомі докази того, що Бориса, Гліба й Святослава вбили саме за наказом Святополка? Ті, хто віддає пе­ревагу класичному варіанту версії, часто відповідають на це пи­тання так: Святополк дійсно став убивцею своїх трьох братів, ос­кільки йому — правителю, кровно зацікавленому в зміцненні та збереженні своєї влади, — ці вбивства були дуже вигідними. Зви­чайно, важко сперечатися з тим, що фізичне знищення братів — реальних чи принаймні потенційних конкурентів — якнайкраще відповідало планам Святополка, однак, гадаю, читачі погодять­ся зі мною щодо такого. Якщо Святополк і бачив вигоду для себе від таких жорстоких вчинків, то це ще аж ніяк не означає, що він їх здійснив. Більше того, якби той, кого згодом назвали Окаянним, захотів знищити своїх братів (до речі, такі слова Святополка справ­ді зафіксовано в деяких історичних джерелах), то навіть цей факт не може бути доказом кривавих справ старшого сина князя Воло­димира. Адже намір — це не дія, бажання чогось ще не означає реальну реалізацію задуманого. А люди і відмовлялися, і відмов­ляються від реалізації власних планів дуже часто…

По-друге, чи можна вважати достовірним або хоча б прав­доподібним опис убивств Бориса, Гліба й Святослава за нака­зом Святополка? На мій погляд, ні. Візьмемо хоча б твер­дження прихильників класичної версії про те, що Борис за­здалегідь знав плани Святополка щодо себе. Якщо він справді знав про це, то таке могло статися тільки через витік секрет­ної інформації — або завдяки тому, що Борис мав у таборі Святополка добре замаскованого агента (чи агентів), або хтось із найближчого оточення Святополка перейшов на його бік і розповів про всі плани. Однак і перший, і другий варіант ма­лоймовірний. Адже традиційна версія свідчить, що в змову проти Бориса було залучено надто вузьке коло осіб, які прак­тично в повному складі взяли участь у цьому вбивстві.

Не можна назвати правдоподібним і вбивство Бориса. Передусім я вважаю практично неможливою саму відмову Бо­риса від опору своєму старшому братові та його людям. Така покірливість долі могла б бути природною для якоїсь високо- духовної та високорелігійної особи (наприклад, Феодосія Пе- черського), але на таку поведінку навряд чи можна було чека­ти від Бориса, який був досвідченим воєначальником. Швид­ше, в такому разі Борис добре підготувався б до зустрічі «гос­тей», а самим же «гостям», до речі, досить нечисленним, дове­лося б відчути на собі всю силу Борисових воїнів… Не викли­кає довіри й опис «подорожі» направлених Святополком убивць із важкопораненим Борисом у ставку «окаянного» кня­зя. Адже вбивці не могли не розуміти, що в такому разі збіль­шуються шанси на звільнення Бориса його вірними воїнами…

Практично те ж саме можна сказати й про смерть Гліба. Звичайно, бажаючи врятувати свою невелику дружину від смерті, Гліб міг наказати їй покинути його. Однак навряд чи його віддані воїни виконали б цей наказ. Знаючи, яка доля че­кає на Гліба, вони б залишилися з ним до кінця і згинули б у нерівному бою. Сумнівна і втеча від убивць Святополка древ- лянського князя Святослава. Треба врахувати, що мова йде не про якогось звичайного боягуза, а про досвідченого воєна­чальника, який мав також серйозну військову силу…

Таким чином, оскільки це описується в «Повісті минулих літ» та інших творах, загинути Борис, Гліб і Святослав прак­тично не могли. Але, можливо, Святополк зумів знищити їх у якийсь інший спосіб? Це також малоймовірно, оскільки в та­кому разі й обставини смерті було б подано в «Повісті мину­лих літ» по-іншому. А така невірогідна версія вбивства трьох синів князя Володимира саме й наштовхує на думку про те, що насправді Святополк їх не вбивав….

Завершуючи, зазначимо, що складне питання вітчизняної історії, про яке йшлося вище, до сьогодні залишається від­критим, а для його остаточного вирішення потрібен набагато глибший науковий аналіз, ніж той, який спробував провести автор цієї статті.

Володимир ГОРАК 28 серпня 2009 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.