Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ЗВІДКИ ПІШЛА РУСЬКА ЗЕМЛЯ, або Сила м’якого знака

Проблема походження терміну «Русь» породила багато літератури. Один із дослідників цього питання небез­підставно писав: «Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів — слова «русь» (Русь)». Існують різноманітні, іно­ді просто фантастичні версії походження цього терміну. Виводять його то зі скандинавських (шведської, датської, близької до них готської) мов, то з мов фінно-угорських (фінської, карельської, естонської, угорської тощо), слов’янських, балтійських, іранських, тюркських, навіть семітських…

Сумнівно, що колись дослідники дійдуть згоди щодо цього питання. Швидше, ще більше заплутають, адже джерел збе­реглося дуже мало. А на віднайдення якихось нових — надії мало. Та й чи ця проблема настільки вагома? Що дасть її вирі­шення для прояснення нашої давньої історії?

На мою думку, набагато доцільніше розібратися, як тер­мін «Русь» інтерпретувався в різноманітних джерелах (почи­наючи від руських літописів і закінчуючи роботами новітніх істориків), як цей термін зазнав карколомної переінтерпрета- ції, як із Русі утворилася Росія, як з’явилися кабінетні термі­ни Київська Русь, Давня Русь тощо. Однак ця проблема з пев­них політичних причин виявилася «малоактуальною». На­справді ж вона дає ключ до розуміння багатьох явищ, що від­бувалися в Східній Європі протягом останнього тисячоліття.

Спробуймо звернутися передусім до такого джерела, як «Повість минулих літ». Звісно, не можна в усьому довіряти цьому твору, є тут чимало різноманітної ідеологічної кон’юн­ктури, міфів. Та все ж цей літопис відбиває уявлення наших далеких предків, принаймні їхньої освіченої частини. На дум­ку більшості дослідників, він був укладений на початку XII ст. При цьому було використано попередні літописні зво­ди. Щоправда, найдавніші рукописні тексти цієї пам’ятки дійшли до нас з XV ст. Тому існує група скептиків, які не вва­жають «Повість…» пам’яткою початку XII ст. Не заглиблю­ючись у це, все-таки вважатимемо (а для цього є підстави), що цей твір має достатньо давнє походження та відображує уяв­лення русичів-інтелектуалів XII ст. — тобто часу найвищого політичного й культурного піднесення Русі.

Із самого початку літопису його укладач ставить перед собою завдання з’ясувати, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній (у деяких списках замість «ній» написано «в Києві». — П.К.) почав спершу княжити, і як Руська земля постала». На початку «Повісті…» літописець викладає такі етнологіч­ні уявлення. Спочатку слов’яни були єдиною етнічною спільнотою і жили на Дунаї. Через різні обставини вони зму­шені були покинути свою прабатьківщину й оселитися в різ-

них землях. Такими, зокрема, були морави, чехи, білі хорвати,сер­би, хорутани, ляхи. Ос­танні, в свою чергу, теж розділилися. Далі в «Повісті…» зазнача­ється: «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і нази­валися полянами, а ін­ші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сі­ли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сі­ли на Двіні і називали­ся полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Поло­та… Слов’яни ж, що сі­ли довкола озера Іль- меня, прозвалися своїм іменем…; і зробили во­ни город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли по Дес­ні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами».

Відразу після цього етнологічного уривка йде опис шляху з «варягів у греки», основними опорними пунктами на якому були Київ та Новгород. Також розповідається про подорож цим шляхом апостола Андрія Первозванного. Нескладно по­мітити, що літописець переважно звертає увагу на ті слов’ян­ські племена, які живуть на цьому шляху. Цей торговий, вій­ськовий і водночас важливий комунікаційний шлях був тією віссю, навколо якої творилася Руська держава.

Варто зазначити, що під племенами в «Повісті…» розуміли­ся не первісні племена. Сам літописець говорить, що їхні наз­ви часто походять від назв річок. Тобто це переважно територі­ально-етнічні утворення. Недаремно в «Повісті…» спеціально зазначається, що всі племена мали «свої обичаї, і закони пред­ків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Далі йде опис цих зви­чаїв та норовів — власне, ментальних особливостей. Правда, цей опис доволі тенденційний. Літописець свідомо протиставляє по­лян, жителів Київщини, їхнім сусідам, деревлянам, а також нов­городцям, яких часто ще іменують словенцями. Це були основ­ні конкуренти полян-киян. Деревляни, очевидно, могли претен­дувати на полянську територію, у той час як новгородці боро­лися з полянами за контроль над шляхом із «варягів у греки». У контексті цих етнологічних розмірковувань у літописі з’яв­ляється поняття Русь — не стільки етнічне, скільки політичне.

Ще в одному «етнологічному» уривку «Повісті…» читає­мо: «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, дерев­ляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани…, а потім же волиняни». Згадуються й деякі інші слов’янські племена, які жили в мирі з названими племенами — радими­чі, в’ятичі, хорвати; очевидно, до числа таких мирних племен належали й дуліби, уличі та тиверці. Але ці мирні племена якось не дуже співвідносилися з Руссю.

Тим часом, у «Повісті…» чітко сказано, що Русі платять данину чимало неслов’янських народів-племен: «А се — інші народи, які дають данину Русі: чудь, весь, меря, мурома, че- ремиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову…». У цьому переліку, нас­кільки можна робити висновки, фігурують назви фіно-угор- ських та балтійських (литовських) етносів. Як бачимо, літо­писець розглядає їх як чужі для слов’ян народи, котрі мають відмінну мову. При цьому підкреслюється, що вони живуть у «північних краях», у той час як слов’яни — на південь від них. Літописець намагається навіть локалізувати проживая-

ня чужих, неслов’янських племен. Зокрема, пише: «На Бі­лім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещи- ні-озері сидить теж меря. А на Оці-ріці, де впадає вона у Вол­гу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий на­род, і мордва окремий народ». Як бачимо, основний територі­альний масив, який зараз вважається «корінною Росією», лі­тописець «Повісті…» навіть не вважав (і справедливо!) сло­в’янською землею. Тому просто смішно чути з уст російських націоналістів заяви про слов’янську єдність чи якийсь єди­ний трислов’янський народ.

Однак повернімося до Русі. «Повість…» так подає поход­ження цього етноніма. Мовляв, у давнину полянами правили свої князі — брати Кий, Щек і Хорив. Але їхня династія ви­гасла, і Київ, полянську столицю, захопили хозари. На півно­чі, де жили як слов’яни (словени, кривичі), так і неслов’яни (чудь і весь), порядку не було, на відміну від полян, які були тямущим народом. Тоді ці «народи Півночі» пішли «за море до варягів, до русі». Русь у даному випадку розглядається як північногерманське плем’я поряд зі свеями (шведами), нор­манами, англами й готами. Було закликано трьох братів — Рюрика, Синеуса й Трувора, які навели лад.

Уже елементарне порівняння цих двох легенд говорить про те, що кияни в літописі спеціально вивищуються над новгородцями. І там, і тут «батьками-засновниками» є три брати. Але якщо поляни знаходять князів-правителів зі свого середовища, бо є достатньо тямущими, то нетямущі новгород­ці мусять закликати їх із чужої землі.

Пізніше, свідчить літопис, Київ та полян звільнили від хо­зарів варяги Аскольд і Дір, які тут стали княжити. Однак їх підступно вбив наступник Рюрика Олег, який почав княжити в Києві, а з часом на престолі опинився Рюриків син Ігор. Та­ким чином, династія Рюриковичів з Новгорода перебазувала­ся в Київ і, відповідно, «русь» теж перенеслася сюди. Про це так говорить літопис: «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив

Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього сло­вени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю».

Цей фрагмент цікавий у багатьох сенсах. Тут дається чіт­ке визначення Русі не як племінного, етнічного об’єднання, що ми бачили раніше, а об’єднання, з одного боку, поліетніч- ного, а з другого — військово-політичного. Тобто це група «державних» людей, наближених до князя, які правлять зем­лею. Зрозуміло, більша частина з них професійні вояки. І на­лежать вони до різних народів-племен.

А слова, що Київ — «матір городів руських», означали: від­нині це місто стає столицею Русі, звідси контролюватимуться інші руські міста. До речі, в скандинавських джерелах для по­значення руських земель термін «Русь» не використовувався (звідси певні сумніви щодо скандинавського походження цього терміну). Для позначення Русі скандинави використовували топоніми Ґардар та Австроверг. Останній термін у перекладі — «східна земля». А перший — «країна міст». Насправді точні­ший переклад був би такий: країна городів, укріплених місць, княжих дворів. Так, спершу Руська держава була системою та­ких княжих городів, звідки здійснювався контроль за певними територіями. У скандинавських джерелах Ґардар — сукуп­ність таких укріплених пунктів з чотирма основними центра­ми: Кенуґардом (Києвом), Гольмґардом (Новгородом), Пал- лтескья (Полоцьком) та Смалескья (Смоленськом), тобто міста­ми, які були ключовими на шляху з «варягів у греки».

Загалом терміни «Русь», «Руська земля», «русичі», «ру­сини», «роси» доволі часто вживаються в «Повісті минулих літ» — близько 270 разів. Однак у цьому писемному джерелі вони практично ніколи не стосувалися «істинно російських» земель. Дозволю собі процитувати уривок з одного незалежно­го від нас академічного видання «Історія філософської та гро­мадсько-політичної думки Білорусі», виданої нещодавно в Мінську. З посиланням на численні дослідження тут вказу­ється: «Варто зазначити, що походження цих понять (тобто

«Русь», «Руська земля» тощо. — П. К.) не пов’язане з північ­но-східною Руссю. Спочатку постали вони близько IX ст. у Се­редньому Подніпров’ї, регіоні Київ — Чернігів — Переяслав. У міру поширення володінь Київської Русі вони розповсюд­жуються на весь східнослов’янський масив». Як бачимо, на­віть неукраїнські дослідники чесно визнають, що спочатку термін «Русь» з’явився на нинішніх українських землях.

Звісно, дехто може закинути: мовляв, Руссю називали Новгород і Смоленськ — міста, які входять до складу сучасної Росії. Насправді це буде лукавством або непорозумінням. І культурно, і етнічно Смоленщина та Новгородщина помітно різнилися від «істинно російських земель», Московії. За Смо­ленськ і Новгород Московія вела запеклу боротьбу, яка навіть супроводжувалася частковим етноцидом місцевого населення (особливо це стосувалося Новгорода).

Тепер спробуємо розібратися, в яких значеннях вживалися тер­міни «Русь», «Руська земля» в «Повісті минулих літ» та інших пи­семних пам’ятках тієї доби. Щоб мене не звинуватили в тенденцій­ності, звернуся до класика російської історіографії Василя Ключев- ського. Він розрізняє чотири значення слова «Русь» у зазначених джерелах: «1. Етнографічне: русь — плем’я; 2. Соціальне: русь — стан; 3. Географічне: Русь — область; 4. Русь — державна терито­рія ». Дійсно, русь спочатку в «Повісті…» трактується як сканди­навське плем’я, проте дуже швидко таке розуміння зникає. Русь ніби розчиняється в слов’янстві. Зрештою, вона починає тракту­ватися як населення Київщини, навіть ототожнюється з племенем полян. Трактується русь, про це йшлося вище, і як соціальний стан, власне, як соціальна еліта, що здійснює керівництво державою. Те­риторіально, про це теж уже говорилося, Русь сприймається як Ки­ївщина, Середнє Подніпров’я. Нарешті, в політичному значенні — це Руська держава, яка охоплює значні території Східної Європи, переважно ті, які лежать на шляху з «варягів у греки». Дехто з до­слідників додає ще одне розуміння Русі як православної церков­ної спільноти, об’єднаної Київською митрополією. Отже, термін Русь виявився багатозначним. І ця багатозначність, незважаючи на її певні трансформації, зберігалася тривалий час. Навіть якщо ми візь­мемо писемні пам’ятки XVI й частково XVII ст., то побачимо, що існувало вузькотериторіальне розуміння (Руське воєводство, влас­не, територія сучасної Галичини); широке географічне трактуван­ня, коли під Руссю розумілися переважно терени сучасної Укра­їни й Білорусі; соціальне трактування («руський народ» як тодіш­ня руська православна шляхта й князі); нарешті, Русь як правос­лавна спільнота Київської митрополії.

Текст «Повісті минулих літ», як і інші пам’ятки того та піз­ніших періодів, зовсім не говорять про існування якоїсь руської чи давньоруської народності, яка стала «колискою» трьох «братніх» народів — росіян, українців і білорусів. Загалом, як­що виходити з цього джерела, то картина вимальовується приб­лизно така. УХ — XII ст. на теренах Східної Європи розселили­ся різні слов’янські етноси, котрі в літописі часто називаються племенами. Ці племена мали свої етноніми, територію розселен­ня, свою специфічну культуру й навіть етнічний характер. Про це свідчить не лише «Повість минулих літ». Певним чином це підтверджують і археологічні дослідження. Слов’янські етноси зосереджувалися на шляху з «варягів у греки». На цьому шляху почали творитися воєнно-політичні структури, що завершилося врешті-решт створенням Руської держави. Головним її осеред­ком став Київ та слов’янські землі Середнього Подніпров’я.

Розвиток шляху з «варягів у греки» та існування Руської держави визначило дві тенденції в етногенезі Східної Європи. Слов’янське населення, будучи більш розвинутим культурно й політично, почало слов’янізацію фінно-угорських та литов­ських етносів цього регіону. Зокрема, районами такої слов’я­нізації стали терени частини сучасної Білорусі, де проживали литовські племена, Новгородська земля, де переважало фін­но-угорське населення. Дещо пізніше почалася слов’янізація Залісся, власне «істинної» Росії. Друга тенденція виражалася в творенні своєрідного слов’янського (руського) суперетносу

на шляху з «варягів у греки», де відносно інтенсивні контак­ти сприяли зближенню споріднених племен. Першу скрипку в цьому грали поляни, котрих можна вважати одними з пред­теч сучасних українців.

Однак переорієнтація торгових.шляхів у XIII ст., монголь­ська навала, що призвела до серйозних геополітичних змін у Східній Європі, деякі інші явища політичного й культурного ха­рактеру помітно змінили «етнічну мозаїку» в цьому регіоні. Та все ж спадок, політичний та культурний, Русі виявився дуже живучим і дав деякі неочікувані плоди. Але це вже інша історія.

Років зо два тому мене попросили виступити в Ольштині (Польща) щодо питань національної самоідентифікації україн­ців. Публіка була різною — не лише науковці Олыптинського університету, а й журналісти, навіть такі собі «вільні інтелекту­али» . Були серед них і українці. Адже в Ольштинському воєвод­стві зараз живе чимало наших одноплемінників. Це — сумний результат операції «Вісла», коли в післявоєнний період україн­ців з їхніх етнічних земель на сході та півдні теперішньої Поль­щі масово переселяли на «жємі одзискани» — території, що діс­талися полякам від Німеччини. У своєму виступі я зупинився, зокрема, на питанні зміни етноніма в українців. Для багатьох поляків стало відкриттям, коли вони дізналися, що поняття «Русь» тривалий час використовувалося для позначення укра­їнців, а, наприклад, «пєрогі рускі», які є практично в кожній польській ресторації чи кафе, зовсім не російська страва, а зви­чайні українські вареники. Доводилося нагадати й про те, що навіть у сучасній Польщі на сході чи півдні зустрічаються назви населених пунктів із додатком «рускі». Однак це зовсім не озна­чає, що тут жили росіяни. Насправді це залишки пам’яті про те, що тут мешкали українці, яких називали русинами. Здавалося, хто-хто, а поляки мали б розуміти такі речі. Це ж не французи, німці чи англійці, котрі плутають Русь і Росію. Однак…

А нещодавно мав приємність спілкуватися з Євгенієм Гу- зєєвим, генконсулом Росії у Львові. Якраз це був час, коли він «прославився» своїми виступами про «Русь» на Галичині. Мовляв, тут ще до війни (тієї, що в нас зазвичай зветься «Вє- лікой Отечественной») люди розмовляли по-руськи, тому що були русинами. І ось лише радянська влада після «золотого вересня» 1939 р. принесла галичанам українську мову. На ці теми пан консул вирішив поспілкуватися й зі мною. Звісно, він зовсім не простачок. І розуміє, що Русь та Росія — не одне й те саме. Проте з його міркувань випливало: там, де Русь, му­сить бути й російський дух. Та, власне, чого чекати від пред­ставника дипкорпусу Росії? Вони, себто російські дипломати, чітко відстоюють інтереси своєї держави.

І це ще не все. Візьмемо хоча б «совість» сучасної Росії — Олександра Солженіцина. Ось його слова: «И никакие их про­клятая (тобто українських націоналістів. — П.К.) не отвратят наших сердец от святого Киева, источника и самих велико­россов, — Киева, где и сегодня неистребимо звучит русская речь, и не замолкнет. Будем сохранять теплое чувство единого триславянского народа…»

Годі, скажете ви, це ж письменник, у нього часто чуття над раціо превалюють. Візьмемо тоді академіка Дмитра Jlixa- чова, чи не найбільшого авторитета для росіян (і для деяких українців) у сфері «древнерусской» літератури. У своєрідно­му науковому бестселері «Введение к чтению памятников древнерусской литературы» він пише: «Русской литературе без малого тысяча лет. Это одна из самых древних литератур Европы. Она древнее, чем литературы французская, англий­ская, немецкая. Ее начало восходит ко второй половине X ве­ка». Отак, ні більше й ні менше. Куди там якимсь німцям, англійцям чи французам змагатися з росіянами!

Чи розумів академік Ліхачов, що займається інтелекту­альним шулерством? Бо в X ст. ні Росії, ні російської літера­тури не було. Була Русь, що етнічно передувала Україні. Га­даю, Ліхачов це розумів. На те він академік! У деяких своїх роботах учений все-таки розмежовував терміни «русьский» та «русский» (див. Лихачев Д. С. Киев — мать городов русских// Исторические традиции духовной культуры народов СССР и современность. — К. 1987. — С. 6-14). Правда, робилося це для «вузьких спеціалістів».

Однак мене зовсім не дивують ні ліхачови, ні солженіци- ни, ні гузєєви… Не дивують і закордонні вчені-гуманітарії. Де їм розібратися в термінологічних тонкощах між «русьский» і «російський»! Тим більше, що перебувають вони під могутнім впливом російської русистики.

Дивують співвітчизники, які здали свій етнонім «Русь» сусідам, а тепер навіть не знають про це. Якось у журналі «Київська Русь» я дав собі таку характеристику: вважаю себе українцем, але не в захопленні від цього етноніма. І, законо­мірно, дістав на горіхи від деяких патріотів: мовляв, немає в мене достатньої любові до Батьківщини. Дійсно, я далеко не в захваті від етноніма «Україна» — хоча б через те, що він є свідченням нашої поразки в етнонімічній війні.

Закономірно, дехто спитає: що таке етнонімічна війна, чи не є це плодом фантазії автора?

Не є. Етнонімічні війни — різновид інформаційних війн, які мають давню історію. Говорити про них можна довго. На­слідки цих війн не менш реальні, ніж війн гарячих. Тут варто навести слова американського мовознавця Едуарда Сепіра: «Люди живуть не тільки в об’єктивному світі й не тільки в сві­ті громадської діяльності, вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом впливу для цього суспільства». Як ми назвемо те чи інше явище, так воно й починає сприйматися.

Та поговорімо про етноніми. Для декого це прозвучить див­но, але назва народу може визначати його долю. Що, наприк­лад, означало для держави, більша частина населення якої не була слов’янською, присвоєння терміна «Русь»? Принаймні кілька речей: претензії на культурний і політичний спадок княжої Русі X—XIII ст., відповідно, претензії на її території; слов’янізацію («русифікацію») не лише державної еліти, а й усього населення; лідерство в православному слов’янському світі й імперські амбіції як «захисника православних». А що означало для нас утрата етноніма «Русь»? Ігнорування свого величезного культурного спадку X—XVIII ст., свідому чи не­свідому відмову від своїх периферійних територій та регіо­нального лідерства. Багато кому це не сподобається, але треба сказати чесно: набуття нового етноніма (Україна, тобто окраїн­на земля) означало для нас маргіналізацію та поразку перед росіянами, які привласнили наш етнонім.

Професор Я. Дашкевич небезпідставно вважав, що Украї­на «має культивувати своє первісне ім’я «Русь», оточуючи його пошаною, пієтетом, — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так, як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття «Русі». Далі він зазначав: «На сьогодні цілком ясно, що зміна назви «Русь», «русини» на «Україна», «українці» — це не підміна гірших назв кращими (як то було в колоніальних та напівколоніальних країнах, ко­ли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Таїланд), а ви­мушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асимі­ляції поневолювачами. Українців примусили змінити націо­нальне ім’я — і це був тривалий некерований процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для про­ведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запро­ваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіма способами намагалися не допустити потрібного результату».

На жаль, в Україні ці питання сором’язливо замовчують­ся. Певно, щоб не дратувати «старшого брата»?

Петро КРАЛЮК

18 березня 2011 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.