Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ КРАЇНИ «Руська земля» та Україна в системі історичних координат

квітня знову непомітно для громадськості минула дата пер­шої згадки назви нашої країни. У багатьох інших країнах точно б не пропустили таку нагоду для популяризації сво­єї держави. У нас же — «тиха украинская ночь». Між тим, безпа­м’ятство — чи не головна причина історичних бід та невдач.

І це справедливо: досвід, здобутий тяжкою працею і кро­в’ю предків, дається людині (чи народові) для того, щоб мож­на було не повторювати своїх та чужих помилок. А людина (чи народ) цим досвідом нехтує.

Між тим повідомлення вітчизняного літопису від 1187 року говорить: «У тім же поході (князів Русі, тобто Киє­ва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фор­тець Поросся на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і по­мер. І принесли його в Переяслав (нині Київської області) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відріз­нявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала».

В Україні громадськість, не кажучи про політиків, ще як слід не навчилася розуміти просту істину про зв’язок між успіхами народу і станом його пам’яті, ані мати цю пам’ять, ані знати елементарні речі зі своєї історії — зокрема такі, як природа назви своєї країни.

Між тим у радянські та імперські часи була популярна й ідеологічно зручна теорія про походження назви Україна від слова «окраїна». Завдяки цьому стверджувалося периферійне значення своєї країни для її мешканців, яких привчали люби­ти чужу Батьківщину і зневажати свою.

У XVIII столітті, після кількасотлітініх боїв одразу на «кілька фронтів» українці оглянулися, і, як то кажуть,

з’ясували — «і я не я, і хата не моя». Несподівано виявило­ся, що на ім’я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого роз­ташовано всі центри Русі — Київ, Чернігів, Переяслав, Ка­нів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр’їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володи- мир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля — і так ще на кілька сторінок.

Причому це привласнення назви було зроблено країною з протилежною політичною та суттєво відмінною культурною тра­дицією. Між тим «запозичення» назви — явище звичне в істо­рії, Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина май­же ціле тисячоліття — до 1806 року — офіційно звалася Свя­щенною Римською імперією, хоча головний внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони зруйнували Рим. Ру­мунія в середині XIX століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча в більшос­ті вчених не викликає сумнівів, що румуни — нащадки лати­нізованих даків, а не римських легіонерів і колоністів, які ева­куювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомля­ють античні джерела.

Відповівши на запитання, що таке Русь і що таке Україна, ми дамо собі відповідь, що ми є.

Поява слова «Україна» вперше 1187 року по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі (так у VIII—XVII століт­тях називалася територія Центральної України) одразу стави­ла нерозв’язне для радянської пропаганди питання — окраї­ною щодо чого могла бути ця територія? Природно, що не Москви. Остання в ті часи була настільки глухою околицею, про яку пересічні люди навряд чи взагалі щось чули на Київ­щині. Київ залишався безумовним центром для усіх князів династії Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не існувало. Абсолютна більшість князів цієї династії вважали Київську землю своєї батьківщиною («доменом» або «вотчи- ною»), навіть коли, керуючи далекими землями, ніколи в житті не бачили ні Дніпра, ні Росі, а решту земель розглядали як просто підвладні собі.

Загалом, частина Переяславського князівства в той час справді була на краю Русі. Однак інша його частина була від­далена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ. Таким чином, було б незрозуміло, чому про князя тужили саме при­кордонні землі, адже, за логікою, це робити щодо свого князя мали жителі Переяславського князівства незалежно від від­даленості від кордонів. Отже, поява слова «Україна» вперше зафіксована стосовно Переяславського князівства. У цьому повідомленні йшлося, що за Переяславським князем Володи­миром Глібовичем «тужила вся Україна». Переяславщина була одним із князівств власне Русі (до якої на той час нале­жали Київське, Чернігівське, Переяславське й Новгород-Сі- верське князівства). Тому слово «Україна» не могло означати околиць князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна або, тим більше, Київська Україна.

Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «в Україну Галицьку» (коли він в’їхав у серединні землі цього князівства, а не його околиці). У Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є за­пис «Данило ж повернувся додому і їхав з братом і прияв Бе- рестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну», тобто малося на увазі все князівство.

Треба відзначити, що назва «Україна» застосовувалася й Щодо російських та білоруських земель — Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Відомі також пові­домлення про польських князів, які після походу на Галичи­ну й Волинь верталися «в свою Україну», тобто у власне кня­зівство, а не його околиці.

Слово «Україна» в літописах виступає синонімом слова «князівство». Саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох століть після своєї появи, ко­ли Україна позначає «наше князівство», «наша земля», «країна».

Паралель прозора — адже й нині по-українськи слово «країна» означає власне країну. «Українянин», а пізніше «ук­раїнець», відповідно, означало «земляк», «співвітчизник».

В українській мові є слово «украяти», тобто наділити чим- небудь, наприклад, хлібом, землею тощо.

Специфіка вживання назви «Україна» в літературі XII— XV ст. цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін «Україна» вживався саме як синонім «князівства», «землі».

Уперше з’явившись щодо Середньої Наддніпрянщини що­найменше в середині VI ст., задовго до появи варягів на істо-

ричній арені, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до XX ст., а в Центральній — до XVIII ст. Ще поет Іван Фран­ко в 1914 р. писав про себе «я єсмь русин». Деякі закарпатці й досі називають себе русинами.

Паралельно з XII ст. виникає й назва «Україна».

А що ж таке Русь?

У вітчизняних літописах послідовно стверджується, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця XII ст. — і Західної України. Жодні інші землі, ані Суздаль (Залісся), ані Новгород, ані Смоленськ тощо Руссю за часів Київської Русі не вважалися. Ніде в літописі не згадано ані «СуздальськоїРусі», ані «ЗаліськоїРусі», ані «Московської Русі» — усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна — Київщина, Переяславщина й Чернігівщина, а з кінця XII ст. — це ще й землі Західної України.

Повідомлення літопису під 1141 р.: «І Святослав, запла­кавши, послав до Юрія в Суздаль, сказав: «Брата мені Всево­лода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руську зем­лю, до Києва».

Повідомлення літопису 1147 p., коли чернігівський князь Святослав Ольгович обступив місто Неринськ (у Рязан­ському князівстві): «У той же час прибігли до Святослава із Русі отроки».

Повідомлення літопису під 1148 р. про обмін дарами між великим київським князем Ізяславом Мстиславичем і його братом Ростиславом Мстиславичем, князем Смолен­ським: «Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі і од усіх цесарських земель (тобто земель, підвладних Київ­ському князю Ізяславу, якого часто називали цесарем, на зразок візантійських імператорів. — Авт.), а Ростислав дав Дари Ізяславу, котрі од верхніх земель і од варягів».

Повідомлення літопису під 1149 p., коли вигнаний із Київщини Ростислав приїжджає до свого батька Юрія Довго-

Найпоширені­шою формою функці­онування мови в епо­ху Київської Русі бу­ло усне народне мов­лення, яке реалізову­валося в численних діалектних варіан­тах. Сільське діалек­тне мовлення в біль­шості регіонів відзна­чалося лінгвістич­ною чистотою та ево­люційною наступніс­тю, що зумовлювало­ся різким протистав­ленням у той час села та міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномов­ним населенням, па­нівною християн­ською ідеологією та культурою, село збе­рігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим паче — на всій тери­торії Київської Русі. Хоча, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозуміти­ся між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, і окремими словами, і деякими мовними зворотами.

Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленіши­ми територіями, наприклад, між мовою селян Київщини й

Полоччини та Смоленщини або Псковщини й Новгородщини. Саме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов.

Про стан і особливості давньоруського мовлення жодних прямих свідчень ми не маємо, бо магнітофонів тоді ще не було й живої народної говірки ніхто не міг зафіксувати. Ніхто не здогадався і детально описати особливості тогочасної народ­ної мови. Про це можна міркувати лише на основі писемних пам’яток, але при встановленні часу появи окремих діалек­тних рис за стародавніми писемними текстами треба бути ду­же обережним і ставитися до них критично. Адже до нас пи­семні пам’ятки дійшли, починаючи з другої половини XI ст., тобто майже через століття після прийняття християнства (ні з X, ні з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоча вони, напевно, були, але їх знищили в часи ли­холіть). Крім того, час фіксації в писемних текстах певного ді­алектного явища можна було б вважати й часом його виник­нення в живому народному мовленні лише в тому разі, якби давньокиївські книжники мали завдання стежити за появою нових рис та особливостей у народних діалектах і обов’язково використовувати їх у писемній мові. Насправді ж усе було навпаки: книжники свідомо уникали будь-яких простомов­них народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не треба допускати в священні книги — це вважалося блюзнірством.

Розрив між літературною і народно-діалектною мовами в епоху Середньовіччя був істотним, і про це треба постійно па­м’ятати. Тому не можна, наприклад, цитувати уривок з «По­вісті минулих літ» або зі «Слова о полку Ігоревім», написаних тодішньою літературною мовою з багатьма церковнослов’ян­ськими рисами, і на тій підставі, що вона не схожа на сучасну Українську мову, робити висновок, нібито ніякої української

ричній арені, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до XX ст., а в Центральній — до XVIII ст. Ще поет Іван Фран­ко в 1914 р. писав про себе «я єсмь русин». Деякі закарпатці й досі називають себе русинами.

Паралельно з XII ст. виникає й назва «Україна».

А що ж таке Русь?

У вітчизняних літописах послідовно стверджується, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця XII ст. — і Західної України. Жодні інші землі, ані Суздаль (Залісся), ані Новгород, ані Смоленськ тощо Руссю за часів Київської Русі не вважалися. Ніде в літописі не згадано ані «СуздальськоїРусі», ані «ЗаліськоїРусі», ані «Московської Русі» — усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна — Київщина, Переяславщина й Чернігівщина, а з кінця XII ст. — це ще й землі Західної України.

Повідомлення літопису під 1141 р.: «І Святослав, запла­кавши, послав до Юрія в Суздаль, сказав: «Брата мені Всево­лода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руську зем­лю, до Києва».

Повідомлення літопису 1147 p., коли чернігівський князь Святослав Ольгович обступив місто Неринськ (у Рязан­ському князівстві): «У той же час прибігли до Святослава із Русі отроки».

Повідомлення літопису під 1148 р. про обмін дарами між великим київським князем Ізяславом Мстиславичем і його братом Ростиславом Мстиславичем, князем Смолен­ським: «Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі і од усіх цесарських земель (тобто земель, підвладних Київ­ському князю Ізяславу, якого часто називали цесарем, на зразок візантійських імператорів. — Авт.), а Ростислав дав Дари Ізяславу, котрі од верхніх земель і од варягів».

Повідомлення літопису під 1149 p., коли вигнаний із Київщини Ростислав приїжджає до свого батька Юрія Довго- рукого в Суздаль, то каже: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руська і чорні клобуки».

Повідомлення літопису про слова Юрія Довгорукого (1149 р.): «Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши, во­лость мою розорив і попалив, а іще й сина мого вигнав із Руської землі і волость йому не дав, і мене соромом покрив».

Повідомлення літопису під 1151 p.: після того, як Ізяс­лав Мстиславич учергове вигнав Юрія Довгорукого з Києва, син Юрія Андрій Боголюбський «тим часом випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем».

Повідомлення літопису про черговий невдалий похід Юрія Довгорукого на Київ під 1154 р.: «У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його, якого ж не було ніколи».

Повідомлення літопису про те, як після смерті київського князя Ізяслава Мстиславича «тої ж зими (1154 р.) рушив був Юрій у Русь, почувши про смерть Ізяславову».

Повідомлення літопису під 1155 p., коли тодішній київ­ський князь Юрій Довгорукий посилає по свого племінника Ростислава у Смоленськ: «Сину? Мені з ким Руську землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди».

Повідомлення літопису під 1173 p., коли Андрій Боголюб­ський указав князям Ростиславичам залишити Київ і навко­лишні міста Білгород та Вишгород і піти до Смоленська: «І за­ремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Русь­кої землі».

Повідомлення літопису під 1174 р. про те, як суздаль­ський князь Андрій Боголюбський, відповідаючи на звер­нення князів Ростиславичів, сказав: «Пождіте трохи, я по­слав до братів своїх в Русь. Як мені вість буде од них, тоді й дам відповідь».

Повідомлення літопису під 1175 р. про те, як суздальсько­го князя Андрія Боголюбського вбили змовники в засновано­му ним містечку Боголюбові під Суздалем, а його придворний Кузьмище причитав: «Уже тебе, господине, пахолки твої не признають. Не так, як колись, коли купець приходив із Цеса- рограда, і з інших країв, і з Руської землі…»

Повідомлення літопису під 1175 р. про те, як після вбив­ства Андрія Боголюбського володимирські бояри (з Володи- мира-на-Клязьмі) говорили: «Князь наш убитий, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі».

Повідомлення літопису під 1175 р.: «Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, розда­вали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тя­готу людям сим учинили продажами і вирами».

 

Повідомлення літопису під 1180 р. про похід чернігів­ського князя Святослава Всеволодовича на Суздаль і Ря­зань: «І тоді спішно приготувалися до бою у війську Свято- славовім, і Всеволод Святославич уборзі примчав до русь­ких полків зі своїм полком. І тоді рязанські князі втекли, а інших вони побили». Коли Святослав повертався із Сузда­ля, літопис повідомляє: «А коли вийшов він із Суздальської землі, то одпустив брата свого Всеволода, і Олега, сина сво­го, і Ярополка в Русь, а сам із сином Володимиром пішов до Новгорода Великого».

Повідомлення літопису під 1187 р. про те, як князь Рю­рик Київський послав у Суздаль до князя Всеволода сватати його восьмилітню дочку Верхуславу за свого сина Ростисла­ва, а Всеволод згодився, дав великий посаг і відпустив її «в Русь». Князь Рюрик справив пишне весілля, якого «несть бувало в Русі», а потім тих, що привезли Верхуславу із Суз­даля, «Якова свата і с бояре одпустив ко Всеволоду в Суз­даль». Яков «приїхав із Русі (в Суздаль), проводивши Вер­хуславу, і бисть радість».

Повідомлення літопису під 1223 р. про те, що на допомо­гу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-та- тар з Ростова послали з ростовським полком Василя Костян­тиновича, але він буцімто не встиг «до них в Русь».

«Варязька теорія» походження назви Русі зі Скандина­вії поширювалася в Росії й СРСР через те, що дозволяла нехтувати численними літописними згадками, у яких чіт­ко й однозначно стверджувалося, що Русь — це виключ­но землі сучасної Центральної, а з кінця XII ст. й Західної України.

Якби варяги принесли ім’я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване в писемних джерелах VI ст., адже варя­ги вперше з’явилися на історичній арені на кілька століть пізніше.

Сьогодні навіть такий москвофіл, як академік П. Толоч­но, вважає, що назва «Русь» — місцевого, південного по­ходження: «Вочевидь, «Русь» — дуже давнє слово іраномовного походження, пов’язане з назвами сарматських пле­мен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII— IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі й перей­шло на слов’ян. Не випадково літописець писав: «…поляни іже нині зовомая Русь». Інакше кажучи, слов’яни з племе­ні, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку імену­валися полянами, але потім на них поширилася назва «Русь»… Вочевидь, зі словом «Русь» пов’язані й давні іме­на річок — Росі, а також її притоків Росави і Роставиці».

Просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви «Україна» в літературі XII—XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін «Ук­раїна» вживався саме як синонім «князівства», «землі».

Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Ру­сі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України. І обидві чудові, зв’язані з колосальною кількістю перемог.

18 квітня 1187 року народилася лише одна з двох назв нашої країни, у той час як тоді в історії абсолютно нічого не змінилося. Тому сама країна, безумовно, є старшою.

У такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія — Іберією. До англосак­сонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьо­годні використовує одразу дві назви. Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Так само й Ро­сія нещодавно звалася СРСР, до того Московським цар­ством, а ще перед тим — Суздаллю й Заліссям.

Олександр ПАЛІЙ 29 квітня 2011 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.