Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

КОРІННЯ «ІНШОЇ ГІЛКИ» Про походження «великоросійського» народу й держави: теорія Василя Ключевського

Будь-яка морально зріла людина не може бути байдужою до свого духовного коріння, до біографії своїх предків — найближчих і віддалених від нас невблаганною товщею століть, — до великотрудного, незвіданого шляху, що його до­велося пройти попередникам. Ідеться про нагальну потребу нашого «я», нашої внутрішньої сутності: визначити своє міс­це, та якомога точніше, у великому потоці часу, що тече з гли­бини минулого через сліпучу, мінливу мить сьогодення —- у невідоме, таємниче Майбутнє… Це необхідно, бо чи не кожен з нас хоча б інтуїтивно приходить до розуміння, що між цими трьома великими «станціями» незбагненного часу існує (звіс­но, прихований!) чіткий причинно-наслідковий зв’язок.

Але те саме можна сказати не лише про окрему особис­тість, а й про процес самосвідомості цілого народу. А також про колізії, пов’язані з розвитком національної самосвідомості двох сусідніх етносів, чиї історичні шляхи неодноразово пере­тиналися, а історичне коріння «досліджувалося» безліч разів. Щоправда, найчастіше політично тенденційно, і це, зрозумі­ло, вело до затемнення, а не вирішення проблеми. А потім така політична «історія» про коріння пропагувалася, міфологізувалася й, відверто кажучи, привласнювалася. Читачі, мабуть,

уже здогадалися, що йдеть­ся про дві найбільші східно­слов’янські нації — росій­ську та українську, про їхнє реальне місце в історичній системі координат — заува­жимо, не «спільній» систе­мі, позаяк таке визначення лише заплутує проблему.

А конкретно — є сенс по­говорити про фактично під­тверджуване й перевірюване історичне походження ро­сійської нації (як її назива­ли до революції — «велико­російської» , а до Петра І цей народ іменували «московітянами» або «московітами»). Проблема в тому, що в російській масовій свідомос­ті та у значної частини фахівців-гуманітаріїв й дотепер домінує переконання в тому, що так звана тисячолітня історія Росії (іноді поблажливо дода­ють: також і «спільна» історія з Україною та Білоруссю) є не ідеологічно підживлювана імперська міфологема, а справжня реальність минулого. Це переконання веде і до спотворення історичної правди, і до зарозумілого погляду на український народ як на «молодшого брата», і до проявів великодержавної націоналістичної ксенофобії.

Подивімося ж, читачу, наскільки «коректно» великоросій­ські імперські ідеологи привласнюють собі історію Київської Ру­сі. І вдамося до допомоги такого істинно авторитетного експерта, як видатний російський історик кінця XIX — початку XX сто­ліття Василь Осипович Ключевський (16.01.1841—12.05.1911),

праці якого дозволять нам наблизитися до істини. До речі, сота річниця від дня смерті цього великого вченого, що відзначається 12 травня, — це чудова нагода згадати про його велику спадщи­ну, ще раз перечитати його праці (передусім багатотомний «Курс російської історії») й віддати належне його заслугам перед росій­ською та європейською наукою. Зауважимо, що з усіх знамени­тих російських істориків Ключевський був людиною, мабуть, найбільш ліберальних і демократичних поглядів; на схилі віку він узяв активну участь у діяльності партії кадетів.

Отже, цікаву нам проблему В.О. Ключевський докладно роз­глядає в XVII лекції «Курсу російської історії» (прочитана 1887 p.). Лекція має довгу, але надзвичайно точну назву: «Этно­графические следствия русской колонизации Верхнего Поволжья. Влияние природы Верхнего Поволжья на народное хозяйство Великороссии и на племенной характер великоросса». Насправ­ді ж тема цього дослідження ще набагато ширша: тут у Ключев- ського йдеться саме про реальні факти походження «великоро­сійського» народу й держави — і це примножує цінність праці.

Саму висвітлювану проблему В.О. Ключевський формулює таким чином: «Нам належить вивчити етнографічні наслідки російської колонізації Верхнього Поволжя, Ростовсько-Суз- дальського краю. Ці наслідки зводяться до одного важливого факту в нашій історії, до утворення великоросійського племе­ні — іншої гілки у складі російських народностей (так у Ключевського. — І. С.). Звертаючись до вивчення походження ве­ликоросійського племені, необхідно наперед чітко усвідомити собі сутність питання, до вирішення якого беремося. Без сум­ніву, і до XIII ст. існували певні місцеві побутові особливості, що склалися під впливом обласного поділу Руської землі, — пише В.О. Ключевський, — і навіть, можливо, успадковані від давнішого племінного побуту полян, древлян та інших давніх слов’ян. Я маю на увазі не ці давні племінні або обласні особли­вості, а розпадання народностей на дві нові гілки, що розпоча­лося приблизно з XIII ст., коли населення центральної серед- ньодніпровської смуги, яке виступало основою первісних ро­сійських народностей (дуже показове визнання В.О. Ключев- ського! Хіба це «населення» — не українці, які свою землю ні­куди не залишали й жили на ній із найдавніших часів? — І. С.), розійшлося в протилежні боки, коли обидві гілки, що розій­шлися, утратили свій сполучний та узагальнюючий центр, яким був Київ, підпали під дію нових та різних умов і переста­ли жити спільним життям. Великоросійське плем’я було спра­вою нових різноманітних упливів, що почали діяти після цьо­го розриву народностей, при тому в краю (ось ще цікаві сло­ва! — І. С.), що лежав поза старою корінною Руссю й у XII ст. був більше інородницьким, аніж руським краєм».

Хто ж були ці «інородці», про яких пише В.О. Ключев­ський і які, за логікою його дослідження, як побачимо далі, ві­діграли надзвичайно важливу роль у формуванні «великоро­сійського племені»? Це були фінські племена, які, пише істо­рик, «були серед лісів і боліт центральної та північної Росії ще в той час, коли тут не помітно ніяких слідів присутності сло­в’ян» (тобто в IV—VI ст. н. е.). «На великому просторі, — пише В.О. Ключевський, — від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік та урочищ. Прислухаю­чись до цих назв, легко помітити, що вони взяті з якогось одно­го лексикона, що колись на всьому цьому просторі звучала од­на мова, якій належали ці назви, і що вона рідня тим наріч­чям, якими розмовляє тубільне населення нинішньої Фінлян­дії». За спостереженнями В. Ключевського, «на цьому просто­рі й у східній смузі Європейської Росії зустрічаємо безліч рі­чок, назва яких закінчується на -ва: Протва, Москва (! —І. С.), Силва, Косва тощо. «Va» фінською мовою означає «вода». На­зва самої Оки фінського походження: це — обрусіла форма фінського «joki», що означає «річка» взагалі».

«Зустріч Русі й Чуді» (тобто тих самих фінських племен) — ось це й було, за В. Ключевським, тією визначальною подією, яка, по суті, визначила утворення «великоросійського племені».

Самі «колоністи» зі старої Русі, які утворили слов’янську «поло­винку» майбутнього слов’яно-фінського великоросійського ет­нічного об’єднання, належали, на думку історика, «здебільшого до мирного сільського населення, яке виходило з південно-захід­ної Русі (з української землі. — І. С.) від тамтешніх негараздів і шукало серед лісів Півночі не здобичі, а безпечних місць для хлі­боробства та промислів. Відбувалося заселення, а не завоювання краю, не поневолення або витиснення тубільців».

Утім, не може не визнати Василь Осипович, «цей процес закінчився поглинанням одного з племен, що зустрілися, ін-

Подільські ворота

Лядські ворота

Золоті ворота

 

 

План Стародавнього Києва — міста, яке, на думку Ключевського, було «сполуч­ним та узагальнюючим центром» Давньої Русі

шим, саме поглинанням чуді руссю. Для нас важлива лише одна сторона цієї взаємодії, тобто вплив фінів на сторонню русь». І далі — примітні слова: «Потрібно допустити певну участь фінського племені в утворенні антропологічного типу великороса. Наша великоросійська фізіономія не зовсім точ­но відтворює спільнослов’янські риси. Інші слов’яни, визна­ючи в ній ці риси, однак помічають і певну сторонню доміш­ку, а саме: широкі вилиці великороса, перевага смаглявих ко­льорів обличчя й волосся та особливо типовий великоросій­ський ніс, що розташований на широкій основі, з великою ймовірністю відносять на рахунок фінського впливу».

І ще один момент, що його розбирає Ключевський — не ли­ше видатний історик, а й блискуче для свого часу освічений фі­лолог: мова («говір») великоросійського «племені» та її специ­фічні особливості. «У говорі давньої Київської Русі, — конста­тує вчений, — помітні три особливості: 1) вона говорила на «о», «окала»; 2) звуки «ц» і «ч» змішувалися, заміщали один одно­го; 3) у сполученні голосних та приголосних дотримувалася ві­дома фонетична гармонія… Київська Русь сполучала гортанне «к» із твердим «и», а зубне «ц» або піднебінне «ч» — з м’яким «і» або «ь»; вона говорила «Києв», а не «Кієв», як говоримо ми (росіяни. — І. С.) всупереч правилам давньої російської фонети­ки, яка вимагала, щоб «к» на стику з «і» перезвукувалася на «ц» або «ч». Ця давня фонетика збереглася почасти й у наріччі малоросів, які кажуть: «козаче», «на полянці». Ми, великоро­си, не сполучаємо «ц» та шиплячі «ж» і «ш» з м’якими голос­ними, кажемо: «кольцо», «шыре», «жызнь» — і не зуміємо так тонко вимовити сполучених із цими приголосними м’яких го­лосних, як вимовляє малорос: «отьця», «горобьця».

Відзначивши, що з усіх великоросійських «говорів» саме говір Новгорода був найближчим до мови Давньої Русі (а про те, як самодержавна Москва вчинила з вільним Новгородом, «День», у тому числі й автор цих рядків, неодноразово писав), навівши низку конкретних прикладів, які доводять це, Клю- чевський далі робить такий висновок (зрозуміло, не для всіх приємний): «Московське наріччя, засвоєне освіченим росій­ським суспільством як зразкове, деякими рисами далеко від­ступило від говору давньої Київської Русі: «гаварить по-масковски» означає чи не більше порушувати правила давньо­руської фонетики, ніж порушує їх володимирець або ярославець… Таким чином, говори великоросійського наріччя скла­лися шляхом поступового псування первісного руського гово­ру. Давня фонетика Київської Русі особливо помітно змінюва­лася в північно-східному напрямку, тобто в напрямку росій­ської колонізації, яка утворила великоросійське плем’я злит­тям російського населення з фінським. Це наводить на припу­щення про зв’язок обох процесів».

Зауважимо, що Ключевський був також освіченим етно­графом, доказом чого є наведений ним у «Курсі російської іс­торії» аналіз повір’їв, обрядів і звичаїв предків «великоросій­ського племені», — такий аналіз теж є невід’ємною частиною комплексного історичного дослідження. «Фінські племена, які жили в середній та північно-східній смузі Європейської Росії, — пише Ключевський, — залишалися, здається, до ча­су зустрічі з руссю на початковому щаблі релігійного розвит­ку. Ці племена поклонялися силам та явищам природи, не персоніфікуючи їх; мордвин і черемис боготворив безпосеред­ньо землю, каміння, дерева, не вбачаючи в них символів ви­щих істот; тому його культ постає з характером грубого фети­шизму. У поволзьких фінів був особливо розвинутий культ во­ди й лісу. Мордвин, чуваш, перебуваючи в хащі лісу або на бе­резі глухої річки, почувається в рідній релігійній сфері. Деякі риси цього культу цілком перейшли до міфології великоросів. У них, як і у фінів, знаковою постаттю на міфологічному Олімпі є лісовик, причому в одних і других — з однаковими рисами: він стереже дерева, коріння й траву, має дурну звич­ку реготати і кричати по-дитячому і тим лякати й обманювати подорожніх… Нарешті, в переказах, занесених у давні житія великоросійських святих, можна також простежити сліди поклоніння каменям і деревам, погано прикриті християн­ськими формами й непомітні в південній і західній Росії».

Аналізуючи економічні аспекти проблеми, господарський побут «великороса», Ключевський наголошує, що «у старій Київській Русі головна пружина народного господарства, зов­нішня торгівля, створила численні міста, які слугували вели­кими або дрібними центрами торгівлі. У верхньоволзькій Ру­сі, надто віддаленій від приморських ринків, зовнішня торгів­ля не могла стати головною рушійною силою народного госпо­дарства. Ось чому тут бачимо порівняно незначну кількість міст, та й у тих значна частина населення займалася хлібороб­ством. Сільські поселення здобули тут рішучу перевагу над містами. Притому й ці поселення різко відрізнялися своїм ха­рактером від сіл південної Русі. В останній постійні зовнішні небезпеки та брак води у відкритому степу спонукали насе­лення розміщатися великими масами, скупчуватися у вели­чезні тисячні села, які дотепер є примітною рисою південної Русі. Навпаки, на півночі поселенець посеред лісів та боліт ледь відшукував сухе місце, на якому можна було б із певною безпекою і зручністю поставити ногу, вибудувати хату».

Звідси виходить низка особливостей національного харак­теру. «Великоросія зі своїми лісами, драговинами й болотами на кожному кроці становила для поселенця тисячу дрібних небезпек, непередбачуваних ускладнень і неприємностей, се­ред яких потрібно було знайтися, з якими доводилося щохви­лини боротися. Це привчало великороса пильно стежити за природою, «смотреть в оба», за його висловом, ходити огляда­ючись та обмацуючи ґрунт, не пхатися у воду, не знайшов­ши броду, розвивало в ньому винахідливість у разі дрібних ускладнень та небезпек, звичку до терплячої боротьби з нега­раздами й випробуваннями. В Європі немає народу менш роз­пещеного та вибагливого, привченого менше чекати від при­роди й більш витривалого», — підсумовував В. Ключевський.

* * *

З висновками великого російського історика можна спере­чатися або погоджуватися. Проте одне є очевидним: не в Киє­ві, «матері міст руських» (від «Русі» — не від «Росії»!), не в Чернігові, Переяславі, Галичі, навіть не в давньому Новгороді бере початок, у точному історичному значенні слова, «велико­російська» (вживаючи стару термінологію) нація. Її джере­ла — в межиріччі Оки й Волги, в суздальських лісах, там, де жили фінські племена. Це — до питання про «святу слов’ян­ську єдність». Прочитавши Ключевського, ми, українці, які живуть на землі, даній нам одного разу до самої смерті, маємо право глянути на цю єдність дещо інакше…

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 13 травня 2011 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.