Сила м'якого знака або Повернення Руської правди
загрузка...

УКРАЇНЦІ: ЗВІДКИ МИ Й НАША МОВА? Походження української та російської мов: міфи та історична правда

Після краху комуністичного режиму в умовах національ­ного відродження та відновлення української держав­ності помітно зріс суспільний інтерес до історії України, походження українського народу та його мови як основної ознаки нашої нації. Нині цілком слушно популяризуються і перевидаються твори на ці теми М. Грушевського, В. Антоно­

вича, І. Огієнка, П. Житецького, О. Потебні, А. Кримського та інших учених, чиї неординарні й об’єктивні погляди на на­шу історію й мову ще донедавна тоталітарна влада замовчува­ла, забороняла, оголошувала ідейно шкідливими, «націона­лістичними», ворожими. Тож не дивно, що нині спостерігає­мо таку жадобу знань про початки своєї рідної історії, джере­ла й етапи становлення української мови, її взаємовідносини із сусідніми (насамперед із російською та польською) мовами тощо. За висвітлення всіх цих питань і коментування відпо­відних праць учених минулих поколінь беруться як історики та філологи-фахівці, так і численні аматори: журналісти, кра­єзнавці, письменники, критики й навіть інженери, лікарі та люди інших професій. Зрозуміле їхнє щире прагнення піднес­ти престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед інших слов’янських і неслов’ян­ських мов. Але відсутність необхідних знань зі славістики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися лише на науково достовірні джерела й оперувати конкретни­ми історичними фактами і невміння (чи небажання) зважати на загальновизнані наукові аксіоми часто призводять до того, що патріотичні наміри таких аматорів перетворюються в не­стримні фантазії, видавання бажаного за дійсне. Тому й не дивно, що поряд із науковими висновками, підтвердженими фактами й документами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та нашої мови. Україну іноді ототожнюють із міфічною Атлантидою, україн­ців вважають найдавнішим населенням Європи, а українську мову проголошують матір’ю всіх індоєвропейських мов.

На підтримку такої позиції нині стало модним посилатися на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії наприкінці XIX ст. Михайла Красуського «Древность малорос­сийского языка», опубліковану в Одесі 1880 р., а в наш час — У перекладі українською мовою в часописі «Дніпро» (1991 p., № 10), у якій автор заявляє про те, що «малоросійська мова не тільки старша від усіх сло­в’янських, не ви­ключаючи так зва­ної старослов’ян­ської, а й від сан­скриту, грецької, латинської та ін­ших мов». При цьо­му М. Красуський наводить низку слів, подібних за звучанням та зна­ченням в україн­ській мові та в сан­скриті (тобто в дав­ньоіндійській мо­ві). Та й сучасні ча­сописи друкують або готують до дру­ку українсько-сан­скритський, укра- їнсько-етруський, українсько-латинський лексикони тотожностей, які, на думку їхніх авторів, мають засвідчити принаймні синхрон­ність виникнення цих мов. Справді, це сприймається ефектно, і в читача складається відповідне враження, але нічого сенсацій­ного в цьому немає. Адже і українська мова, і санскрит, і лати­на, і давньогрецька мова, як і багато інших, — всі вони індоєвро­пейські, тобто члени однієї мовної сім’ї з багатьма спільними або подібними фонетичними, граматичними й — найбільше — лексичними особливостями. Отже, наведені М. Красуським і де­якими сучасними авторами лексичні паралелі цілком законо­

мірні. З не меншим успіхом можна знайти цілий лексикон від­повідників між санскритом і, наприклад, болгарською, німець­кою, англійською, румунською чи будь-якою іншою індоєвро­пейською мовою. Особливо багато таких відповідностей між усі­ма слов’янськими мовами, бо вони мають спільний праслов’ян­ський корінь. Що ж до самої праці М. Красуського, варто сказа­ти, що поряд із деякими цікавими спостереженнями й слушни­ми зауваженнями в ній навіть нефахівцеві впадає в око наїв­ність і недостатня компетентність автора, бо майже вся його ар­гументація взята з арсеналу не лінгвістики, а так званої народ­ної етимології, де вважається нормальним порівнювати випад­ково подібні за звучанням, але абсолютно різні за значенням слова в українській та якійсь іншій стародавній мові й на цій підставі встановлювати вік української мови.

Спроби відсунути період появи українців та української мови в далеке минуле — аж до нашої ери — викликають бага­то запитань: де саме жили стародавні українці й чому вони не залишили жодних археологічних комплексів своєї культури, наявних у всіх інших стародавніх народів? Чому серед сло­в’ян пальма першості щодо часу виникнення віддається саме українцям, чому на неї не можуть претендувати, скажімо, по­ляки або чехи, а польська й чеська мови не можуть бути давні­шими за українську або хоч би синхронними за процесом фор­мування? Ці та інші питання залишаються без відповіді, бо для неї не вистачає відповідних історичних фактів. А наука, як відомо, визнає лише факти — тільки вони дають підстави робити певні висновки чи висувати вірогідні гіпотези, котрі згодом можуть бути переконливо доведені або аргументовано спростовані. Отже, розглядати історію українців та україн­ської мови поза часом і простором і поза історією слов’янства взагалі — значить відриватися від наукового ґрунту й літати в хмарах мрій і фантазій. Замість бажаного результату такі до­слідження дезорієнтують читачів і дискредитують українську суспільствознавчу науку перед світовою громадськістю.

Але ще більшої шкоди, ніж романтична міфотворчість, національному відродженню українців, важкому й болісному процесові творення власної держави після багатовікового на­півколоніального становища нашого народу в різних імперіях завдає успадковане з минулих епох почуття меншовартості, орієнтація на сильних сусідів та імперське мислення. Воно агресивне й дуже живуче, і деякі його апологети нині з усіх сил намагаються довести, що українців як окремої нації ніби­то ніколи не було й немає, а історія української мови ними спотворюється й фальсифікується.

Зокрема, упродовж багатьох десятиліть точаться запеклі суперечки навколо наших витоків — питання про етнічну на­лежність Київської Русі, яке на певних історичних етапах пе­ретворювалося із суто наукової в політичну проблему.

Історики царської Росії стверджували, що державу Русь заснували росіяни. Вони нібито були найдавнішим слов’ян­ським етносом, а українці й білоруси, за цією логікою, відді­лилися від росіян пізніше. Ще в «Синопсисі» І. Гізеля (ви­йшов друком 1674 р. у Києво-Печерській лаврі й видавався близько 30 разів, останнє видання 1836 p.), який аж до почат­ку XIX ст. був у Російській імперії основним підручником з іс­торії, Київську Русь проголосили першим етапом російської державності. Першою російською державою вважав Київську Русь і відомий російський історик М. М. Карамзін (1776— 1826), який у 12-томній «Истории государства Российского» (1816—1829 pp.) назвав княжий Київ «матерью городов рус­ских», розуміючи це як «російських».

Концепцію М.М. Карамзіна продовжив у середині XIX ст. російський історик і журналіст за фахом акад. М. П. Погодін (1800—1875). Він стверджував, що в стародавньому Києві й на Київщині в часи заснування руської державності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини монголо-татарами росіяни ніби­то емігрували на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустоше­ну Київщину прийшли з Прикарпаття українці не раніше кін­ця XV ст. Цю антинаукову концепцію аргументовано спросту­вав відразу ж після її появи український філолог, історик і фольклорист М. Максимович (1804—1873), а згодом — все­світньо відомий філолог А. Кримський (1871—1941). Зараз її намагаються реанімувати деякі політичні кола в Росії та окре­мі шовіністичні представники російської національної мен­шини в Україні. Але на тлі новітніх досягнень мовознавства, археології, антропології, історії такі спроби сприймаються як наукове невігластво або політичне шарлатанство.

За часів СРСР великодержавницьку й відверто шовініс­тичну гіпотезу М. П. Погодіна радянські ідеологи дещо по­м’якшили, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала етніч­ною основою росіян, українців та білорусів.

Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще не­давно було непорушною аксіомою, за часів Київської Русі, а саме протягом IX—X століть, внаслідок зближення та злиття багатьох східнослов’янських племен сформувалася етнічна й мовна єдність — давньоруська народність. Вона нібито існува­ла деякий час і після розпаду Київської Русі — в період фео­дальної роздрібненості, і лише згодом, після монголо-татар- ської навали, коли окремі частини Київської Русі опинилися в різних державних утвореннях, почався розпад давньорусь­кої народності на три частини, які в XIV—XV століттях пере­творилися на три східнослов’янські народності: російську, українську та білоруську. Відповідно до цього і єдина давньо­руська мова розпалася на три східнослов’янські мови. Отже, згідно з офіційною доктриною, історія українців і їхньої мови почалася не раніше XIV—XV століть. Будь-які спроби шука­ти наші корені глибше вважалися підступами «українських буржуазних націоналістів» і жорстоко переслідувалися.

Треба сказати, що далеко не всі російські історики й не завжди дотримувалися такої антинаукової позиції. Ще кла­сик російської історичної науки В.О. Ключевський (1841 — 1911) вважав, що росіяни з’явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої полови­ни XII ст. Фактично з позицій М. Грушевського, вперше ви­кладених у його праці «Звичайна схема руської історії і спра­ва раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904 p.), розглядала етнічні процеси в Київській Русі й офі­ційна радянська історична наука на чолі з акад. М. М. По- кровським — аж до погрому його школи в 1936 р. Ця школа починала російську історію з Володимиро-Суздальського кня­зівства, отже, Київську Русь у неї не включала.

Ситуація змінилася, коли 1946 р. в Ленінграді було опуб­ліковано працю В.В. Мавродіна «Древняя Русь (Происхожде­ние русского народа и образование Киевского государства)». У ній без належної наукової аргументації було проголошено, що «Киевская Русь — это начальный этап в истории всех трех братских славянских народов Восточной Европы, имеющих одного предка русский народ киевских времен, древнерус­скую народность» (с. 309). Далі в цій праці підкреслюється ве­личезна роль, що її в історії східних слов’ян відіграв «вели­чественный процесс объединения восточнославянских и асси­милируемых ими племен в единую древнерусскую народ­ность» (с. 310). Цю саму тезу В. В. Мавродін повторив і в на­ступній своїй праці «Образование единого русского государ­ства» (Л, 1951): «Объединение восточных славян, сложив­шихся в единый русский народ, должно быть определено как народность… Таким образом, можно считать установленным, что во времена Киевского государства восточнославянский мир сложился в единый русский народ, или, конкретизируя, в единую русскую народность» (с. 215).

Такі бездоказові твердження припали до душі тодішнім радянським ідеологам і дістали публічну підтримку з боку тогочасних владних структур. Незважаючи на це, позиція В. В. Мавродіна спочатку не знайшла розуміння серед мое- ковських істориків та філологів. Зокрема, на початку люто­го 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася теоретична конференція щодо проблеми утворення російської народнос­ті й становлення її в націю. Основну доповідь на цій конфе­ренції зробив В. В. Мавродін, з приводу якої відбулася широ­ка наукова дискусія. На одностайну думку її учасників, час­тина доповіді В. В. Мавродіна, присвячена давньоруському періоду, гіпотетична й малопереконлива. Під час дискусії підкреслювалося: якби в Київській Русі племінні відміннос­ті й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то ні монгольська навала, ні феодальна роздрібненість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народ­ності трьох хоча й споріднених, але різних народностей. Насправді ж у Київській Русі, на думку учасників дискусії, існували три окремі східнослов’янські єдності, які в наступ­них століттях дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській. Дискусія також показала, що розв’язання проблеми етногенезу російського та інших на­родів може бути досягнуто лише об’єднаними зусиллями іс­ториків, лінгвістів, етнографів, мистецтвознавців. У за­ключному слові В. В. Мавродін погодився з рядом принципо­вих критичних зауважень і навіть обіцяв переглянути свої погляди1. Проте перемогла не наука, а політика.

У концепції В. В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чу­дове обґрунтування національної політики радянського ке­рівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеоло­гією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства робило проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, але й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Ро­сійської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусід­нього народу. Інша справа — наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та біло­русів. У такому разі появу цих трьох народів можна розгляда­ти як прикрий історичний зигзаг, як негативне явище, зумов­лене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об’єднання росіян, укра­їнців та білорусів у єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості. Отак нібито суто наукова концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації Російської імперії хоч би в ме­жах території східнослов’янських народів. Через це й не див­но, що концепція В. В. Мавродіна була схвалена ЦК КПРС і офіційно проголошена в «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя воз­з’єднання України з Росією», надрукованих у газеті «Правда» за 10 січня 1954 р.: «Русский, украинский и белорусский на­роды ведут свое происхождение от единого корня — древне­русской народности, создавшей древнерусское государство — Киевскую Русь». Цими тезами було покладено край науковій дискусії щодо давньоруської народності, невизнання запропо­нованої партією доктрини розцінювалося як політична незрі­лість, а її критика прирівнювалася до державного злочину. За таких умов В. В. Мавродін виявився «на коні» й не тільки не переглянув своєї позиції щодо давньоруської народності, але й видав на її захист ще дві книжки: «Образование древнерус­ского государства и формирование древнерусской народнос­ти» (М., 1971) та «Происхождение русского народа» (Л, 1978). Критику концепції давньоруської народності про­довжили лише історики української діаспори в Канаді та США2. Однак цей підступний історичний міф національної єд­ності Російської імперії, куди нібито входять як локальні від­галуження російської нації й українці та білоруси, сприйняли також і провідні політики й навіть учені Заходу і, на жаль, до­сі його підтримують, незважаючи на розпад Радянського Сою­зу та крах імперської ідеології. Ще й нині західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи безпідставно приписують росіянам усе наше історичне мину­ле, до якого ті не причетні3.

Хибна концепція походження східнослов’янських наро­дів, започаткована ще в царській Росії, була підтримана й де­якими російськими та зарубіжними славістами, які витвори­ли співвідносну з офіційною доктриною, але досить фантас­тичну версію виникнення східнослов’янських мов.

Ще з кінця XIX ст. серед частини мовознавців поширило­ся живуче й донині уявлення про те, що після закінчення в се­редині І тис. н. е. спільнослов’янської (праслов’янської) епо­хи розпочався спільний східнослов’янський період, який три­вав понад півтисячоліття і закінчився лише в XI—XII ст. — під час феодальної роздрібненості Русі. У цей час нібито сфор­мувалася і спільна для всіх східних слов’ян мова, яка, за офі­ційною версією комуністичних ідеологів і радянського мовоз­навства, в Київській Русі трансформувалася в давньоруську мову — мову давньоруської народності — і стала основою ро­сійської, української та білоруської мов. Ця сумнівна теорія має ряд авторитетних прихильників (О. Шахматов, М. Трубецькой, О. Соболевський, С. Кульбакін, А. Кримський,

  1. Москаленко, Ю. Карпенко та ін., а також закордонні сла­вісти Т. Лep-Сплавінський, О. Гуйєр, В. Вондрак, А. Брюк- нер, Л. Нідерле та ін.), але й багато не менш знаменитих кри­тиків (С. Смаль-Стоцький, М. Грушевський, І. Бодуен де Куртене, К. Німчинов, О. Синявський, Є. Тимченко, І. Огієнко,
  2. Ганцов, П. Ковалів, О. Горбач, Ю. Шевельов, О. Ткаченко, В. Русанівський, І. Матвіяс та ін. і закордонні славісти Ф. Міклошич, А. Мейє, Й. Шмідт та інші). Наукові здобутки сучасного мовознавства та інших суспільних наук дедалі пе­реконливіше доводять хибність уявлень про спільну давньо-східнослов’янську й давньоруську народно-розмовну мови.

Отже, говорити про розвиток сучасних східнослов’янських мов з єдиної, монолітної давньоруської (давньосхіднослов’янської) мови немає вагомих підстав.

Крім хибних, але все ж таки наукоподібних теорій і гіпо­тез походження української та інших східнослов’янських мов, апологети імперського мислення відроджують і наполег­ливо поширюють давні суто українофобські вигадки про по­ходження української мови — для того, щоб перешкодити її утвердженню як державної, довести її нібито неспроможність виконувати державницькі функції. Зокрема, вони знову про­голошують українську мову «російсько-польським діалек­том», тобто російською мовою, зіпсованою польськими впли­вами після розпаду Київської Русі.

Таку тезу вперше висунув М. Ломоносов. Ще в середині

XVIII     ст. він у своїх філологічних працях констатував, що «малороссийский диалект» через сусідство з поляками та через те, що вони тривалий час панували над Західною Україною, змішався з польською мовою і через це «зіпсу­вався». Цю нісенітницю підхопили й деякі інші російські діячі — політики, історики та філологи — і на початку

XIX     ст. вона вже сприймалася як незаперечна істина. Зок­рема, шовіністично налаштований історик російської літе­ратури М. І. Греч писав: «Малорусское наречие родилось и усилилось от долговременного владычества поляков в юго- западной России, и может даже назваться областным поль­ским»4. Його підтримали й перелякані царські чиновники після польського повстання 1830 p., коли їм скрізь ввижа­лася «рука Варшави» та «происки ляхов».

Антинаукового погляду на українську мову як на говірку польської мови, що нібито утворилося після розпаду Київ­ської Русі внаслідок змішування московської мови з поль­ською, дотримувалися в першій половині XIX ст. навіть деякі московські філологи, з якими полемізував М. Максимович. Вигадку про українську мову як полонізований варіант росій­ської мови широко використовували и царські чиновники на місцях, проводячи посилену русифікаторську політику. Про українську мову як штучно створену не раз писала реакційна газета «Киевлянин». Проте треба відзначити, що антиукраїн­ська сентенція про українську мову як російський діалект, зіпсований поляками, поширювалася лише на обивательсько­му рівні. Серед професійних філологів XX ст., навіть найреакційніше налаштованих професорів деяких університетів, які ненавиділи українську мову й зневажливо називали її жарго­ном (наприклад, професор славістики Київського університе­ту Т. Д. Флоринський), ніхто не опустився до того, щоб зради­ти свою професійну гідність і підтримати цю нісенітницю.

Версію походження української мови шляхом «ополячен­ня» російського діалекту нині підтримують деякі діячі росій­ських общин України, Фонду підтримки російської культури в Україні та окремі одіозні політики. Найгірше, що так чи майже так вважає й чимало наших російськомовних земля­ків, і прозріння їхнє відбувається дуже повільно й болісно. За­кономірний процес відродження мови корінної нації в умовах відновлення української державності вони сприймають як особисту образу, насильство над тими, хто вважає своєю рід­ною російську мову. Цей процес здається їм шкідливим і не­доречним, бо багато з них і досі переконані в штучності й мен­шовартості української мови, утвердження якої в різних сфе­рах суспільного життя нібито збіднить їхню духовність, і вза­галі це сприймається ними як акт несправедливості. Посилан­ня ж на історію, до якої вони іноді апелюють, мало що дово­дять, бо ці аргументи найчастіше ґрунтуються не на реальних фактах, а на перекрученнях, підтасовках і вигадках на рівні пліток та анекдотів, які, зрозуміло, не мають нічого спільного з історичною правдою.

Отже, про генетичну залежність української мови від польської говорити не доводиться. Антинаукова сентенція про те, що наша мова є нібито полонізованим діалектом росій­ської мови, — це злісна вигадка, поява якої зумовлена еле­ментарним невіглаством, а також політичними прагненнями російських шовіністів.

Різноманітні, а іноді й полярно протилежні думки про час і місце формування східнослов’янських народів та їхніх мов, зокрема і української, пояснюються насамперед відсутністю в XIX ст. — та і в першій половині XX ст. — достатньої кількос­ті необхідних наукових фактів. На результатах досліджень негативно позначався і вузький підхід до цих проблем пере­важної більшості вчених. Філологи ставили перед собою зав­дання з’ясувати тільки час і обставини виникнення східнос­лов’янських мов (тобто лише глотогенетичні проблеми) і на­магалися їх розв’язати на суто мовному матеріалі (свідченнях писемних пам’яток і — рідше — народних говорів) без зв’язку з історією народу, а історики та археологи, як правило, займа­лися проблемами етногенезу (тобто походження) окремих сло­в’янських народів.

На сучасному етапі об’єктивне розкриття процесу станов­лення й розвитку певної народності та її мови, зокрема і укра­їнської, можливе лише на широкому та всебічному матеріалі при поєднанні мовознавчих фактів із висновками інших су­спільних наук — історії, археології, антропології, етнографії, фольклористики та ін. Такий комплексний підхід необхідний принаймні через причини. По-перше, історичне коріння української народності та української мови сягає в сиву дав­нину. Сучасна територія України, розташована на родючих землях з теплим і помірно вологим кліматом здавна була щільно заселена різними народами, а український лісостеп, імовірно, був частиною прабатьківщини слов’ян. Ранні сло­в’яни й навіть неслов’янські етноси певною мірою впливали на формування та звичаї нашого народу, його матеріальну й духовну культуру та мову. По-друге, дослідникові ранньої іс­торії східних слов’ян доводиться оперувати неповними й не завжди зрозумілими науковими даними, які, до того ж, часто можна по-різному сприймати. За таких умов лише комплек­сне використання всіх можливих матеріалів може застерегти дослідника від поспішних і необґрунтованих висновків.

Оскільки мова — це невід’ємна ознака етносу, можна стверджувати, що і її вік визначається віком відповідного ет­носу. Установлення науковими методами віку етносу, як і будь-якого суспільно-історичного явища (держави, міста, культурно-історичного регіону тощо), передбачає необхід­ність довести неперервність його життя від припущеного часу його виникнення5. Підкреслимо — саме неперервність етно­культурного розвитку, а не певний постійний набір етномов- них ознак є визначальним елементом для будь-якого етносу. Завдяки неперервності розвитку зберігається генетичний зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови да­ного етнічного організму протягом усього його життя6.

Неперервність культурно-історичного розвитку су­спільства на території сучасної України з деякою гіпоте­тичністю простежується від середини II тис. до н. е., тобто від періоду появи в цьому регіоні слов’ян, що на той час уже сформувалися як окремий індоєвропейський етнос. На найдавніших східнослов’янських територіях між київ­ською Наддніпрянщиною, Східними Карпатами, Прип’ят­тю та зоною степів серед корінного слов’янського населен­ня протягом багатьох віків формувалися етнографічні й мовні особливості, які згодом стали українськими. Історія цього населення відзначається спадкоємністю, наступніс­тю, відсутністю будь-яких глобальних природничих чи су­спільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперер­вний історичний ланцюг етномовного й культурного роз­витку. При цьому наші далекі предки збагачувалися і до­сягненнями сусідніх неслов’янських племен, зокрема за­своїли хліборобську культуру трипільців. Пізніше далекі предки антів, входячи в Скіфську федерацію (VI—III ст. до П- е.), зазнали відчутного впливу з боку іраномовних скіф-

ських племен. Скіфські особливості глибоко проникали в матеріальну й духовну культури наддніпрянських слов’ян, передусім в ідеологію, релігійну та соціальну сфери, в ре­месло, фольклор і мистецтво, а частково — і в мову. Зокре­ма, від скіфів наші предки запозичили обряд тілопокладення померлих у ґрунтових ямах з насипанням над ними кур­ганів (замість давнішого обряду кремації), культ верховно­го бога (ним став Перун), поклоніння річкам, ушанування берегинь і русалок, задобрювання упирів тощо. Скіфським впливом була зумовлена заміна в цих краях давнього сло­в’янського орнаменту з традиційними геометричними ком­понентами, поширеного й нині в Західній Україні, на По­ліссі та в Білорусі, орнаментом із відтворенням рослинного і — рідше — тваринного світу (так званий скіфський звіри­ний стиль). Із цього часу й донині на Середній Наддніпрян­щині й далі на схід та південь у народному орнаменті стали переважати різні форми листя, квітів, півні, зозулі, пави­чі, жар-птиці тощо. Найяскравіше скіфський стиль орна­менту відбиває сучасний петриківський декоративний роз­пис (у с. Петриківка на Дніпропетровщині).

Пізніше, на межі н. е. (від племен археологічної заруби- нецької культури (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), на Наддніпрян­щині в ареалі від сучасного Києва до Канева простежується поява нових місцевих етнографічних рис, які згодом стали характерними ознаками української побутової культури (традиція білити житло зсередини та ззовні вапном або крей­дою, розмальовувати печі квітами та птахами, робити призьбу й оздоблювати її червоною глиною тощо)7. Разом з тим, варто зазначити, що науково доведена й підтверджена без­сумнівними археологічними матеріалами неперервність роз­витку матеріальної культури на протоукраїнських землях простежується лише від VI ст. н. е., тобто за останні 1 500 ро­ків. Археологи чітко засвідчують безперервний розвиток протягом цього часу традицій виготовлення посуду й спо­рудження житлових будівель на Середній Наддніпрянщині та Верхній Наддністрянщині, на Волині та в Галичині8. Усе це є вагомою й цілком достатньою підставою для того, щоб історію українців як окремого етносу починати, услід за М. Грушевським і багатьма іншими істориками, із середини І тис. н. е., тобто безпосередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільності. З цього часу на українських етнічних землях протягом 1 500 років розвивався один етнос, який від часів пізнього середньовіччя має назву українського9.

Формування українського етносу саме із середини І тис. н. е. чітко співвідноситься із загальними закономірностями етноге- нетичного процесу в тогочасній Європі. Як зазначають дослід­ники, саме із середини І тис. н. е., тобто після так званого Вели­кого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізу­валася, «простежується безперервний розвиток не тільки укра­їнців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії, — французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків»10. Отже, самостійна історія ук­раїнців розпочалася синхронно із зародженням і формуванням інших європейських етносів. Виникнення мови окремого етно­су, цілком природно, відбувається разом із формуванням само­го етносу — часто задовго до появи в нього писемності й держав­ності. Так було і в історії українців.

Протягом VII — VIII століть на півдні Східної Європи у процесі економічної, культурної та мовної консолідації відбу­валося переростання наявних на той час окремих етнічно-по­літичних спільнот (так званих союзів племен) у феодальні князівства. Таких феодальних князівств було близько 12— 14. Унаслідок їхнього поступового об’єднання на межі VIII— IX століть виникла могутня держава — Русь, яка в історіогра­фії XIX ст. мала назву Київська Русь.

Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель. На цій же території був і політичний, економічний і культурний центр держа­ви — Київ. У 60-х pp. IX ст. Київська Русь також об’єднува­ла лише українські племена — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. У останній чвер­ті IX ст. влада київського князя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як 882 р. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. На­ступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців. Протя­гом X — початку XII століть до Київської Русі увійшли всі землі східних слов’ян і багатьох неслов’янських племен (фінно-угорські племена мурома, меря, весь, балтійська го­лядь, тюркські торки й берендеї та ін.). Таким чином, уже на початок X ст. Київська Русь стала нестійкою конфедерацією «племінних княжінь», демонструючи, за словами М. Брай- чевського, драматичне переплетення доцентрових і відцен­трових тенденцій.

Що це була за держава і який народ має підстави називати її своєю?

Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, треба відмовитися від емоцій, конструювання заполітизованих іде­ологічних схем і спиратися лише на історичні факти.

Історична закономірність утворення політичних об’єд­нань — держав (і національних, кордони яких в основному співпадають з межами відповідних етнічних територій, і ім­перій, до яких входять різні народи) полягає в тому, що за­початковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними державами (Франція, Німеччина, Чехія тощо), але й зі світовими імперіями (наприклад, Ві­зантійською, Османською, Російською, де державотворчи­ми етносами були, відповідно, греки, турки, росіяни). Щодо етнічної належності давньої Русі, то увагу неупередженого дослідника має привернути насамперед те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрян­щині, тобто вона не виходила за межі території, на якій жи­ли протоукраїнці. Пізніша українська культура (часів Ко­заччини, Гетьманщини й сучасних українців) сформувала­ся на культурних традиціях південноруських (тобто прото-українських) літописних племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів) і Київської Русі. Наприклад, традиційне вбрання українських селя­нок — довга вишита або мережана сорочка, спеціального крою плахта, намітка (в дівчат — вінець), постоли — бере початок ще від одягу племінних об’єднань VIII ст., зберіга­лося в побуті сільського населення Київської Русі й наступ­них епох і майже в незмінному вигляді дійшло аж до XX ст.11. Так само чоловіче вбрання X ст. було вже таке, як і в українців пізнього середньовіччя. Русини носили білі со­рочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київсько­го князя Святослава Ігоровича (942—972), описаний візан­тійським письменником другої половини X ст. Левом Дия­коном (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від пізнішого запо­розького козака. Та й саме козацтво як суспільна верства за­хисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з билин київського циклу, і озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та його притоках. Дослідники вважають таких вояків пращу­рами козаків12. Адже козацтво продовжило військові тради­ції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, ушанування верховних покровите­лів — святого Юрія, Святої Покрови тощо. Навіть україн­ські кобзарі пізнього середньовіччя мали своїх попередни­ків у Київській Русі — таких, як віщий співець Боян і по­дібні йому. Козацькі думи за структурою, формою і змістом дуже схожі з київськими богатирськими билинами й дру­жинним епосом, від якого до нас дійшло лише «Слово о пол­ку Ігоревім». У ньому дуже багато поезії, притаманної укра­їнському фольклору.

«Слово о полку Ігоревім» є суто українським не тільки че­рез те, що воно було створене на українській території, і події, змальовані в ньому, відбуваються на Батьківщині українців, далеко від російських земель, але й за його духом, художньо- образною системою, мовностилістичними засобами, світо­сприйняттям і способом мислення його автора. Цей поетич­ний шедевр не можна, як це роблять російські дослідники, проголошувати найдавнішим твором російської літератури ще й тому, що під час невдалого походу на половців 1185 р. південних русинів (тобто українців) на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославовичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, суздальці по суті опинилися у ворожому таборі, вони не могли не тільки оспівувати військовий антиполовецький по­хід, але навіть і взяти в ньому участь13.

Аналізуючи «Слово о полку Ігоревім», відомий росій­ський критик XIX ст. В. Г. Бєлінський відзначав, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Півден­ної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини й був чужим грубості й дикості Північної Русі… Є щось тепле, бла­городне й людське у взаємовідносинах дійових осіб цієї пое­ми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського й благородного в родинному по­буті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки ко­ристуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка — домашня худобина, а кохання — в шлюбах зовсім стороння справа: порівняйте по­бут малоросійських мужиків із побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження «Слова о полку Ігоревім»… Не можна не помітити чогось спільного між «Словом о полку Ігоревім» і козацькими мало­російськими піснями»14.

Таким чином, матеріальна й Духовна культура пізнішої України виросла безпосередньо з культури праукраїнських со­юзів племен і Київської Русі. Український люд XVI—XVIII ст. усвідомлював себе прямим нащадком Київської Русі. Цю без­посередність історичної свідомості не перервали ні монголо-та- тарська навала, ні бездержавність українського етносу в XIV— XVI століттях. Звичайно, не можна заперечити той факт, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матері­альної та духовної культури російського та білоруського наро­дів. Якщо українці були прямими нащадками люду Києва, Га­лича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських тери­торій, то російські й білоруські етнічні особливості були про­дуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних тери­торій далеко за межами первісної Русі15.

Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) да­ють підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання Українська держава. Лише значно пізніше вона стала вели­чезною і типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці.

Коли йдеться про походження української мови, переваж­на більшість зацікавлених сприймає цю проблему як поход­ження сучасної української літературної мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте треба пам’я­тати, що національна мова складається з двох самостійних гі­лок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка відрізня­ється в різних діалектних ареалах. В епоху Середньовіччя лі­тературною мовою могла бути не тільки своя, але й зовсім чу­жа мова, як, наприклад, латинська в народів Середньої та За­хідної Європи.

Щодо походження української літературної мови особ­ливих проблем в сучасному мовознавстві немає: загальнові­домо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її нор­малізація пов’язана з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гре­бінки, JI. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на ос­нові українських середньонаддніпрянських та слобожан­ських говірок. До І. Котляревського й Т. Шевченка існува­ла староукраїнська писемна мова (друга половина XIII— XVIII ст.), яка сформувалася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого на­родного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писем- но-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов’янської (церковнослов’янської) мови, запозиче­ної від болгарів разом із прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, коли ми говоримо про давність україн­ської мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мов­лення, тобто про народні діалекти.

Історія народно-діалектного мовлення складалася зов­сім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми за­конами й майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які зго­дом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — Де насамперед з’ясувати послідовність, місце й час виник­нення окремих українських діалектних рис, які поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літе­ратурної мови.

Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лек­сичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з’явилися ще в мовленні східносло­в’янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов’янського (тобто спільнослов’янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов’ян­ської етномовної спільності (в VI — IX століттях), ще ІНШІ — В Київській Русі IX—XII століттях, і значна їхня частина — в період нового етапу самостійної історії східнослов’янських мов, тобто після XI—XII століть.

За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:

1)  граматичні риси й лексика, успадковані від праслов’ян­ської мови;

2)   мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI—X століття);

3)   фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом редукованих (тобто дуже коротких) ъ та ь.

На особливостях формування ранніх українських діалек­тів істотно позначився насамперед той факт, що більша части­на протоукраїнської етномовної території розташована в ме­жах східної частини прабатьківщини слов’ян (між Прип’ят­тю, Середнім Дніпром, Карпатами й зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відобразили­ся всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбували­ся ще в праслов’янських діалектах цього ареалу.

Після поділу на межі н.е. праслов’янської мовної спіль­ності на західну й східну діалектні зони розпочався остан­ній, пізньопраслов’янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетич­ному та інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблюва­лася з розселенням східнослов’янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тен­денціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впли­вами іншомовних (балтського та фіно-угорського) субстра­тів. На півдні, на слов’янському ареалі черняхівської куль­тури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це призве­ло до того, що при подальшому паралельному розвитку в усіх пізньопраслов’янських діалектах тих фонетичних, гра­матичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час та в ранній і середній праслов’янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих проце­сів у пізньопраслов’янську епоху (І—V століть н. е.) в різних діалектах були неоднаковими. Збільшувалася кількість від­мінностей на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов’янськими діалектними масивами, але й у сере­дині самого східнослов’янського діалектного ареалу. Дедалі більше поширюючись на величезних і ледь пов’язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип’яті й Десни на місцеві балтський та фіно-угорський субстрати, східносло­в’янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але не­ухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функ­ціонування на первісній слов’янській прабатьківщині між Карпатами й Дніпром та між Прип’яттю і зайнятою кочови­ми племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь- який ґрунт для спільної східнослов’янської народнорозмов­ної мови навіть у пізніші часи спільної східнослов’янської Держави — Київської імперії.

Оскільки переважна більшість української етномовної те­риторії співпадає зі східним ареалом слов’янської прабатьків­щини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну и духовну культуру своїх предків-праслов’ян цього регіону, а українська мова перейняла від праслов’янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та грама­тичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов’ян­ських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдав­нішу групу українських мовних особливостей. Серед них най­важливіші:

1)  закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. ро­ду: солоду, меду, дому, верху, полу;

2)   закінчення -ові, -еві (єві) в дав. відмінку однини імен­ників чол. роду: солодові, медові, домові, а потім — і всіх ін­ших іменників чол. роду;

3)   чергування приголосних г, к, х зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дівці, слузі, на бе­резі, на ріці, в книзі;

4)  кличний відмінок іменників: жено, друже, княже, бра­те, земле, владико, учителю;

5)   закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: великої, доброї, святої, пагубної;

6)  форми дав. відмінку займенників мені, тобі, собі;

7)   форми 3-ї особи дієслів теперішнього й простого май­бутнього часів І дієвідміни без кінцевого -ть: може, убиває, іде, живе, поучає;

8)  закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперіш­нього й майбутнього часів: даємо, поставимо, не питаємо, помагаємо тощо.

Значна частина специфічних для української мови фоне­тичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо з праслов’янської мови, тобто з V—VI століть н. е. Протягом дру­гої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості:

1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний (орієнтовно кінець VI — перша половина

VII століть), і замість goлoвa, noga, gopoдumu стали вимовля­ти ґолова, ноґа, Городити;

2)   у деяких говорах з’явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: восінь, возеро, ву­хо, вузький; госінь, гозеро, говес, горати (можливо, ще в пле­мінних діалектах волинян і деревлян);

3)   давні звуки ы, і злилися у специфічне українське и (з IX—X до XII стст.);

4)   відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е-и: веисна, сеило, зилений, веиликий, ожиеве тощо;

5)   голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвіч­но твердим приголосним перейшов ув о: женатый — жона­тий, человек — чоловік, его — його, пшено — пшоно (IX— X стст.);

6)   так званий ять (тобто специфічний дифтонг іе, що поз­начався на письмі «-») на більшій частині української етніч­ної території перетворився на і, внаслідок чого замість віече, гріех, дієти, ліес, лесок, дедок стали вимовляти віче, гріх, ді­ти, ліс, лісок, дідок (X — перша половина XI стст.) тощо.

Характерні риси, притаманні українській мові, формува­лися і в сфері морфології, з’являлися суто місцеві слова, неві­домі в інших слов’янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.

Отже, на час утворення Київської Русі в середині IX ст. південноруські народні говори мали вже багато фонетичних і граматичних особливостей, притаманних українській мові.

Загальна ж мовна ситуація в цій державі була складною. У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне Діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні Діалекти» для багатьох верств населення), і дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і церковносло­в’янська.

мови в той час ще не було. Адже вона існувала в усному, на­роднорозмовному варіанті.

При фронтальному обстеженні церковнослов’янських пам’яток другої половини XI ст. і пізніших, наприклад, Остромирова євангелія 1056—1057 pp., Збірників Святосла­ва 1073 і 1076 pp., Архангельського євангелія 1072 р. та ін­ших книг київського походження, написаних церковносло­в’янською мовою, знаходимо десятки й сотні прикладів ві­дображення мовних рис, характерних для живої української мови. Це — специфічний гортанний звук h замість вибухово­го g, специфічно український голосний звук и, що виник внаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголо- шені голосні еи та ие, голосний і на місці давнього Ъ, чимало притаманних українській мові морфологічних особливос­тей, місцеві слова, наприклад, багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, обо­лонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших.

Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам’ятки світських жанрів. Наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» (кінець XII ст.) — повноголосся (во­рота, голова, голос, полонені, хороброе), закінчення -ові, — вві (-єві) в давальному відмінку іменників чоловічого роду (Дунаєві, Ігореві, Романові, королеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княжє, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з м’якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших.

Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та ін­ших територіях у другій половині XI—XII стст. були для мов­лення тодішніх книжників настільки звичними, що мимово­лі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки потрапляли в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки промовляли текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки й чимало діалек­тних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфіч­ної давньоруської народності. На думку відомого історика ро­сійської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках — і декілька століть.

Ми відзначили велику кількість українських діалектних особливостей, які в X—XI стст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної сис­теми. їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були на­слідком занепаду редукованих (тобто дуже коротких) голос­них о та е, які на письмі позначалися, відповідно, через ъ та ь.

Протягом XI—XIII стст. редуковані голосні занепали в усіх східнослов’янських діалектах. У ранньоукраїнських го­ворах цей процес відбувся найраніше (в XI — першій половині XII стст.), що спричинило появу нових фонетичних особли­востей української мови. Так, унаслідок занепаду редукова­них ъ та ь в українській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (віл, кінь, ніч), з’явилися сполучення — ри-, — ли- (кривавий, гриміти, глитати); приголосний л у пев­них позиціях перейшов у короткий звук у (воуна, воук, поуний, тоустий, моучати, які на письмі передаються як вовна, вовк, повний, товстий, мовчати); відбулося пом’як­шення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у сло­вах збіжжя, зілля, життя, суддя, ніччю тощо.

Таким чином, межу XI—XII стст. можна умовно назвати часом завершення формування української мови й початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіан­ті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок співпадає і з поглядами українських мово­знавців XIX — першої половини XX століття на час виник­нення української мови. Наприклад, П. Житецький ще 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків україн­ської мови визначилася вже в XII—XIII стст. На думку О. По­тебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала.

Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідив­ши величезний фактичний матеріал, категорично стверджу­вав, що жива українська мова XI ст. «стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена»16.

Крім народного усного діалектного мовлення, в містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне над- діалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різ­них верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жар­гонізми тощо. Койне використовували, зокрема, купці, дру­жинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприй­мати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою.

Для всієї території Київської Русі спільними були дві літе­ратурні мови — церковнослов’янська й давньокиївська (її традиційно називають також давньоруською).

Церковнослов’янська мова за походженням — це старосло­в’янська (інша назва — староболгарська, бо вона виникла на ос­нові одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства й стала мовою православної церкви, освіти й культури. На східнослов’янському ґрунті ця мова за­знала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відріз­нятися від староболгарської мови. У науці її почали називати «церковнослов’янська мова». Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов’янська мова не змінила своєї су­ті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а піз­ніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов’ян­ських християнсько-православних країнах. Східні слов’яни хоча й розуміли її, але вона не була для них рідною.

Усі державні й світські культурні функції на всій терито­рії Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики та дружинного епосу за зразками й мовними моделями ста­рослов’янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська пи­семно-літературна мова функціонувала паралельно з церков­нослов’янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це — мова збір­ника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а також «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володи­мира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різ­них регіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово зба­гачувалася місцевими лексичними й стилістичними особли­востями, згодом вона стала основою формування української, білоруської та частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмов­них елементів у церковнослов’янську мову спричинило ви­никнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов’янської мови. Таким чином, церковнослов’ян­ська мова, по суті, стала сукупністю багатьох (східнослов’ян­ських, сербської, болгарської) її редакцій.

Проте варто сказати, що спільність і церковнослов’ян­ської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї терито­рії Київської Русі з самого початку була дуже відносною. Пра­вильніше було б говорити про спільність не самої мови, а ли­ше писемних текстів. Церковнослов’янські й давньоруські тексти були з найдавнішого часу лише своєрідними графічни­ми формулами, які читали в різних регіонах по-різному, ви­мовляючи слова «на свій лад». Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, в Києві, Полоцьку й Суздалі, звучав нена­че різними мовами. Але «законодавцями моди» в книжній ви­мові, звичайно ж, були столичні (тобто київські) книжники.

Зокрема, вони вимовляли g як h, Ъ («ять») як і; и, і як и; при­голосні перед голосними и, е вимовлялися твердо тощо.

Київська вимова писемних текстів із типовою для неї україн­ською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших регі­онах. Особливо поширилася ця вимова в другому за значенням культурному центрі держави — в Новгороді й усій Новгород­ській землі — найдемократичнішій і найосвіченішій з-поміж да­леких північно-східних провінцій Київської держави. Завдяки поширеній грамотності населення Новгородської республіки ки­ївська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери життя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але й у селах настільки глибоко, що стала органічною частиною повсяк­денного народного мовлення, вплинула на формування новго­родських діалектів і збереглася аж до нашого часу. Така специ­фічна фонетична риса сучасного північного говору російської мо­ви, як вимова голосного звука і на місці колишнього Ъ («ятя»), тобто звірі, тєрпініє, іміті, нарікаті, тобі, Мікіті замість звє- рі, тєрпєніє, імєті, нарєкаті, тобє, Мікітє існувала в новго­родських говірках, починаючи з кінця X ст., про що свідчить спорадична заміна літерою и (=і) в найдавніших пам’ятках нов­городської писемності X—XIII стст. Ще й нині в північних та в західній частині середньоросійських говірок вимовляють на столі, на коні, к землі, ріка, білой, всі, мні, тебі, себі тощо.

Спадкоємницею давньокиївської (давньоруської) писем­но-літературної мови в післямонгольський період (XIV— XVI стст.) стала староукраїнська мова — мова юридичних до­кументів (грамот), згодом — конфесійної, полемічної, пропо­відницької та художньої літератури. Найінтенсивніше розви­вався її діловий стиль, оскільки тогочасна українсько-біло­руська писемна ділова мова стала державною у Великому кня­зівстві Литовському. На українських теренах у цей період простежується збагачення її новими рисами, наприклад поча­ток фіксації вибухового ґ, поширення нових, типово україн­ських словотвірних суфіксів, проникнення в ділову мову ІН­шомовних запозичень та локальних назв, пов’язаних із діа­лектними особливостями певних територій, поповнення запа­су характерних фразеологічних зворотів тощо.

Українська літературна мова післямонгольського періоду, спершу досить збіднена, поступово набирала сили, використо­вуючи в своєму розвитку як церковнослов’янську основу, так і лексико-граматичні та фонетичні особливості ділового стилю.

Найбільшого розквіту староукраїнська писемно-літератур­на мова досягла в XVII — першій чверті XVIII стст. у творчості І. Вишенського, 3. Копистенського, М. Смотрицького та ін. У цей час збагачується художня література (поезія й драматур­гія), полемічна й навчально-проповідницька проза новими ху­дожніми засобами (епітетами, метафорами, порівняннями, па- ралелізмами, символами, алегоріями), відбуваються активні процеси творення нової суспільно-політичної та адміністратив­ної лексики, поповнення лексичного складу писемної мови су­то народними словами, збагачення її народною фразеологією і, нарешті, поява творів, написаних мовою, наближеною до на­родної (І. Галятовський). Із XVIII ст. в цю мову дедалі більше проникали полонізми та інші чужомовні слова, і вона хоча й продовжувала функціонувати, але перспектив подальшого роз­витку вже не мала, колишня її слава поступово згасала. Крім того, 1720 р. цар Петро І затвердив указ Синоду про друкування в Києві та Чернігові книжок лише такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської. Після цього староукраїнська мо­ва функціонувала лише в рукописах — ділових документах, діаріушах (щоденниках), різноманітних господарських та лікар­ських довідниках і порадниках тощо. Місце староукраїнської мови поступово займала мова народна, найяскравіше представ­лена в творчості І. Некрашевича, якого справедливо вважають попередником І. Котляревського. Проте на повний голос вона зазвучала вже в автора «Енеїди» та «Наталки Полтавки».

Паралельно зі староукраїнською функціонувала й так зва­на слов’яноруська (фактично церковнослов’янська) мова, яка в XVII — на початку XVIII стст. стала вживатися в мові драм та в усій друкованій літературі.

Значною своєрідністю відзначалося становлення росій­ської мови, це було зумовлено складними й суперечливими особливостями формування наймолодшого східнослов’ян­ського етносу — російського.

У середині І тис. н. е. територію майбутніх росіян ще засе­ляли фіно-угорські й частково балтські племена. Першими слов’янами на цих землях були псковські кривичі й ільмен­ські словени. Переселившись у VI ст. з Південної Балтики на береги Псковського озера і в басейн р. Великої, предки псков­ських кривичів зіштовхнулися тут із західнофінським насе­ленням, що мало багато балтських особливостей, поступово асимілювали його, набуваючи при цьому специфічних, влас­тивих кривичам етномовних рис. Через деякий час вони осво­їли також верхів’я Західної Двіни, басейни Верхньої і Серед­ньої Ловаті та район верхньоволзьких озер. Племінні діалек­ти псковських кривичів стали основою своєрідних псков­ських говірок, яскраві місцеві риси яких засвідчені в писем­них пам’ятках стародавнього Пскова XIV—XVI стст. Згодом псковські землі увійшли до складу Новгородської республіки.

Сусіди кривичів — предки словенів, які також переселили­ся сюди в VII ст. з південної Балтики й освоїли територію май­бутньої Новгородської землі, зіткнулися з місцевим прибалтій­сько-фінським населенням (племенами водь, весь, іжора) й пос­тупово їх асимілювали. Унаслідок цього утворилася своєрідна етнографічна група — літописні словени зі своїм племінним центром Новгородом (уперше згадується в літопису 859 p.). Протягом IX—X стст. словени поширилися на північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського По­волжя, а також на південь — до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та іншими східнослов’янськими племена­ми ільменські словени брали участь в освоєнні ярославського й костромського Поволжя та Волго-Клязьминського межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві фіно-угорські племена.

Наприкінці IX ст. (882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром. Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новго­родська феодальна республіка, але її тісні зв’язки з Киє­вом не переривалися. Вона успішно воювала проти німець­ких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося за­хопити Новгородську республіку, але вона визнала себе ва­салом Золотої Орди й платила їй данину. Протягом IX— XIV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні процеси, а саме — формування окремого етносу, але в сере­дині XV ст. вони були штучно перервані. Новгородська рес­публіка стала перешкодою для об’єднання російських зе­мель навколо Москви, і 1478 р. Новгородську землю загар­бала Москва й насильно включила до складу Московської централізованої держави. Після цього територія Москов­щини відразу збільшилася аж у сім разів, це ще більше роз­палило її агресивні апетити. Цар Іван III обклав населення Новгородської землі грабіжницькою контрибуцією і депор­тував 72 тис. людей у Московщину. Потім ще понад століт­тя московські царі вдавалися до масових знищень і депорта­цій новгородців, виявляючи при цьому надзвичайну жор­стокість, аж поки наприкінці XVI ст. вони повністю були асимільовані московитами, хоча діалектні особливості їх­нього мовлення все ж таки збереглися.

Російська народність формувалася протягом XII—XV ст. У стратегічно вигідному регіоні — між Середньою Окою і Вер­хньою Волгою, на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фіно-угорські племена — меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки й Верхнього Дону жило балтське плем’я голядь. Слов’ян­ське населення тут почало з’являтися не раніше VIII ст.

У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з «ляського» західного краю (можливо, з українсько- польського порубіжжя) прийшли слов’янські племена на чолі з якимось В’ятком (В’ячеславом). Унаслідок їхнього змішу­вання з місцевою голяддю й інтенсивних асиміляційних про­цесів утворилася нова етнографічна спільність — літописні в’ятичі. Нащадки верхньоокських в’ятичів у епоху походів на них київського князя Святослава (X ст.) почали рухатися Окою до Рязані, витісняючи або асимілюючи малочисельне місцеве фіномовне населення і створюючи етнічну основу май­бутнього Рязанського князівства. Слов’янське населення цьо­го регіону час від часу поповнювалося й українцями із Серед­ньої Наддніпрянщини, які шукали щастя в далеких краях, утікаючи з неспокійних південних околиць Київської Русі.

Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в X ст. осво­ювали ільменські словени, псковські кривичі й уже слов’яні­зована білозерська весь. З Ростово-Суздальщини кривичі зго­дом поширилися далі на південь і заселили територію сусід­ньої Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминського межиріччя і басейну Верхньої Оки переселилася частина смо­ленських кривичів. Під час слов’янізації місцевих фіно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом XI— XII стст. тут сформувалося місцеве східнослов’янське угрупо­вання, яке стало частиною російської народності. Межа двох колонізаційних потоків на майбутні російські землі з півночі й півдня стала згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською землями. Це розмежування є й сьогодні — в межі між вимовою вибухового g (північ) і фрикативного у (південь).

Фіно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фіно-угри Східної Прибалтики, маючи значно чисельніше на­селення й відносно високий рівень суспільного розвитку, сформувалися в самостійні народності.

Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в басейні Верхньої Волги й Середньої Оки, об’єднувався спіль­ним фіно-угорським субстратом. Хоча територію в’ятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі 981 p., а Ростово-Суздальську землю 982 p., вони ледь залежали від влади київського князя.

Матеріальна культура (кераміка, житлобудівництво, тради­ційний одяг, прикраси тощо) праросіян XI — XIII ст. значно від­різнялася від культури праукраїнців. Це пояснюється тим, що вона формувалася далеко від Середньої Наддніпрянщини — по­літичного й культурного осередку Русі й зазнала впливу культу­ри місцевих фіно-угорських племен. Наприклад, росіяни запо­зичили з фінської традиційної культури популярні й зараз пель­мені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку-косоворотку, жіно­чий кокошник, російську баню, матрьошку, казки про ведмедя (священну тварину фінів) — «косолапого Мишку», які відобра­жають давній культ ведмедя в росіян (образ «русского медве­дя» — народного етнічного символу Росії, на відміну від пізні­шого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння Константинополя 1453 р. й одруження московського князя Іва­на III з племінницею останнього грецького імператора Софією Палеолог, завдяки якій візантійський двоголовий орел став дер­жавним гербом Московщини). Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, наприклад, наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки- дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, нежданно-не- гаданно, есть-пить тощо, мовний зворот «у меня есть» (замість характернішого для слов’янських мов звороту «я маю»), фра­зеологічні вирази жил-был, житье-бытье, жить-поживать, как можется і как живете-можете, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Москва тощо.

Територія сучасної центральної європейської Росії в X— XIII ст. була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащ, від якого ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на Наддніпрянщині ту далеку терито­рію аж до XI ст. називали Заліською, Заліссям, Залеська зем­ля («земля, що міститься за лісом»). Розкидані по лісах та бо­лотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні особливості місцевих фіно-угорських племен, насамперед му- роми, мері та весі. У цьому ареалі й відбувалася регіональна консолідація різних племен. Через строкатий етнічний склад населення цей процес був повільним і довготривалим.

У X ст. в межиріччі Оки й Волги виникло Ростово-Суз- дальське князівство. Його політичними центрами були спо­чатку Ростов, з початку XII ст. — Суздаль, а з другої половини XII ст. — Володимир. У XII ст. на Ростово-Суздальській землі відбулися істотні зміни. Різко збільшилася кількість населен­ня завдяки його припливу з інших регіонів Київської Русі, ви­ник ряд нових міст (Володимир, Переяслав-Залеський, Юр’єв тощо), найважливішим серед яких став Володимир-на-Клязьмі, заснований за Володимира Мономаха. Ростово-Суздалыци- на мала прямі торговельні зв’язки з Центральною Азією вод­ним шляхом — Волгою й Каспійським морем, що наклало пев­ний відбиток на культурно-історичний розвиток цього краю.

Політичне значення Ростово-Суздальської землі різко зрос­ло в роки князювання Юрія Довгорукого — молодшого сина Володимира Мономаха й засновника Москви (1147 p.). Одру­жившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських кня­зів із половцями. Саме Суздальська земля з середини XII ст. очо­лила коаліцію Новгорода, Полоцька та Смоленська за відокрем­лення від Києва17. Проте Юрій Довгорукий ще не переривав зв’язків з Києвом і навіть намагався здобути київський престол.

Зовсім іншу політику мав син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський (1157—1174). Він виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже чужою. Спочатку Юрій Довгорукий посадив Андрія на престол у Виш- городі біля Києва, але він таємно втік звідти до Суздаля, забрав- щи з собою різні коштовності, а серед них — і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею Володимира-на-Клязьмі, а згодом — Москви. Це був відвер­тий і демонстративний розрив з Україною, початок само­стійної політики молодої Великорусі. Андрій уже не брав участі в спільних походах князів проти половців, хотів навіть провести розрив на церковному рівні й заснувати окрему мит­рополію для північних земель. Він переніс столицю князівства із Суздаля до Володимира, з цього часу князівство стало нази­ватися Володимиро-Суздальським. Поблизу м. Володимир у с. Боголюбово князь Андрій побудував князівський замок (через це його й прозвали Боголюбським). Саме Андрія Бого- любського треба вважати засновником російської державнос­ті. Проти Києва він вів жорстоку ворожу політику. Видатний російський історик В. О. Ключевський писав, що «в особі КНЯЗЯ Андрія великорос уперше виступав на історичну сцену», а суз­дальські містечка «становили тоді особливий світ, з відносина­ми й поняттями, яких не знали в старих областях Русі»18.

1169 р. на втручання Києва в справи Новгорода Андрій Боголюбський, очевидно, вже вважаючи всі північні землі своїми, відповів війною. Він вирушив на Київ з великою ар­мією одинадцяти північних князів, здобув місто й дуже його зруйнував. Як відзначає літопис, «не було милосердя нікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, інших брали в не­волю». Суздальці пограбували Десятинну церкву та Софію, забрали ікони, книги й усі коштовності. Досі ще ніхто й ніко­ли так не нищив старої столиці. Такого ж спустошливого на­паду Київ зазнав і 1203 p., коли суздальський князь Всеволод разом з половцями пограбували й спалили столицю Русі.

Лють і ненависть, з якими суздальці нищили киян, як і не менш жорстокі акції у відповідь, свідчать по те, що це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а міжетнічна ворожнеча.

Своїм намісником у Києві Андрій Боголюбський посадив брата, а сам залишився у Володимирі. Це знаменувало оста-

точний занепад Києва. Його роль як політичного центру Київ­ської Русі перейшла до Володимира-на-Клязьмі й до Галича (на сучасній Івано-Франківщині).

На початку XIII ст. Володимиро-Суздальське князівство розпалося на ряд удільних князівств: Ростовське, Ярослав­ське, Переяславське, Московське та ін. 1238 р. на Володими- ро-Суздальщину напали монголо-татари й завоювали Залісся.

Монголо-татарське ярмо (його називали «ігом») привело до остаточного відчуження Залісся від Русі, і відтоді політична іс­торія цих двох територій стала розвиватися різними шляхами.

Із середини XIII ст. на Володимиро-Суздальській землі швидко почало міцніти й приєднувати до себе сусідні землі Московське велике князівство — перша власне російська держава. Воно займало вигідне географічне розташування на важливих торговельних шляхах і стало природним центром російських земель. Сусідні князівства, а також ліси й болота, що оточували Московське велике князівство, оберігали його від нападів монголо-татар і литовських військ. Це сприяло зростанню економічного й політичного значення Московсько­го князівства як центру формування російської народності. Московські князі, починаючи з Івана І Калити (1325— 1340), вміло використовували владу монголо-татарських ха­нів для своєї мети.

Протягом XIV—XV стст. основні російські землі було об’єднано навколо Москви. Наприкінці XV ст. Московське князівство приєднало до себе Ярославське, Ростовське князів­ства, Новгородську феодальну республіку, Тверське велике князівство, В’ятську й частково Рязанську землі, внаслідок чого склалася російська централізована держава.

1480 року Московщина остаточно звільнилася від монго- ло-татарського ярма. Великий князь Іван III Васильович (1462—1505) став государем єдиної Російської централізова­ної держави. Але монголо-татарське поневолення залишило

 

 

глибокий слід не тільки в свідомості людей. Воно вплинуло на всі сторони суспільно-політичного життя молодої Російської держави, певним чином відбилося й на менталітеті російської народності. Не випадково ж М. Бердяев називав Росію «хрис­тиянізованим татарським царством».

Московський цар — голова колишнього Північно-Східного улусу Золотої Орди — після розпаду імперії Чингісхана сприй­мався і московитами, і татарами як законний спадкоємець монголо-татарської держави. На думку М. С. Трубецького, «Московська держава виникла завдяки татарському ярму. Ро­сійський цар був спадкоємцем монгольського хана. Повалення татарського ярма призвело до заміни татарського хана право-

славним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність… походила від татарської, і на­вряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю об­ставину або намагаються применшити її значення»19.

Московські князі та інша знать охоче родичалися з татар­ськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то знатних дівиць з Орди20.

Разом з тим треба відзначити, що московські (як і інші східнослов’янські) землі під владою Золотої Орди залишилися християнськими. Більше того, на думку істориків, є підстави стверджувати, що якраз у період монголо-татарського пану­вання християнство стало по-справжньому релігією московитів, 90% яких аж до XIX ст. включно становили селяни. На більшій частині Московщини простий люд не ідентифікував себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма, але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців, білорусів), а за ре­лігійною ознакою: крестьянин > крестиянин > христианин.

Від фіно-угорської назви столиці окремого князівства Москва, яка вперше як невелике село згадується лише 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі називали себе князями (згодом великими князями, пізніше царями) мос­ковськими, а своїх підданих — московськими людьми. Назви «Москва», «Московия», «Московское государство» були офі­ційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешкан­ців Московщини іменували «москвинами», «москвитянами», «московитами», «московитянами»21. Українці з XV ст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають москалями, а їхню країну — Московією.

Як бачимо, становлення російського етносу відбувало­ся далеко від Києва й усієі первісної Русі — Середньої Над­дніпрянщини — і не має до неї жодного відношення.

Багатоетнічний склад населення і своєрідність історич­ного процесу, що протягом значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, призвели до того, що формуван­ня російської народності розтягну лося на понад три сто­ліття (друга половина XII — кінець XV ст.) і пройшло де­кілька етапів. Поступово збільшувалась територія держа­ви, відбувався довготривалий процес формування російської мови, змінювалися духовні пріоритети й культура в цілому, а все це формувало й нову ментальність усієї народності. Ця ментальність була дещо своєрідною порівняно зі світосприй­няттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.

Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фіно- угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фіно- угорського субстрату в формуванні антропологічного типу ро­сійського народу та деяких особливостей його мови й етногра­фічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Н. Покровський, В. П. Алексеев, Т. П. Алексеева, Є. А. Горюнова, Г. Ф. Дебець, М. Г. Левін, Т. А. Трофимова та ін.).

Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що «російський брат» за віком зовсім не «старший», а наймолодший. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма Українськими впливами, оскільки творцем Київської дер­жави був український етнос, а також перейняли етнічну назву — Русь.

Відповідно до особливостей процесу формування терито­рії Російської держави в другій половині XII — першій поло­вині XIII ст., на території сучасної Європейської Росії сфор­мувалися дві групи діалектів: північна (новгородський, псковський та ростово-суздальський діалекти) з одного бо­ку, і менш виразна південна з багатьма локальними відмін­ностями (діалекти Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки й Сейму) з другого.

Північна група діалектів відзначалася такими рисами: окання (тобто відсутність акання), проривна вимова за­дньоязикового g, цокання і чокання (нерозрізнення приго­лосних ц і ч: боцка «бочка», нацальник «начальник», цетыри «четыре», муцити «мучити», хоцу «хочу»; жречь «жрец», пятничя «пятница», отьча «отьца», в руче «в ру- це», двачать «двадцать» тощо), зближення у вимові при­голосних з — ж, с — ш (вразда «вражда», друзина «дру­жина», гресныи «грешный», васими «вашими»; гвожди «гвозди», жерно «зерно», помажати «помазати», ожерче «озерце» і т. ін.), тверде закінчення — ту третій особі діє­слів: носит, пишет, знает, носят, пишут, знают; чима­ло специфічних лише для цих говорів слів тощо.

Південному діалекту було характерне: акання, фрикатив­на вимова задньоязикового g, форми займенників мене, тебе, себе (а не меня, тебя, себя), м’яке закінчення -ть у третій особі дієслів: носить, пишеть, знаєть, носять, пишуть, знають, відсутність цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцева лексика.

На особливості загальнонародної російської мови поміт­ний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та її мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес «збирання» російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських пра­вителів об’єднати всі православні народи в одну імперію. Піс­ля завоювання турками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії в Москві виникла ідея переходу центру православ’я до Москви («Москва — третій Рим»), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церква в Московщині з самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнослов’янська мова ві­діграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в моло­дій Московській державі.

На основі московського просторіччя та ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов’янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями время, сладкий, з жд за­мість російського ж невежда, вражда, прежде, з щ замість ч типу освещать, вращать тощо), на середину XVIII ст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літератур­ної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти й поступово стає єди­ним засобом усного спілкування.

У російській літературній мові кінця XVII — першої по­ловини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, «ділові» («приказное») елементи, а та­кож досить численні західноєвропейські лексичні запози­чення. Це була хоч й виразна й багата, але строката й не­стійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ло­моносов, Д. Фонвізін, О. Радищев, М. Карамзін, О. Грибое­дов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми росій­ської літературної мови були вироблені лише в творчості О- Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.

Григорій ПІ ВТ 0 РАК 20 травня — 10 червня 2011 р.

‘ Інформаційний звіт про цю конференцію був надрукований у журналі «Вопросы ис­тории». — 1951. — № 5. — С. 137 — 139.

2     Історію появи концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 137 139.

3     Крип’якевич І., Дольницький М. Історія України. — Нью-Йорк, 1990. — С. 223.

4    Ломоносов М. В. Полное собрание сочинений. — Т. VII. Труды по филологии 1739 — 1758 гг. — М.; Л., 1952. — С. 83, 608;

5     Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997. — С. 62.

6    Там же. — С. 66.

7    Третьяков П. Н. По следам древних славянских племен. — Л., 1982. — С. 36.

8     Залізняк Л. Зазнач, праця. — С. 129.

9    Там само. — С. 67. ‘»Там само.— С. 63-64.

«НіколаєваТ., Щербій Є. Народний одяг//Культура і побут населення України. — К., 1991.-С. 59, 99.

12  Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 133 — 134.

13  Там само. — С. 124.

‘»Белинский В. Г. Сочинения / Изд. Ф.Павленкова. — Т. 2. — СПб, 1902. — С. 359. Див. також: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. — Т. 5. — М., 1954. — С. 332 — 333, 348 — 349.

15  Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 129,138,144,146.

16  Шахматов О. — Кримський Аг. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI —XVIII стст. — К., 1924. — С. 107.

17  Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 114.

Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. —Т. 1. — Курс русской истории. — Ч. 1. — М., 1956.-С. 324-325.

«Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания. — (Б.м.), 1927. — С. 49.

20   Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. — 1989. — № 9. — С. 31.

21  Див.: Наливайко Д. С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI — XVIII ст.-К., 1998.-С. 362.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.