Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

«ЄДИНО МОЖЛИВИМ І ПРАВИЛЬНИМ РІШЕННЯМ БУЛО ВИКУПИТИ ІКОНУ ТА ПОВЕРНУТИ ЇЇ…»

— Ігоре Володимировичу, нагадайте, будь ласка, про те, як ікона потрапила до ваших рук, як ви дізналися про те, чим вона є насправді, і як вирішили про повернути її Національ­ному музею у Львові?

— Близько року тому в од­ній з європейських країн мені запропонували купити старо­давню ікону «Покрова Бого­родиці», XVI ст. Річ серйоз­на. Ціна — теж. У такому разі я завжди звертаюся до кра­щих фахівців, знавців іконо­графії та історії православно­го мистецтва, щоб вони вис­ловили свою думку — варто купувати ікону чи ні. Експер­ти прилетіли до Швейцарії, подивилися «Покрову». Від­разу сказали, що ікона уні­кальна, іконографія — приго­ломшлива. Збереженість — прекрасна. Але одній з мис­тецтвознавців здалося, що таку ікону вона бачила десь в Ук­раїні, але дуже-дуже давно. Вона хотіла уточнити поход­ження «Покрови». А далі — як у детективі. Ми звернулися до українських фахівців. Вони сказали, що, судячи з опису, ікона схожа на «Покрову Богородиці» іконописця Димит- рія, украдену з Національного музею у Львові у 80-х роках.

Але точного підтвердження цього факту не було. Розмі­ри не збігалися. Було лише розпливчате чорно-біле фото. Розпитувати щось у власників ікони було ризиковано — я боявся, що, дізнавшись про моє розслідування, вони взагалі відмовляться продавати шедевр. На той час я вже вирішив: якщо з’ясується, що це саме та, украдена ікона — постара­юся повернути її назад до львівського музею. Тільки-но бу­ло отримано останнє підтвердження оригінальності «Пок­рови», яку було вкрадено, я викупив ікону. За умовами уго-

 

ди, я не маю права розголошувати ім’я попереднього влас­ника «Покрови», не маю права навіть назвати країну, в якій ікона перебувала останні десятиліття.

—  Питання до вас як до досвідченого колекціонера. Оче­видно, після катаклізмів XX століття європейськими (і не ли­ше) колекціями подорожує чимало об’єктів культурної цін­ності, які свого часу були незаконно вивезені, зокрема з тере­нів Східної Європи. Яка, на вашу думку, імовірність того, що з часом їх вдасться повернути? Чи багато колекціонерів, дізна­ючись про «нелегальну» долю витворів мистецтва, поверта­ють їх на історичну батьківщину? Або більшість з них усе ж вважає за краще не завдавати таким чином шкоди своїм ко­лекціям?

—  Хочу нагадати, що не завжди вивезення ікон вважа­лося незаконним. Пригадаймо — в 20-х роках минулого сто­ліття був час «Безбожників» (так називалася одна з антире­лігійних організацій. — Ред.), коли на території Радянсько­го Союзу працював навіть Антирелігійний комітет, який бо­ровся проти релігії, — храми руйнували, ікони спалювали. Тоді люди просто рятували шедеври іконопису, вивозячи ікони за кордон. Адже водночас з’явився термін «чемодан­не розпилювання» — коли ікону розпилювали за розміром валізи, і в ній переправляли за кордон. Чи можна це назва­ти незаконним вивозом? — Ні, звичайно. Далі — наступна трагічна сторінка — час Великої Вітчизняної війни, коли солдати гітлерівської армії вивозили з окупованої території ікони як трофеї. Про який закон тоді могла йти мова? Лише У 80-х роках XX століття на радянському просторі з’явився закон, що регулював переміщення ікон. З’явилися такі міжнародні системи, як Артлос — відділення розшуку предметів мистецтва в Інтерполі.

Уже в XXI столітті всього кілька осіб — я, Михайло Абра­мов, Євген Ройзман — відкрили свої колекції, які були колись закритими.

 

Багато що залежить від фахівців, які консультують ко­лекціонера, від рівня фахівця, від того, чи знає він речі, що перебувають у розшуку. Якщо він говорить: знаєте, я впев­нений, що цю ікону було вкрадено тоді-то і за таких-то об­ставин, — далі все залежить від самого колекціонера. Якщо немає кримінальної справи, змусити повернути річ ніхто не може. Кожен вирішує в міру своєї чесності, свого вихован­ня — або він починає приховувати шедевр за сімома печат­ками, або робити кроки для того, щоб повернути його туди, де його було вкрадено.

Щодо «Покрови» не було кримінальної справи, вона була закрита за давністю років, ікона не була в розшуку, але усві­домлення того, що цю ікону колись було вкрадено, не давало мені спокою. Я ухвалив єдино можливе й правильне рішення в цій ситуації — викупити її та повернути до Національного музею у Львові.

—  Ваше ставлення до питання передачі нашій державі ін­ших культурних цінностей, що колись належали українсько­му народові, а зараз перебувають у Росії? Наприклад, нещо­давно в рамках виставки «Свята Русь» в Третьяковській га­лереї було виставлено, зокрема, фрагменти розпису київської Десятинної церкви. За яких умов, на вашу думку, ці об’єкти можуть повернутися в Україну?

—   У цій ситуації я можу відповідати лише за себе. В іс­торії з «Покровою» добре, що ікона перебувала у приватних руках. Тому можна було швидше домовитися про її повер­нення.

Щодо інших предметів, то кожен випадок потрібно роз­глядати окремо — у чиїй власності перебуває шедевр, як він туди потрапив? Кому він належав раніше, на яких умовах його було викуплено або передано. На жаль, це пи­тання юридичне, і на нього можуть відповісти фахівці в цій галузі.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.