Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

МОСКВА СЛЬОЗАМ НЕ ВІРИТЬ, або Чи є росіяни слов’янами?

У принципі, мене не здивувало, що моя стаття «Звідки пішла Руська земля…» викликала неоднозначну реак­цію. Зокрема, на сайті газети «День» розгорілася своє­рідна дискусія. Не вдаючись у її деталі, зверну увагу лише на деякі головні моменти. Опоненти часто закидали мені, що я користуюся лише одним джерелом — «Повістю мину­лих (временних) літ», ігноруючи інші, в т.ч. й археологічні джерела. Не буду заперечувати: це справді так. Але ж ме­тою статті було показати, як у цій «Повісті…» трактували­ся етнологічні питання і що в ній розумілося під Руссю.

Прослідкувати ж, як змінювалося трактування терміну Русь, як Русь, зрештою, «перетворилася» в Росію, як відбу­вається свідоме чи несвідоме ототожнення цих понять — це завдання набагато ширшого дослідження.

Однак впало в око інше: опоненти чомусь перейнялися тим, що я, мовляв, маю якісь сумніви щодо слов’янськості росіян. Хоча, здавалося, в статті я цієї теми не торкався.

Тоді в мене виникла думка: а чому б її не зачепити. Тим більше, що і у часи минулі, і зараз, коли на щит піднято мі- фологему «Русского мира», російські націоналісти активно експлуатували й експлуатують тему слов’янської єдності. Та й на побутовому рівні, коли хтось хоче довести, що росія­ни й українці — «братья навеки», вдається до «вбивчого ар­гументу»: ми ж, мовляв, слов’яни, православні.

Однак не все так просто…

Свого часу мене вразив один епізод у романі У. Самчука «Волинь». Зазначу, що цей твір значною мірою автобіогра­фічний і відносно об’єктивно зображує життя волинського села початку XX ст. Батько героя, такий собі селянин-се- редняк, бажаючи «вибитися в люди», шукає, де б купити дешевої землі. Він, як і всі його односельці, вважають себе росіянами, шанують російського царя, тобто є «свідомими» обивателями імперії Романових. Одного дня він їде шукати землю в Центральну Росію, десь аж під Москву. Приїхавши додому, розповідає своїм односельчанам, як тамтешні росі­яни відрізняються від них, «росіян» Волині. І ці відміннос­ті, виявляється, дуже суттєві.

Навіть у наш час глобалізації вони є. І це має своє пояс­нення. Адже етнічні субстрати, на основі яких формувалися російська й українська нації, помітно відрізнялися одна від одної. Звернемося до даних археології. Уже з часів неоліту на теренах Східної Європи (від Чорного й Балтійського мо­рів, Карпатських гір аж до Уралу) сформувалися три різні расово-етнічні утворення. Відрізнявся і їхній спосіб жит­тя. Одні переважно займалися землеробством, другі — ско­тарством, треті — мисливством. У степових регіонах про­живали кочові, пастуші племена. З часом тут укорінили- ся тюркські етноси, які мають своїх численних родичів і на теренах Азії. Територію південно-східної частини Євро­пи зайняли індоєвропейські племена, серед яких з часом ви­ділилися слов’яни. Щодо північно-східної частини Євро­пи, то вони стали ареалом для проживання фіно-угорських племен.

Останні сформувалися в досить несприятливих умовах, серед холодних похмурих заболочених пущ Євразійського континенту. Це вплинуло на їхній спосіб життя, їхню пове­дінку. Часто етнографи відзначають упертість представни­ків цих етносів, замкнутість. Іноді — небагатослівність. А також своєрідну войовничість, навіть агресивність. Адже їм постійно доводилося воювати з «хижим лісом», дикою лісо­вою звіриною. Це також породжувало «похмуре», недовір­ливе ставлення до навколишньої дійсності.

Живучи у віддалених лісових районах, фіно-угорські племена часто були ізольованими від цивілізаційних цен­трів. У своєму житті вони зберігали чимало «примітивних», патріархальних рис. Через це ставали об’єктом завоювань більш розвинутих народів — германських, слов’янських, тюркських.

Однак (тут варто зробити ремарку) цивілізаційна відста­лість фіно-угрів, викликана тривалим проживанням у не­сприятливому природному середовищі, зовсім не свід­чить про їхню якусь «неповноцінність». Є приклади, що окремі фіно-угорські народи (угорці, фіни, естонці), потра­пивши в коло європейської цивілізації, завдяки своїй завзя­тості, наполегливості демонструють неабиякі успіхи, а се­ред знаменитих росіян було і є чимало вихідців із середови­ща фіно-угорських народів, які й донині зберігають свою ідентичність.

Не секрет, що російський етнос, становлення якого від­бувалося в північно-східній частині Європи, формувався пе­реважно на фіно-угорській етнічній основі. Щоб мене не звинуватили в тому, що я використовую якісь антиросій- ські тези українських націоналістів, звернуся до класичної роботи видатного археолога Олексія Уварова «Меряне и их бьіт по курганним раскопкам», опублікованої в Москві ще 1872 року.

Тут варто сказати кілька слів про цього автора. Він по­ходив із графської родини, яка кілька століть вірою та прав­дою служила державі Російській. Його батько, Сергій Ува- ров, з 1818 по 1855 рік був президентом Російської академії наук, У 1833—1849 роках обіймав посаду міністра народної освіти. Це саме той Уваров, якому належить сумнозвісна формула російсько-імперського націоналізму «правосла­вне, самодержавне, народность». Нею і зараз дехто в Росії не проти скористатися.

Та повернімося до його сина — Олексія. «Син за батька не відповідає», — так свого часу сказав «великий учитель» Й. Сталін. Не знаю, наскільки Уваров-молодший розділяв погляди свого батька, однак, без сумніву, він був цілком ло­яльним обивателем Російської імперії, належав до пред­ставників її еліти, тобто запідозрити його в якійсь антиросійськості немає ніяких підстав.

Тож звернемося до його роботи. Починаючи з 1851 по 1854 рік О. Уваров провів широкомасштабні археологічні розкопки на теренах тодішніх Московської, Тверської, Нов­городської, Костромської, Ярославської та Володимирської губерній. Проводилися вони (до речі!) під егідою міністра внутрішніх справ. Загалом було розкопано 7 729 надмо­гильних курганів.

Хоча О. Уваров, дотримуючись імперської ідеології, стверджує, що територія, яку він досліджував, — це Русь, все ж показує, що цю землю в період середньовіччя насе­ляв фіно-угорський етнос меря. Він також наводить низ­ку топонімів цього регіону (переважно озер та річок), які свідчать про їхнє фіно-угорське походження. Назвемо, Щоб не втомлювати читачів, лише невелику їхню кіль­кість — Шальма, Кульза, Касть, Кєма, Лахость, Каргаш, Рахма, Сігорь, Сора, Тюмба, Учєнжа, Пєза, Тєбза, Міча то- Що. Воістину слов’янська милозвучність! Та й назва столиці Росії — Москва — зовсім не слов’янського, а фіно-угорського походження.

Дослідник стверджував також, що чимало поселень на території тодішньої центральної Росії зберігали ім’я мері (Мерлево, Мерлинівка, Мериново тощо)[1]. Неважко також на основі напрацювань О. Уварова встановити, що й у побуто­вому, й культурному аспектах, а також антропологічно фіно-угорський народ меря помітно відрізнявся від слов’ян­ських племен.

У своїх міркуваннях та висновках щодо цієї проблеми О. Уваров був далеко не одинокий. Можна навести числен­ні висловлювання російських вчених на користь того, що саме фіно-угорські народи (не лише меря, а й чудь, мурома, весь та ін.) були етнічним ядром російської нації. Напри­клад, один зі стовпів російської історіографії Василь Клю- чевський стверджував, що «фінські племена були спокон­вічними мешканцями в самому центрі нинішньої Великоросії»2.

А інший російський історик — Михайло Покровський — навіть зробив таку різку заяву: «Великоросія побу­дована на костях «інородців», і ледве останні дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їхньої крові»3. Гово­рячи про «інородців», учений мав на увазі переважно фіно-угорські етноси.

Про великий вплив фіно-угорських етносів на станов­лення російської нації говорив видатний російський лін­гвіст та етнограф — граф Микола Трубецкой. У роботі «До проблеми російського самопізнання» (1927) він наголошу­вав, що російська народна культура — це «особлива зона», в яку, крім росіян, входять ще фіно-угорські «інородці» ра­зом із тюрками волзького басейну. Учений стверджував, що народний костюм росіян є швидше не слов’янським, а фіно- угорським. Зокрема, писав: «У російсько-фінському костю­мі є кілька характерних загальних рис (лапті, косоворотки, жіночий убір голови), невідомі романо-германцям та сло­в’янам»4.

Крім того, вче­ний вказував на неслов’янську п’ятитонову гаму народних росій­ських пісень і пев­ні неслов’янські ознаки фолькло­ру — відсутність русального цик­лу, колядок, фін­ський культ бере­зи тощо.

Фіно-угорські етноси, що прожи­вали на теренах північно-східної Європи,через свою цивілізаційну від­сталість зазнали

сильних іноетнічних впливів у період середньовіччя та Ново­го часу. Найбільш потужним виявився вплив слов’янський чи то руський (фактично український). Протягом багатьох сто­літь відбувалася своєрідна «русифікація» фіно-угорського ет­нічного масиву північно-східної Європи. Результатом цього й став генезис російського етносу.

«Шапка Мономаха» — символ московського «зби­рання земель». XIV — XVI ст.

Проникнення слов’янського люду на ці терени почалося досить рано, ще десь у IX—X стст. Основним об’єктом його колонізації спочатку стали землі, де з часом утворилася Новгородська держава, яка контролювала значну частину шляху «із варягів у греки». Тут виникло чимало слов’ян­ських поселень. Відповідно, й місцеве фіно-угорське насе­лення (чудь) зазнало певної слов’янізації, перейняло еле­менти руської культури. До того ж Новгород і Новгородська
земля були тісно пов’язані (економічно, політично й куль­турно) з Києвом. Дослідник Я. Дашкевич, наприклад, вва­жає, що на Новгородщині вже в давньоруські часи існував окремий етнос. На нашу думку, тут радше відбувалося фор­мування окремого етносу, в якому фактично й формально переважало слов’янське начало. Правда, зі значними до­мішками фіно-угорських елементів. Водночас Новгород був зорієнтований на західні цивілізаційні центри, на балтій­ську торгівлю. Загалом цей етнос був близьким до Русі-Ук- раїни — щодо культури та навіть мови.

Свідченням цього є т.зв. билини, котрі часто трактують­ся як російський епос. Однак цей епос мав локальне поши­рення — як правило, землі колишньої Новгородської дер­жави. Відомо, що ці билини мають київське походження, в них часто присутні сюжети, пов’язані з Києвом, князем Во­лодимиром тощо.

Свого часу Микола Костомаров (1817 — 1885), який зро­бив чималий внесок як у російську, так і українську історі­ографію, вирішив провести етнографічні дослідження в околицях Новгорода. Він пішки обійшов кілька сіл навколо Ільменського озера, спілкувався з місцевими жителями. Все це описав у «Автобіографії». Зокрема, вчений вказав на побутові відмінності між жителями Новгородського краю та мешканцями Центральної Росії. І — що важливо — від­значив деякі риси новгородського діалекту. Він прямо вка­зував, що цей діалект близький до малоросійської (україн­ської) мови — в ньому о ніколи не змінюється на а, просте­жується сильне повноголосся, заміна в деяких випадках а на я (дєвиця, травиця) тощо. У цьому діалекті є чимало слів, які не вживаються у великоросійській мові, але є в ук­раїнській: шукать, хилить, шкода, що замість что, жона замість жена тощо5.

Показовою є історія «приєднання» Новгородської землі до Московії. Почалася вона за царя Івана III, ще 1471 року, коли московіти розгромили новгородські війська на річці ЦІелоні. При цьому московське військо, спустошивши Нов­городську землю, вбило тисячі людей. У 1478 р. Новгород остаточно капітулював. Тоді ж із Новгороду московіти ви­везли близько семи тисяч людей (власне, новгородську елі­ту). Частину з них стратили, а частину розселили в містах «корінної» Росії — Нижньому Новгороді, Володимирі, Му­ромі, Переяславлі, Ростові, Костромі тощо. Натомість у Новгород з Москви та Московії послали «дітей боярських і купців».

Чи не схоже це на масові депортації, котрі були як у цар­ській Росії, так і за радянських часів?

Однак трагедія Новгороду і його землі на цьому не скін­чилася. Сепаратизм його жителів придушували протягом ще цілого століття. А цар Іван Грозний 1570 року влашту­вав для них криваву баню, описи якої просто вражають не­людським садизмом.

Про жорстоке «приєднання» Москвою Новгороду свід­чать документи. Навіть офіційні російські історики (Мико­ла Карамзін, Сергій Соловйов) не забули в своїх творах опи­сати цю жорстокість. Інша річ, що трактували вони їх як «собирание русских земель». До речі, підкоривши Новго­род, цар Іван III почав титулуватися як «государ всія Русі».

Однак, читаючи про цю жорстокість, виникає думка, що це було не «собирание земель», навіть не завоювання чужих територій. Це було щось більше. І називається це — етноцид.

Новгород вперто не хотів підпорядковуватися Московії. Занадто різними були ці держави. Водночас московські за­войовники прагнули не лише підкорити населення Новго­родської землі, а й винищити, депортувати його населення, заселити територію своїми людьми. Фактично це була ет­нічна війна.

Однак повернемося до питання про становлення росій­ського етносу. Уже зазначалося, що землі, де формувався цей етнос, не були слов’янськими. Майже до XV ст. вони не трактуються як Русь. Для їхнього позначення в писемних джерелах іноді використовувався термін Залісся.

Яке він мав значення? Між, власне, Руссю, Київською землею та цим регіоном були величезні непрохідні Брянські ліси. Звідси й назва — Залісся. Важко сказати, коли ці зем­лі опинилися в орбіті інтересів Київської держави, очевид­но, десь в XI ст. Тоді «Повість минулих літ» фіксує проти­стояння між місцевими волхвами й представниками князів­ської влади, котрі, очевидно, крім збору данини, здійснюва­ли християнізацію цих земель. Варто відзначити, що пра­вославна церква була частиною князівського державного апарату. І, судячи з усього, саме вона відіграла помітну роль у слов’янізації Залісся. Здійснюючи хрещення місце­вого населення, вона так чи інакше прилучала мешканців цього краю до «руської спільноти».

Вам не здається дивним, що в російській мові сільських жителів називають «крестьяне», тобто християни, хреще­ні? Певно, в давнину саме так на Заліссі називали фіно- угорських тубільців, які прийняли християнство й стали підданим церкви та князя.

Судячи з усього, Київ не мав безпосередніх контактів із Заліссям. Руське проникнення в цей край відбувалося важ­ко, і то переважно через Новгородські землі, які були пов’я­зані із Заліссям не лише річками; і тут, і там проживало фі- но-угорське населення, що, зрозуміло, полегшувало кому­нікацію. Загалом земля Залісся була малопривабливою для київських князів. «Відзначаючись суворим кліматом, насе­лена бідними фінськими племенами (Весь, Меря), — писав російський історик Д. Іловайський, — вона вважалася най- останнішим уділом»6. Зрозумілим також є те, що руські (пе­реважно київські) літописці не писали про цей край.

Відтворити історію Залісся, початки його слов’янізації в XI ­­-XIII стст. проблематично. До нас дійшли лише фраг­ментарні свідчення. Складається враження, що основним слов’янізатором була церква, котра використовувала в бо­гослужінні церковнослов’янську мову. Тому не дивно, що в російській мові так багато церковнослов’янізмів і вона, в певному сенсі, є ближчою до південнослов’янських мов (болгарської, сербської), ніж до сусідніх східнослов’ян­ських (української, білоруської). Слов’янська, фактично руська (українська) мова звучала при дворах руських кня­зів, які підкорили собі цю територію. Цією мовою так чи інакше починали розмовляти князівські слуги з місцевого населення.

Таким чином, тут відбувалося поступове формування своєрідного слов’янського койне, а також формування «руської свідомості». Принаймні політична еліта й церква на Заліссі ототожнювали себе з Руссю.

У 1237 р. татари завоювали Залісся (в літературі часто це завоювання називають монголо-татарським, хоча цей термін не є достатньо коректним). З того часу на довгий пе­ріод ця земля опиняється у сфері політичних інтересів та­тарської Золотої Орди. Фактично вона стала частиною (улу­сом) цієї держави. У цих землях був великий князь, який отримував ярлик від хана Золотої Орди.

Не вдаючись до нюансів, зазначимо, що політичне ста­новище земель «основної» Русі (України, Білорусії, Новго­родської республіки) було дещо інакшим після татарської навали. Принаймні вони політично були більш віддалені від золотоординських ханів, ніж Залісся. Деякі з руських зе­мель «продовжили» свою державну традицію в формі феде­ративного Великого князівства Литовського. На жаль, у нашій історичній літературі й далі панує сумнівна формула, нав язана не без впливу російської імперської історіографії, пРо завоювання українських і білоруських земель литовця-

 

ми. Щодо Новгородської республіки, то в неї були непогані відносини з Великим князівством Литовським.

Незважаючи на те, що Залісся стало політичною части­ною Золотої Орди, а елітарні верстви зазнали помітної тата- ризації, цей край і далі формально продовжував слов’янізу­ватися. Основну роль у цьому процесі, як і раніше, відігра­вала православна церква, котра отримала дуже широкі пра­ва від ординських ханів. Певну роль продовжували відігра­вати й «емігранти» з руських земель. Наприклад, таким був митрополит Петро Ратенський, який фактично переніс центр митрополії до Москви, воєвода Дмитро Боброк-Во- линський, якого вважають героєм битви на Куликовому по­лі. Ці люди, звісно, приходили на Залісся не самі, вони при­водили з собою слуг.

Політичним центром Залісся в XIV ст. стала Москва. То­му край почали називати Московією — на відміну від Русі, адже так у XIV — XVII ст. називали переважно українські й білоруські землі. У писемних пам’ятках того часу (як русь­ких, так і європейських) бачимо, що в них, здебільшого, чітко розрізняли Русь та Московію.

Інша річ, що московські правителі з часом, особливо піс­ля того, як їм вдалося стати самостійними й звільнитися від татарської залежності, почали апелювати до руського спад­ку, розглядати себе нащадками руських князів, що колись правили в Києві. Спадок княжої Русі (культурний, церков­ний, політичний) і далі був привабливим. Зрештою, заявля­ючи права на такий спадок, московські правителі могли претендувати на Руські землі.

 

Чудотворна Вишгородська ікона Богородиці Ніжності-Єлеуси (відома Ще як «Владімірская»), Візантійського походження. Фрагмент. ХГ_ XII ст.

Мої опоненти закинули мені, що я «забувся» про «За- донщину», коли говорив про інтерпретацію терміну Русь в давньоруські часи. Не буду нагадувати, що «Повість мину­лих літ», яку я характеризував, і «Задонщина» — пам’ятники хронологічно різні. При всіх знаках питання, які за-

лишає «Задонщина», мусимо вказати, що найдавніший її список датується 70-ми рр. XV ст. — якраз часами царя Іва­на котрий, як уже говорилося, почав себе називати пра­вителем всієї Русі. Так, попри те, що в «Задонщині» вжива­ються терміни «Русь», «Руська земля» в широкому розу­мінні, і в її склад входить Московія, тим не менше, автор певним чином розмежовує Русь і Залісся. Ось, наприклад, як звучать слова князя Дмитра Івановича на початку цього твору: «Прийшла до нас вість, браття, що цар Мамай стоїть біля бистрого Дону, прийшов він на Русь і хоче йти на нас в Заліську землю»7.

Розуміння своєї руськості зростало в московських пра­вителів у міру того, як вдавалося їм приєднати до себе нові території, заселені переважно слов’янським людом. Спочат­ку це були Новгородська й Псковська землі (XV ст.), по­тім Смоленська (XVI ст.), українські та білоруські (XVII— XVIII ст.). Це врешті-решт сприяло слов’янізації та «руси­фікації» Московії. Зрештою, цар Петро І проголосив Росій­ську імперію. У даному випадку був використаний термін Росія, котрим греки позначали Русь. Також за часів Петра І та Катерини II в Росії здійснили широкомасштабну програ­му «переписування історії», вилучення й фальсифікації до­кументів, метою яких стало створення міфу, що самодер­жавна Росія є спадкоємцем колишньої княжої Русі з цен­тром у Києві.

Звісно, зараз немає чистих слов’янських етносів. Не є такими й українці, в мові й культурі яких спостерігаємо чи­мало тюркських елементів. Але одна справа, коли етнос тво­рився переважно на слов’янській основі, а інша — коли від­булася слов’янізація неслов’янського етнічного субстрату із включенням слов’янських елементів. Творення російського етносу здійснювалося якраз другим шляхом. У цьому його Унікальність. Більше таких народів серед слов’ян немає. Тому ментально, культурно, мовно росіяни відрізняються

 

від інших слов’ян. У росіян збереглося чимало від менталь­ності фіно-угорців — недовірливе ставлення до оточення, жорстка чи навіть жорстока поведінка. «Москва сльозам не вірить» — здається, ці слова досить точно характеризують таку ментальність.

Поміркуйте хоча б над таким фактом: коли представни­ки різних слов’янських народів, як правило, без особливих труднощів розуміють одне одного, то в росіян виникають із цим проблеми. Чому вони (принаймні в переважній біль­шості), живучи серед інших слов’янських народів, намага­ються не вчити їхніх мов? Сказати, що тут спрацьовує син­дром імперськості, недостатньо. Так, вчені відзначають менший ступінь співпадання слов’янських лексем в росій­ській мові в порівнянні з іншими слов’янськими мовами. Деякі російські мовознавці пояснюють певні особливості російської мови фіно-угорськими впливами. А дехто взагалі говорить про фіно-угорський субстрат цієї мови.

Можна ще поставити багато інших схожих «чому». Чо­му, наприклад, росіяни, говорячи про слов’янську спіль­ність, агресивно ставляться до «братніх» слов’янських на­родів — навіть до дуже їм «близьких», українців та білору­сів? Про це свідчить не лише поведінка високопоставлених російських чиновників, свідчить і соціологія. Але це тема окремої розмови.

І на завершення — буквально кілька слів про «Русский мир» та його розбудову. У принципі, це не є чимось новим. У росіян завжди були проблеми зі своєю слов’янською чи то руською ідентичністю. Щоб підтримувати її, необхідні були слов’янські донори. І чи не найбільшим таким донором стали справжні руські, тобто українці. Подумаймо, чи відбулася б російська культура без «Граматики» М.Смотрицького (її М. Ломоносов вважав «вратами своєї вченості»); без Києво-Могилянської академії, яка дала росіянам численних цер­ковних та культурних діячів; без М. Гоголя і його «Шинелі»» з якої, за словами В. Бєлінського, вийшла російська літера­тура; без філософа П. Юркевича, котрий стояв біля витоків російської релігійної філософії… Список можна продовжити.

Ідея «Русского мира» аж ніяк не свідчить про силу. Рад­ше — навпаки. У самій Росії баланс слов’янського й несло­в’янського населення все більше схиляється на користь ос­таннього. Додайте ще еміграцію заможних і відносно за­можних росіян з «необлаштованої» Росії. Подивіться, які зараз сформувалися російські діаспори в країнах Заходу!

А стержень «Русского мира», Російська православна церква?.. Та добра половина її приходів (якщо не більша) — за межами Росії. Тому й потрібне підживлення збоку. Не дивно, що Патріарх всія Русі Кирило так зачастив у Київ, «мать городов русских». Згадав, сердешний, де справжня Руська земля.

Але це їхні проблеми. Наша ж проблема — не стати час­тиною цього ефемерного «Русского мира», який насправді не є руським.

Петро КРАЛЮК 29 липня 2011 р.

Уваров А. Меряне и их бьіт по курганним раскопкам. — М., 1872. — С. 8-10. 2 Ключевський В. Сочинения: В 8 т. — М., 1956. — С.294.

Покровский М.Н. Возникновение Московского государства и «Великорусская на- родность»//Историк-марксист. — 1930. -Т.18-19. — С.28.

Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. — Б.м., 1927. — С.31.

Костомаров Н. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — К., 1992. — С.257-258.

Иловаиский Д. Краткие очерки русской истории. — М., 1898. — С.29.

Изборник. Повести Древней Руси. — М., 1986. — С.190.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.