Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

МАНДРІВКИ РУСІ В ПРОСТОРІЙ ЧАСІ

Розгляньмо, як виникло це прикре питання. З XV століт­тя, щойно позбувшись татарського контролю, московські князі й царі декларували, що ті руські землі, які сьогодні звуться «Білорусь» та «Україна», — це їхня «отчина». Відпо­відно вони прагнули приєднати їх до Московської держави че­рез тривалу боротьбу з іншим конкурентом, який вже об’єд­нав ці землі на сто років раніше, — Великим князівством Ли­товським, Жемаїтським і Руським. Більш звична для нас наз­ва цієї держави — Велике князівство Литовське — є скоро­ченням, яке приховує небезпідставність частини назви «русь­ке». Поки володимирські, московські, тверські та ціла купа інших князівств на теренах сучасної Росії сперечалися за більшу приязнь та належний «ярлик» від своїх ординських сюзеренів, литовські володарі Гедимін, Ольгерд, Вітовт від­краяли від татарських володінь землі аж до Чорного моря. Більша частина земель Давньої Русі позбулася принизливого ярма, а самі литовські князі породичалися з нащадками Рю- риковичів, запровадили державну «руську мову» і водили дружини руських воїв проти німецького Ордену, поляків, та- тарів та московитів. Власне, «возз’єднання» Русі, якщо дуже хочеться, вже відбулося у XIV столітті. Згодом, після Люблін­ської унії Польщі й Литви, українські землі увійшли до скла­ду володінь Корони Польської, але назву свою «Русь» зберег­ли. Аби не бути голослівним, процитую мовою оригіналу су­часну російську академічну монографію:

«О терминах.

В источниках X—XIII вв. Русью именовали территории Среднего Приднепровья, а позднее — православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически зтот тер- мин охватывал территории современной Украины и Белорус- сии, за исключением Буковини, Закарпатья, Крыма и при- черноморского побережья междуречья Днестра и Дуная. В от- ношении зтих земель Константинопольский патриархат в первой половине XIV в. впервые стал употреблять термин Micra Rosia («Малая Русь») для обозначения земель киевского церковного престола вплоть до вхождения Киевской митро- полии в состав Московского патриархата в 1686 г., в отличие от Меgale Rоsіа («Великая Русь») в отношении территорий, которьіе образовались после распада Киевской Руси, т.е. Га- лицко-Вольїнского княжества, Владимиро-Суздальских зе­мель и Новгородского княжества. Из официальньїх документов терминология проникла в церковную письменность. «Руським воєводством» в составе Польской Короны називали только Галицко-Волынское княжество (с начала XV в.). Топоним «Украйна» вошел в обиход лишь в конце XVII в. для обоз­начения земель Киевского и Брацлавского воєводств. Помимо терминов «русинские» и «руськие», для территорий совре­менной Беларуси в период XIV—XVII вв. было также харак­терно употребление самоназвания «литвины», исторически обусловленного вхождением зтих территорий в состав Вели­кого княжества Литовского. Дабы не запутаться в дебрях ис-
торических топонимов и самоназваний, наиболее корректньщ по отношению к XIII—XVII вв. будет употребление терминов «Русь» и «русинский». (Западные окраины Российской империи. М., 2007. С.15—16.)

Не зайвим також буде уточнити, що терміни «Київська Русь», «Московська Русь», «Північно-Східна Русь» або «Пів- нічно-Західна Русь», «Південна Русь» та більшість інших по­дібних означень до цього слова є винаходом істориків XIX сто­ліття, які поширили вузьке й автентичне значення цього сло­ва (Середнє Придніпров’я) на весь конгломерат князівств Рюриковичів — хто для зручності географічних окреслень, хто з частково ідеологічного інтересу. Самі ж мешканці цієї «Київ­ської Русі» вживали до XIII ст. лише вузьке значення (околи­ці Києва, Чернігова, Переяславля). В XIII ст., в апогеї розпов­зання решток символічної влади з рук Києва, Русь також по­чала «розтікатися». Галицько-Волинський князь Данило Га­лицький став «королем Русі», яка де-факто вже Київ і Черні­гів не містила. Давні мешканці нинішнього українського За­ходу засвоїли самоназву «русини» і найдовше користувалися нею — аж до XX століття. На цих географічно та культурно ближчих до Києва теренах «Південної Русі» назва «Русь» доб­ре прижилася. Не можна цього сказати протягом певного часу про протилежний край колишніх київських володінь — «Північно-Східну Русь». Вперше сучасник назвав її «Руссю» в той переломний момент, коли сторінка з історією Давньої Русі вже перегорталася монголами — в 1238 р. — у «Повісті про погибель Руської землі». До цього землі майбутнього серця Росії звалися «Заліссям», але аж ніяк не «Руссю Заліською», як часом пишуть російські підручники. Згодом місцевим мешканцям важко було себе окреслити інакше, ніж за належ­ністю до суздальців, володимирців, тверичів, рязанців… У XV столітті побутували там різні варіанти (з патетичної опові­ді церковного автора про князя Дмитрія Донського, перемож­ця у Куликовській битві 1380 р.):

«И метнулся поганий Мамай от своей дружины серым волком и прибежал к Кафе-городу. И молвили ему фряги: «Что же зто ты, поганий Мамай, посягаешь на Русскую землю? Ведь побила тебя орда Залесская» […] И сказал князь великий Дмитрий Иванович: «[…] Положили ви голови свои за землю за Русскую и за веру христианскую. Простите меня, братья, и благословите в зтой жизни и будущей. Пойдем, брат, князь Владимир Андреевич, во свою Залесскую землю, к славному городу Москве» («Задонщина»).

Десь тоді ж і в тих же краях, як читаємо, затвердів у слові «руський» до того м’який звук «с», утворивши слово «русский». Древнє самоозначення «русини» там не встигає поширитися. З часів Івана III та Івана Грозного уявлення про величну місію «Третього Риму» і претензії на всю «руську спадщину» закріплюються в ідеології Московської держави, впроваджуючись через московську митрополію (згодом патріархію) та бюрократію. Сприяли цьому згадані грецькі церковні позначення митрополій — «Велика» й «Мала» Rosia: вони одночасно поширювали назву «Русь» на весь православний простір від Карпат до Волги та впро­ваджували як паралельну (майже таку саму) назву цього простору дуже перспективне слово «Росія». До початку XVIII століття воно сприймалося освіченими людьми (які знали грецьку мову) як урочистий синонім Русі, й вживав­ся він у творах «високого стилю» — віршах, панегіриках, промовах і проповідях.

ишітгі


Студенти Києво-Могилянського колегіуму на початку по­встання Хмельницького писали у вірші, що з Богданом «Росія на ноги встала», причому мали вони на увазі аж ніяк не ту країну, яка сьогодні так називається. Для Хмельницького «Росія» в їхньому виконанні означало власне ту «Русь», «єди- новолодарем» якої він себе вважав, яка у нього простягалася «по Львів, Холм і Галич». Не зовсім нинішня Росія, вірно? От­
же, бачимо, що церковна «інтелігенція» почала потроху зап­лутувати ситуацію з тим, де саме Русь і Росія розташовані…

Запізнілим наслідком цієї плутанини є паралельне вжи­вання у радянських та сучасних російських підручниках що­до Московської держави XVI—XVII століть назв «Московское государство», «Русское государство» и «Российское государ- ство». Друга та третя назви містять у собі певні слизькі мо­менти — особливо щодо критеріїв вживання саме такої, а не іншої.

Остаточно все заплуталося після 1654 р. (Переяславська рада) і 1686 р. (приєднання Київської митрополії до Мос­ковського патріархату). Відбувся певний «бартер»: Москов­ська держава поширилася на давню «Руську землю», а яск­раві представники київських інтелектуально-церковних кіл натомість виступили в ролі «идеологов-модернизаторов» (у XIX столітті б сказали — «культуртрегерів») Московії — Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрій Ростовський та ін. Хтось робив це свідомо, підіймаючись щаблями кар’єри, а хтось ненавмисне — просто завдяки більшій освіченості.

У 1674 р. у київський лаврській друкарні вийшов дру­ком «Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа», авторство якого приписують архімандриту цього монастиря Інокентієві Гізелю. Книга набула шаленої, як на ті часи, популярності, ставши (попри зосередження на українських подіях) єдиним на той час підручником з істо­рії східних слов’ян (він залишався таким до початку XIX ст., витримавши 25 перевидань та ходячи у рукописних ва- ріантах!). Гізель був патріотом «народу малоросійського» и активно виступав проти поглинання української церкви московською. Проте його погляд на історію як на опис по­дій в межах усього «православного простору», де історич­ний шлях усіх православних (і мало-, і великоросіян) вик­ладено як один-єдиний процес, а державність перетікає з

Києва до Москви слідом за однією гілкою династії Рюрико- вичів, заклав фундамент під усі схеми російської історії від Карамзіна і Соловйова аж до радянської теорії «спільної колиски». Якщо генерації освічених людей протягом 150 років з дитинства вивчають російську історію «від Киє­ва», то їм потім і не спаде на думку поцікавитися тим, коли на місці майбутньої Москви слов’яни заступили фіно-угорські племена…1

Інший представник «могилянського кола», Феофан Прокопович, у 1721 р. на одному із засідань Синоду запро­понував Петру І прийняти «титул імператора всеросійсько­го та іменуватися Великим та Батьком Вітчизни». Незаба­ром в Акті 22 жовтня 1721 р. з’явилася назва «Російська імперія», й Московія нарешті остаточно стала Росією… Ця просвітницька місія українських православних діячів зго­дом суттєво ускладнила життя їхнім співвітчизникам, яким довелося шукати собі іншої самоназви.

Уже ніхто не цікавився тим, чи відрізняється чимось Росія від Русі; їхня тотожність здавалася очевидною, тим більше, що під кінець того ж століття усі давньоруські тере­ни (за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття) вже були приєднані до Росії. Щоправда, слово «россияне» тяж­ко входило до буденного вжитку. «Русские» закріпилося як етнічна назва, а «россияне» залишалося в царині офіціозу, в оточенні виразів на кшталт «веселися, храбрьш росс», в епічних вправах Тредіаковського та Ломоносова.

Найвиразнішим сучасним послідовником ідеології «Синопсиса» є директор Інститу­ту російської історії РАН А.Н.Сахаров. У своїх підручниках з історії Росії він взагалі не Розрізняє «Русь» і «Росію», ні хронологічно, ні географічно, а при викладі історії IX— II століть він майже не звертає уваги на землі «Північно-Східної Русі» — хоча вони мають посідати поважне місце в історії Росії. Якщо російський школяр протягом перших чотирьохсот років своєї країни бачить лише Київ, то він ніколи не зрозуміє, чому це місто зараз за кордоном.

 

Протягом 150 років, до середини XIX ст., освічену вер­ству тодішніх наддніпрянців цілком задовольняла компро­місна і пристойна назва «Малоросія», яка охоплювала тери­торію меншу, ніж «Русь», обіймаючи лише Лівобережжя та Слобожанщину. Ми пам’ятаємо, що у вихідному грецькому значенні ця назва означала «давнішу», «осередкову» Русь («Велика» — це периферія, приєднані землі), але по мірі «провінціалізації» Малоросії у складі імперії ці давні сенси вже губилися. Малорос із часом ставав усе більше дійсно «малим». Частина малоросійської шляхти активно інтегру­валася в імперські структури, частина опікувалася своїми місцевими справами, втім, дехто більш дражливо сприймав уніфікаційну політику імперського центру. Таємні малоро­сійські сепаратисти ґатунку Василя Капніста готували собі нечисленну, але живучу зміну місцевих патріотів. На межі XVIII—XIX століть вони наважилися нагадати великоро­сам, хто є справжніми «русами». Історично-політичний памфлет «История русов или Малой России» подає героїчні діяння «русів» на «Русі», котрими для невідомого нам авто­ра є козаки на українських теренах. Богдан Хмельницький у творі засуджується за приєднання до Москви. Характер­но, що Давня Русь і давні руси автора дуже мало цікавлять у порівнянні з козаччиною. Але нам достатньо вихідного, зафіксованого у назві ототожнення з русами саме малоро­сіян. Отже, для декого з наших співвітчизників ще двісті років тому Ярослав Мудрий як визначний представник «ма­лоросіян» аж ніяк не став би дивиною.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.