Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

СТОЛІТТЯ XIX: ВІД РУСІ ДО УКРАЇНИ

Якщо інтелектуальні моди XVIII століття з його ідео­логією Просвітництва часом «грали» на користь росій­ським монархам, надихаючи їх на побудову «регулярної», адміністративно уніфікованої держави зі скасованими ре­гіональними відмінностями (наприклад, губернії замість козацьких полків), то вік XIX почав псувати їм життя по­ширенням націоналізму2 та ліберально-демократичних ідей. Через Харківський університет (заснований 1805 р.) з його німецькими викладачами на землі Слобідської Ук­раїни та Малоросії приходять ідеї романтичного націона­лізму, створені німецьким філософом Гердером. Студенти й викладачі досліджують фольклор — традиції, пісні, по­бут. За тридцять років бурхливий розвиток історичних досліджень, етнографії та мовознавства приводить до усві­домлення того, що від Карпат до Дону проживає один се­лянський народ із виразною окремішністю мови й культу­ри, відрізняючись і від поляків, і від великоросів. На Сло­бідській Україні та Наддніпрянщині у народній свідомості та уявленнях від XVI—XVII століть побутувала регіональ­на назва для своєї землі «Україна». У згаданих нами ві­таннях могилянських студентів до Хмельницького «Укра­їна» як позначення рідної землі посідала таке ж місце, як і книжне слово «Росія»: «тепер Україна чиста…» У фоль­клорі романтичні й переважно молоді дослідники з XIX ст. не почули офіційної назви «Малоросія». Знаючи поход­ження і спосіб уживання цього слова, ми навряд чи здиву­ємося цьому факту. Книжний термін був чужим (а скоріш і просто невідомим) свідомості українського селянства.

Націоналізм — спосіб бачення світу через призму інтересів нації (етнічної або гро­мадянської). Етнічна нація — людність спільного етнічного (кровного) походження, зі спільною мовою та культурою. Громадянська нація — спільнота громадян держа­ви, незалежно від етнічного походження. Націоналізм в науці — нейтральне поняття; за конкрєтно-історичних обставин він може бути дуже різним за своїми проявами: ліберально-демократичним, консервативним, тоталітарним, ксенофобним (шові­ністичним), поміркованим та екстремістським, державною ідеологією і рухом опору дискримінованої групи.

«Україна» в уявленні місцевих жителів і сусідів від XVI століття означала «країна козаків». До козацько-поль­ських війн Україна «перебувала» на пониззі Дніпра. Після Хмельниччини вона розтеклася на всю Наддніпрянщину. Козак же в уявленнях селянства, його історичній пам’яті, легендах і традиціях домінував, будучи взірцем, як би ми сьогодні сказали, «національної вдачі». Народна пам’ять, «фольклорна історія» не здатна тримати в собі всю реаль­ну історію краю й народу від найдавніших часів. XVI—XVII століття дали населенню Наддніпрянщини такий обсяг масштабних, життєво важливих і значущих подій (сама Руїна чого варта), що навіть якщо на той момент і побуту­вали якісь перекази давньоруської доби, то свіжіші вра­ження їх явно «вивели з обігу». Романтичні російські по­дорожні, натхнені популярною «Історією держави Росій­ської» Карамзіна, на початку XIX століття мандрували до Малоросії, щоби побачити руїни князівських палаців та, можливо, почути билини, — але вже навіть руїн і не поба­чили, а місцеві мужики співали лише про «козаків і ля­хів». «Печенігів уже ніхто не пам’ятає…» З того часу мо­лодий український національний рух цілком піддався ко­заччині, бо використання для національного окреслення саме Русі потребувало глибших знань і «мертвих» літопис­них джерел. Як рух демократичний, український націона­лізм мав уживати щодо селянства зрозумілі звертання. Ко­заки ж, потенційно волелюбні й незалежні, були «живі» й фактично жили довкола. Тому перша українська таємна організація «Братство святих Кирила і Мефодія» (1845) зафіксувала у своїх документах таке поняття, як «україн­ський народ». З того часу «малоросійство» стало означен­ням форми провінційної несвідомості, невігластва та кон­формізму українців.

Іншим, не менш (якщо не більш) важливим чинником відмови від «руськості» стало те, що не можна «представни­ку широких мас» швидко й зрозуміло викласти всю ту істо­рію Русі й «руськості», яку я виклав шановному читачеві на попередніх сторінках, з усіма цими тлумаченнями, перек­ладами, використанням у тому столітті або в іншому, там або тут. Якщо вважати ці пояснення необхідними, щоб уто­ропати, чому ми — «нє русскіє» (хоча ми — цілком легітим­ні «руські» й «русини», а Русь — у нас під ногами), то зрозу­міло, чому український рух, який потенційно мав бути де­мократичним і масовим, став саме українським, а не русь­ким. Коли на «руськість» одночасно претендують і величез­на імперія, і купка наддніпрянської опозиційної інтеліген­ції держави, у якій немає свободи слова, то результат буде відомий заздалегідь — плутанина й безвихідь. Тому пред­ставники цієї ж наддніпрянської інтелігенції здійснили справді доленосний крок: вони відмовилися від «брендової назви» й замість відновлення «правдивої Русі» почали ство­рювати нову Україну.

Звісно, що історія колись гідно, можливо, скептично, оцінить їхні зусилля, але є один украй упертий факт: після невдалих спроб 1917—1921 й 1941 років, через сто п’ятде­сят років після цього (можливо, тоді й не дуже відчутного) вибору назви, новоутворена 1991 року держава зі столицею в княжому Києві почала все одно називатися «Україна». Навіть після нищівної поразки, завданої Українській Народній Республіці російськими більшовиками, остан­нім довелося змиритися з існуванням саме «Української», а не «Малоросійської» РСР. Упродовж усіх років радян­ської влади уявлення про Україну протрималося, ця тради­ція й віра не зникли попри всі страти, репресії, знущання й злидні.

Були, щоправда, спроби виявити прийшлість українців у Наддніпрянщині (теорія Погодіна, 1850-ті роки), але, по-пер­ше, досі не виявлено слідів їхньої міграції з Карпат і Волині на місце великоросів, які начебто залишили Київ після мон­
гольської навали, ру­шивши на північний схід; по-друге, визнан­ня цієї теорії зробило б українців відверто чу- жерідними для надій­ного співжиття з вели­коросами в одній дер­жаві. Було простіше на­гадувати про спільне руське коріння, яке визначало наявне «об- щежитіє ».

Праці Михайла Грушевського протягали на­дійну ниточку історичної наступності українців від давнини до сьогодні

Як не дивно, зміна назви наприкінці XIX століття була підтри­мана й підавстрій- ськими галичанами. Галицьких русинів у свій час явно не встиг­ли «покозачити». Наз­ва «Україна» не була для них рідною. Вони вже щонайменше п’ят­сот років були «руси­нами», а в австрійських документах фігурували як «руте- ніше», а не «руссіше». Явно не «росіяни». У титулатурі австрійських імператорів їхня земля звалася «Королівство Галіції та Лодомерії». Тобто пряма спадковість не від «Московської Русі», а від Галицько-Волинської держави (невже згадалися колишні зазіхання Данила Галицького на Австрію?) Очевидно, тут усе одно подіяла друга згадана нами причина «переназивання» — подібність назви з «русскімі», але додався ще конфесійний чинник. Русинів пред­ставляли лише дві соціальні верстви — селяни й греко-ка- толицькі священики (поляки говорили: «хлопи і попи»). Із них освіченими й хоч якось впливовими були лише дру­гі. Дискриміновані місцевою польською шляхетською елі­тою, священики прагнули якоїсь компенсації. Греко-като- лицький клір послуговується тими ж богослужебними книгами, що й православні — із церковнослов’янською мовою. Остання є одним із джерел формування сучасної російської мови, набагато інтенсивніше використаним, аніж у процесі формування й стандартизації сучасної ук­раїнської.

Православна (і тому — церковнослов’янська) Росія ви­давалася частині галицьких священиків могутнім потен­ційним захисником, якщо припустити, що русини — це час­тина російського народу, яка через історичні обставини опинилася «за кордоном». Їх навіть не зупиняла заборона, якій була піддана уніатська церква в Російській імперії (можливо, їм здавалося, що згодом унія з Римом може бути замінена унією з Москвою…) Вони вважали, що вживана ними «мертва» церковнослов’янська мова — це майже літе­ратурна російська. Страхітливу суміш, яку вони вважали російською мовою, інші земляки справедливо називали «язичієм», а рух — «москвофільством», яке часом бувало ще й «рублєфільством» (Росія трохи фінансувала цю течію). Утім, наведу для наочності декілька фраз «мовою» тогочас­ної галицької еліти з випадково відкритої сторінки протоко­лів засідань Головної Руської Ради (1849):

«Возвано, аби ся сложили рахунки з вьідатков на оурочис- тость 3/15 мая.

Рада оухвалила для председателей рад дати зробити крес- тики сребни.

Була мова о гунках для стрелцев руских, що не можна дос­тати темночервонявого сукна, и для того оуряджено знаходя-

щеся ту во Львове сукно сивавое на той час оужити, аж тамто сукно выробится».

Згодом, звісно, з’явилися й досконаліші зразки, проте цей фрагмент доволі промовистий у тому сенсі, що, мабуть, учас­никам зборів було б простіше просто перейти на народну укра­їнську говірку. «Онародненням» літературної й публічної мо­ви зайнялися представники молодшої генерації галицької ін­телігенції 1880—1890-х років; ці представники вже були но­сіями цілком мирських соціалістичних ідей — народовцями. Вони перебували в тісних контактах із наддніпрянцями, які після заборон української мови (чи «малоросійского нарєчія») в Росії активно посунулися до Австро-Угорщини з її лі- беральнішим законодавством і можливістю друкувати книж­ки українською. Народовці активно скористалися можливос­тями австрійського режиму й на початку XX століття здобули підтримку селянства, яке розуміло нормальну живу мову (для цієї мови не існувало російсько-австрійського кордону), котру їхні вчителі в процесі просвітництва перейменували з «русь­кої» в «українську».

На межі століть «імпортований» з Києва до Львова ви­хованець професора-українофіла і «хлопомана» Володи­мира Антоновича історик Михайло Грушевський надав ук­раїнському рухові академічної респектабельності. Через сто років після створення першопочатку сучасної україн­ської літературної мови — «Енеїди» Івана Котляревсько­го — Грушевський випустив перший том фундаментальної «Історії України-Руси». Він був фахівцем саме з історії Давньої Русі, і присвячений її початкам перший том пра­ці, що врешті зайняла тридцять п’ять років авторських зу­силь, протягав надійну ниточку історичної спадковості від сивої давнини до сьогодення.

Із Русі виростала Україна. Сумну для «свідомих укра­їнців» мандрівку стародавнього імені народу від Києва до Москви Грушевський назвав просто й відверто: «Украдене ім’я». Але історичні детективи в поточній політиці малое­фективні: буває, що винних шукати надто пізно. Тому як­що не Росія — то вже Україна. 11914 року тисячі галичан вступали до лав Легіону Українських січових стрільців, хоча ніколи не було січей у Галичині.

Світова війна й недовге буття Західноукраїнської На­родної Республіки остаточно поховали москвофільський рух у Галичині, а русини стали українцями. Вибір, за який заплачено людськими життями, робить неактуаль­ними вправи у жанрі «а чи варто було?» Але загибель бага­тьох січових стрільців «за Україну» аж ніяк не знеці­нює півтисячолітнього «русинства» галичан. В України багато облич, і вона не може (і не повинна) відкидати своє спадкове…

Щодо сучасної Росії (також спадкоємиці Русі), то їй у дечому простіше, а в дечому — навпаки. Простіше тому, що протягом двохсот років її академічна наука й система істо­ричної освіти не задавалися питанням, чому Росія так нази­вається (а не «Русь»). У народу завжди була повна ясність і жодних сумнівів у тотожності цих понять. Ці дивакуваті питання поставила нинішня неприродна для Росії ситуа­ція — її кордони не охоплюють усього терену Давньої Русі (у найширшому її розумінні). І тому пояснення, звідки взя­лися на Русі ті ж українці, логічно призведе до питання: а що в дійсності пов’язує Русь і Росію?

За радянських часів рятувала теорія «давньоруської народності — спільної колиски росіян, українців і білору­сів», але тепер вона у відвертому розвалі з різних наукових і позанаукових причин. Щоправда, досі російські підруч­ники цю «народність» згадують, але жоден не здатен да­ти чітке визначення, що ж це таке було… Тому простіше зробити це питання «фігурою замовчування», адже інакше покриється пилом образ минулого, звичний для бага­тьох генерацій росіян. Поки не всамостійнилися українці, було дуже легко перекладати згадки про «русинів» у літо­писах як про «русских», тепер, звісно, можна триматися того ж погляду, але… Усе-таки «русин» залишилося лише нашим словом.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.