Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ЧЕШИРСЬКІ ПОСМІШКИ ВІТЧИЗНЯНИХ НАУК

Минуле життя людей вивчається багатьма науками: іс­торією, археологією, мовознавством, археологією, антропо­логією й генетикою, не кажучи вже про легіон «спеціаль­них історичних дисциплін». Кожна з цих галузей має свій предмет дослідження і джерела здобуття інформації. Хтось спирається у своїх висновках на письмові джерела, літопи­си й документи, хтось — на матеріальні рештки речей, ос­танки людей, а разом у комплексі усе це має дати нам істо­ричну правду: як воно було насправді, як і чим жили наші попередники.

На жаль, науці, а тим більше різним наукам, часом важко дати однозначні відповіді на начебто доволі прості запитання. Найчастіше ви почуєте у відповідь, що «неко­ректно сформулювали запитання». В одному науково-фан­тастичному романі герої потрапляють на планету, де стоїть величезний комп’ютер, який знає все на світі. Проте на всі їхні запитання він відповідав стереотипно: «Не зрозумів за­питання» .

Якщо ми звернемося до історії, то почуємо з приводу се­редньовічного коріння сучасних націй («Чи жили українці в Давній Русі?») приблизно таке (я просто уточню низку по­зицій):

* У сучасній світовій науці прийнято вважати, що нації в Європі виникають у модерну добу, тобто у XVIII—XIX сто­літтях. Центрально-Східну Європу цей процес зачепив У першій половині XIX століття. До нього долучилися пред­ставники недержавних націй — угорці, чехи, поляки, хор­вати, словаки, словенці, українці, литовці, латиші, естон­ці, білоруси. «Весна народів» 1848 р. стала показником їх­нього виходу на світову історичну арену. Ті народи, які збе­регли власну еліту (угорці й поляки), швидше мобілізува­лися й мали більше ресурсів для реалізації національних прагнень. Селянські народи (у яких міська й шляхетська верстви колись асимілювалися німцями, угорцями, поляка­ми, росіянами) повільніше усвідомлювали нові гасла й зав­дання.

Творцями нової ідеології національного буття в них вис­тупала місцева інтелігенція, яка спочатку досліджувала фольклор, потім засновувала товариства народної просвіти, стандартизувала «мужицьку мову», переходила до політич­ної діяльності й за сприятливих обставин фактично «кон­струювала», «створювала» націю. Цей процес був неможли­вим без демократизації суспільства й суцільної обов’язкової освіти, коли дотеперішнє «бидло» ставало свідомими грома­дянами. Результатом цих вправ було утворення національ­ної держави, яка мала опікуватися внутрішньою культур­ною й мовною консолідацією.

* Звернення уваги сучасних учених на «національний конструктивізм» дало можливість їм назвати те, що інте­лігенти XIX століття вважали «національним відроджен­ням», не відродженням, а створенням нації. У цьому є ра­ція, оскільки історія певної країни чи спільноти адаптува­лася «носіями національної ідеї» до вимог часу, історія піддавалася певній вибірковій «препарації», створювали­ся (чи посилювалися) певні національні міфи й легенди, часом навіть фальсифікувалися стародавні літописи про прадавню велич і славу. Усе це втілювалося в політичну пропаганду. Проте абсолютна віра в конструктивізм є та­кож крайністю: як спільнота, все-таки мали свою давню й тривалу історію і чехи, і поляки, і українці, й інші. Звіс­но, вони в переважній більшості не вважали себе нацією оскільки просто не знали такого розумного міського слова. Селянство як частина традиційного, немодерного суспіль­ства було резервуаром для збереження давньої архаїчної й переважно безписемної мови, носієм легенд і фольклору, не мало чітких уявлень про навколишній світ поза межами ближчої церковної парафії.

Але ці уявлення ставили перед «націоналізаторами» й очевидні кордони й межі. Не можна вигадати якусь націю на цілком штучному ґрунті. Селянський розум є часом хитруватим і скептичним: йому не можна нав’язати нере­альні речі. Тому, попри усі академічні застереження, чеські чи українські національні діячі не могли зробити життєздатним ідеологічний продукт, який би не спирався на правдивий грунт традиційної культури й мови, відчут­тя спільноти, принаймні різниці «свої — інші». Кон­структивізм неможливий без опори на ресурси реальної етнічної культури, яка в силу своєї традиційності містить речі й явища, які можна дійсно відродити, відтворити на новому якісному рівні, а завдяки цьому й щось сконстру­ювати.

* Історія як наука спирається насамперед на писемні джерела й те світосприйняття, яке репрезентують у цих джерелах люди, котрі їх створили. Звісно, у Давній Русі ніхто не звав себе «українцем». Слово «Україна» дійсно було згадане в літописі під 1187 р., але не позначало всіх нинішніх теренів України й потім уживалося щодо різних регіонів України чи навіть Новгорода («німецька Украї­на»), або інших розкиданих по околицях земель. З точки зору виключної й суворої академічності давні Русь і руси­ни не були українцями, бо такими себе не вважали. Утім, ще двадцять років тому всі ми були «советские люди», а до цього були «українці» або «малороси», тепер знову «укра­їнці». Зауважимо, що навіть малороси були у своїй біль-шості (в силу неосвіченості) лише «уманськими», «місце­вими», «людьми пана Таковського».

Усі ці вправи із самоназиванням засвідчують лише те, що назви — річ мінлива, на відміну від реальної спільноти людей, яка живе на певній (нехай і не надто чітко окресле­ній) території протягом століть. Якби спитати мешканців князівств Валахія й Молдавія двісті років тому, чи вони — румуни, то вони б навіть не знали такого слова. Але потім об’єдналися в єдину державу Румунія. Народи змінюють самоназви залежно від обставин: щоби зберегти своє уні­кальне обличчя, упевнитися у своєму надійному й давньо­му минулому і прагнути кращого майбутнього. Це — не кримінальна стаття. Це також історія. Ми можемо вважа­ти цілком штучними претензії фундаторів Румунії на дав­ньоримську спадщину, але це не позбавить законних під­став думку нинішніх румунів, що найвизначнішим діячем румунської історії є господар князівства Молдавія у XV столітті Стефан Великий. Він же — їхній предок, хоча не знав, що румун. «Слова, сеньйора, — маловарті», — сказа­но в «Собаці на сіні» Лопе де Вега. Головне — суть. Тому перебування на певній території спільноти людей, яка ко­лись звалася «поляни», «волиняни», «деревляни», «сіве­ряни» й інші, потім — «Русь», а потім — «русини», «коза­ки», «черкаси», «кияни», «чернігівці», «українці», «ма­лороси», зараз — лише «українці», — є реальністю, а змі­ни назв — лише пристосуванням до історичних і особистих обставин.

* Звісно, не можна говорити про «українську націю» Щодо Давньої Русі, оскільки національний колектив (усві­домлена й консолідована спільність), а тим більше націо­нальна держава (розгалужена бюрократична структура з виборними інститутами, стандартизованою мовою діловод­ства, державною ідеологією й системою обов’язкової осві­ти) не належать до часів середньовіччя. Вони — продукт модерного часу. Але більшість націй (я тут не говорю про імміграційні суспільства на кшталт США чи Латинської Америки) будуються на певному етнічному грунті. Тому варто говорити про існування в історії певних етносів, ет­нічних груп, етнічних спільнот, які навіть без сталої іден­тичності, єдиної назви й державності можна за певними критеріями окреслювати зовні, чи це IX століття, чи XIX. Перш ніж звернутися до українців із пропозицією створити націю місцевій інтелігенції, науковцям треба було окрес­лити її зовні, дослідити й визначити як певну культурно- мовну спільноту, народ (тоді не використовували поняття «етнос»). Саме тоді й виявилося, що «малороси» живуть да­леко поза межами того, що вважалося «Малоросією»: не лише на Лівобережній Україні, а й у Карпатах і на Волині. І це ім’я виявилось затісним…

*  Сучасні нації вважаються «уявними спільнотами», оскільки вони існують лише в уяві носіїв таких поглядів. Наприклад, сьогодні «уявляють» українську націю 56% громадян України, які вважають себе передусім громадя­нами України. Це їхня провідна ідентичність. Приблизно чверть населення вважає себе мешканцями регіону, міста чи села. Краще, але дуже подібно до ситуації столітньої дав­нини. Утім, це не позбавляє їх приналежності до набагато більшої спільноти людей, які є носіями української мови, культури або спільних традицій, вони лише схильні мисли­ти себе у вужчому соціальному й політичному контексті. Власне, усі спільноти — уявні: суспільство, народ тощо, але це не позбавляє реальності тих речей, які щиро уявляють собі люди…

Якщо ми звернемося до мовознавства, то дізнаємося:

*  Книжна мова Давньої Русі, від початку т.зв. старос­лов’янська, яка сформувалася на основі солунського діа­лекту староболгарської мови (мова Кирила й Мефодія), бу­ла мовою лише елітних прошарків населення — насампе­-ред освічених ченців, які й залишили по собі більшість тих письмових джерел, якими оперує історична наука. Згодом вона зазнавала місцевих локальних впливів, змінювалася, але у своїй основі залишалася такою, яка не спирається на живі народні говірки. Ситуація не дивна, якщо подивити­ся на Західну Європу, в якій панувала латина, котра попри все не була народною мовою поза межами ареалу роман­ських мов (але й там вона була «варварська» й утворила згодом нові мови).

*  Сучасне мовознавство доводить, що спільна давньосло- в’янська мова за тисячу років від великого розселення сло­в’ян суттєво змінилася в різних куточках слов’янського сві­ту. Та мова населення українських теренів, яку ми маємо на XVII століття, суттєво відрізняється від тої, що побутувала тисячу років до того. Це не могло відбутися внаслідок яко­їсь швидкої «революції», адже селянські спільноти протя­гом століть були замкнені, і ніхто не навчав їх іншої мови у школі. Природні зміни мови відбуваються протягом трива­лого часу, а це означає, що шлях від племінних говірок-діа- лектів до тієї народної й цілком зрозумілої нам української мови XVII століття пройшов низку суттєвих етапів і за часів Давньої Русі. Проте ці етапи не проходили через книжну мову того самого часу, вона залишалася над масивом живих розмовних діалектів.

*  Якщо характерні зміни відбулися на значному ареалі (приблизно подібному до території, заселеної сучасними українцями), значить, племінні діалекти Південної Русі ма­ли від початку деякі спільні риси. Урешті, це означає, що нижче од відомої історикам давньоруської мови жила собі давня українська (назвіть її хоч русинською, але якось же треба називати), із якою щось із часом відбувалося, хоча во­на не потрапляє у письмові джерела. Свідком її існування є «помилки» давньоруських переписувачів, які вставляли в канонічні тексти суто українські огласовки, гекання та ін­ші риси, властиві лише українській мові. Ці помилки, як­що їх порахувати, за статистичними закономірностями не можуть мати випадкового характеру. Є в тому, які саме по­милки робилися, певна закономірність. Тому якщо брати за критерій наявності окремого народу мовні риси, а не само­свідомість, то за часів Давньої Русі на території сучасної України жили люди, які розмовляли давнім варіантом саме української мови.

Звісно, поняття «окрема мова» є досить розпливчастим, поки не створено її стандарту й канонічного словника, пра­вопису, графіки. Але є діалектні комплекси, відмінні від ін­ших діалектних комплексів. А це означає, що колись ці від­мінні комплекси стандартизують і назвуть: мова така-то. Хоч українська, хоч русинська, але окрема. Відмінна від ін­ших.

Отже, до висновків. Щиро скажемо, що, незважаючи на всі суперечки різних наук, дискусії з приводу предметів і методів, взаєморозуміння чи ворожнечі, ми можемо стверд­жувати: предки тих людей, які сьогодні звуть себе «україн­цями», жили на території сучасної України віддавна. На­скільки віддавна? Може, пара тисяч років утішить? Вони належали протягом змін генерацій до різних державних ут­ворень, розмовляли різними мовами, з їхніми мовами та­кож відбувалися різні зміни, вони називали себе по-різно­му, але те, що протягом історичного й фіксованого часу жи­ли тут фактично завжди, не підлягає сумнівам. Єдиною їх­ньою проблемою залишаються справи ще частково XIX, але, безперечно, і XXI століття: чого вони хочуть від себе та своєї країни на сьогодні та в прийдешньому. їм не варто пе- реживати за минуле, за вкоріненість на своїй землі. Хай уболівають за майбутнє.

Кирило ГАЛУШКО

5-12 серпня 2011Р-

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.