Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ІСТОРІЯ ВИШГОРОДСЬКОЇ ІКОНИ БОГОРОДИЦІ — СВІДЧЕННЯ ТРАДИЦІЙНОГО ЄВРАЗІЙСЬКОГО СВЯТОКРАДСТВА

Як подарована Константинополем Києву візантійська ікона XI століття стала «русской святьіней»?

Якщо виходити з тієї позиції, що держави, покликані Богом ширити віру Христову по всьому світу «аж до краю землі» (Дії святих апостолів, 1347), то розпад таких величезних християнських могутніх держав Середньовіччя, як Візантія, Священна Римська імперія, Київська Русь, Іспанська, Британ­ська, Французька, Португальська колоніальні імперії, вигля­дає аномалією. Узяти хоча б для прикладу Візантію. Ця імпе­рія, ставши ще в IV столітті (за Костянтина Великого) христи­янською, сприяла християнізації низки народів Закавказзя, Близького Сходу, Балканського півострова й нашої Київської Руси-України. І раптом у середині XV століття, конкретніше 1453 року, вона була буквально залита кров’ю, розчавлена не­вірними — завойовниками-турками, далекими від християн­ства, як небо від землі. Де тут логіка? Чому Бог таке допустив?

Бог має багато таємниць і не конче ділиться ними з гріш­никами. Але ми можемо аналізувати і реально, а не віртуаль­но, зрозуміти Божу справедливість: у всякій імперії гніздить­ся зло тиранії й насильства, тому вона не здатна ширити хрис­- тиянство з любов’ю, заповіданою Богом. Якщо читач навіть не є істориком, але має якесь розуміння історії, то нехай про­стежить, що чинили монархи названих імперій із малими на­родами, яким дали, за дорученням Бога, Христову віру? Тер­піння Бога щодо тих безчинств увірвалося, й він допустив їх кінець разом з імперіями. Ми, українці, повік будемо вдячні Візантії, що вона позитивно вплинула на княгиню Ольгу та її онука Володимира Великого у справі прийняття Христової ві­ри ними особисто, а відтак усього народу нашого. Ми з благо­говінням передали відразу цю спасенну віру кривичським племенам (нинішнім білорусам) та угро-фінським племенам Півночі й Сходу. Але що сталося після Хрещення 988 року? Не допущено до митрополичого престолу в Києві жодного ру- сича-українця. Двоє були обрані — Іларіон у середині XI сто­ліття, Климентій Смолятич — у середині XII століття. Греки домоглися усунення обох, бо «грецьку віру» (так вони назива­ли православ’я) мали очолювати по всьому світу тільки грець­кі архієреї, а не «варвари». В Русі-Україні греки на посадах київських митрополитів зайнялися своєю звичною справою: торгували єпископськими хіротоніями, різними призначен­нями та сіяли інтриги між князями, княжатами й боярами, маючи від цього чималий зиск, бо кожний претендент на київ­ський князівський престол мав щось їм дати.

Греки привозили з Константинополя ікони, наперед опо­виваючи їх зворушливими легендами. Усі привезені на Русь ікони неодмінно трактувалися як чудотворні. Такі ікони, як Богородиця Пирогоща (Піргос), Печерська Успенська ікона, Вишгородська ікона Ніжності та інші увійшли в обіг давньої української літератури та літописів. Печерський патерик, па­м’ятка української літератури середини XIII століття, містить декілька новел на теми «давання» нам греками ікон. Від по­чатку цих «давань» до написання Патерика минуло понад 200 років, але оповідки з усної традиції міцно увійшли в писем­ну літературу — і про це подбали греки, щоб нав’язати дум­ку, ніби без них Київська Русь як християнська держава ні­чого не значила 1. Грецьке засилля тривало і за сумної доби втрати Київською Руссю державності після нападу Батия, і свідченням того є те, що новели в Патерику починаються не із заснування монастиря, не з преподобних Антонія й Феодо­сія Печерських, а з будівництва Успенського собору, приїзду грецьких архітекторів та малярів ікон 2.

У новелі Патерика про прибуття царгородських малярів у Київ за ігумена Никона мовиться, що греки дбали не про благоліпність святих образів, а про гроші, які їм мали пла­тити. Кажуть ігуменові: «Постав нам суддів, бо хочемо су­дитися. Нам показано малу церкву, і ми перед багатьма свідками уклали наш договір. А ця церква дуже велика. Ось заберіть собі ваше золото, а ми повернемося до Царгорода»3. Коли ж їм було роз’яснено, що їхні претензії необгрунтова­ні, то «вони передали також мозаїку, що її були взяли з со­бою на продаж, і прикрасили нею святий вівтар»4. Цей і ба­гато інших прикладів свідчать, що єлейні розмови про дару­вання нашим предкам «грецької віри», про подаровані іко­ни й інші освячені речі — неправдиві. Воно було не так, бо все розраховувалося — і плата була велика: незалежність нашої середньовічної держави Київська Русь.

«Доки існувала Візантійська імперія, її патріархи й клір у вирішенні будь-яких національних питань були абсо­лютно безапеляційними: всі християни, незалежно від міс­ця проживання, однозначно вважалися підданими імпера­тора. Митрополити, прислані з Константинополя, були в по­літичному сенсі виразниками грецької політики. Призначе­ні патріархом, вони часто-густо навіть не знали мови своєї пастви… Греки не розуміли бажань та традицій місцевого населення й навіть не надто схильні були вірити у його нові християнські святині»5.

Засилля греків, явна й прихована пропаганда ними дум­ки, що все руське меншоварте відносно грецького, спонука-

 

ли представників юного й не зовсім досвідченого київського християнства просити греків привозити з Візантії їхні свя­тині, якщо вже українські викликають у них недовіру. Тре­ба сказати, що нічого не дарувалося, лише продавалося, і то за ціни, вищі за собівартість. Точних обставин появи у Виш- городі візантійської ікони Ніжності сьогодні з’ясувати не вдається, хоча про цей твір сакрального малярства існує значна література6. Судячи з першоджерельних фрагментів цієї ікони, а це лишень обличчя Богородиці Марії та Христа Дитяти (усе інше не зовсім вдало домальовано в XV та XVI століттях), — ікона створена в Константинополі, ймовірно доволі здібним, талановитим малярем Студіону — найбіль­шого константинопольського монастиря, де була потужна майстерня для виготовлення ікон та ілюмінування (розма­льовування фарбами) рукописних книжок. Монастир і ма- лярня в ньому були під безпосереднім патронатом імперато­рів та патріархів. Звідси бралися ікони й інші високовартіс- ні мистецькі вироби для вручення гостям, які приїздили до столиці, або для продажу за кордон, часто — для підкупу й «задобрювання» можновладців, через посередництво яких гендлярськи налаштовані візантійські греки прагнули здо­бути для себе якісь вигоди.

Майбутня Вишгородська ікона Богородиці Ніжності була намальована в Константинопольському монастирі Студіон невдовзі після приходу до влади першого імператора династії Комнінів — Олексія Комніна —1081 року. Він був молодий, рішучий, освічений і правив державою 37 років (1081 — 1118). При ньому дуже активізувалася дипломатична діяль­ність візантійського двору, тож для вручення раритетів пос­лам інших держав потрібні були гарно намальовані ікони. Особливу увагу Олексій Комнін звернув на потужну замор­ську сусідку — Київську Русь-Україну, з якою у Візантії була давня конфліктна ситуація за право володіти Кримом і Бал­канами. Олексій вступає в ділові зносини з енергійним київ-

Різдво Христове. Мініатюра з Трірського Псалтиря. Київська школа. 1078—1087 рр.

 

ським князем Володимиром Мономахом, який прийшов до влади в Києві в останні роки імператорства Олексія й правив 12 років (1113—1125). Між Комнінами й Мономаховичами налагоджуються навіть родинні зв’язки: молоді аристократи обох держав одружуються, дістають вотчини, дари7.

Правомірно припустити, що саме на початку XII століт­тя ікона Богоматері Ніжності передається до Києва — як придане княжні з роду Мономаховичів, яка виходила заміж за Ісака — молодшого сина імператора Олексія Комніна. Ікона сповнена ніжної любові матері, тож тут міг прихову­ватися натяк юній княжні: так само кохати судженого ца­ревича. Можна з великою долею вірогідності припустити час прибуття ікони до Києва: друге десятиліття XII століт­тя. Вона не одразу була перенесена у Вишгород, де містила­ся заміська резиденція київських князів і була їхня домова церква святих Бориса і Гліба. Найвірогідніше місце перебу­вання візантійської святині — митрополичий собор святої Софії. Бо якби вона перебувала в Печерському монастирі, про неї напевне було б згадано в Печерському Патерику.

Вважається, що 1136 рік — час перенесення ікони у Вишгород8. Це час князювання Ярополка Володимирови­ча — сина Мономаха. Тож допоки державою правили Воло­димир Мономах і його сини Мстислав, Ярополк та В’яче- слав, при іконі сталося багато чуд, зцілень, порятунків міст держави, насамперед Києва й Вишгорода, від набігів і пог­рабувань своїх та чужих грішників. Ці благодіяння, які від­бувалися при іконі, викликали великий паломницький рух до Вишгорода. Сила молитви біля ікони засвідчена швид­ким виліковуванням поранених на війнах, оживленням утоплених, чудесним поверненням вкраденого майна, а найбільше — видужуванням від різних хвороб тих, хто сер­дечно й щиро, з вірою молився Богу.

Під дією ікони зростала віра посполитих людей. Згаду­вали доброту й чуйність Володимира Мономаха, при якому

 

чудотворна ікона прибула на Русь-Україну. Автор Іпатіїв- ського літопису називає Мономаха прихильним до митропо­литів і єпископів, до ченців-чорноризців, причому князь навіть не засуджував грішників — п’яниць, блудників, а вимагав від них покаятися й виправитися. Популярність Вишгородської ікони пов’язувалася з популярністю Моно­маха, його синів. Великий князь хоч і мав грецьке прізвись­ко Мономах, тобто Самодержець, Самоправець, але був до простолюддя добрий, дбав про добробут народу, не йшов із метою грабунків у чужі землі.

Після його упокоєння 1125 року літописи відзначали, що він був благовірний, христолюбивий, великий, чудний, святий і добрий. Він освятив землю Русі-України, пускаю­чи на неї проміння, наче сонце. Слава про нього пішла по всіх усюдах, і весь народ плакав за ним, як діти за батьком чи матір’ю9.

Не лише чуда при іконі, а й її визначні мистецькі риси, глибока духовно-психологічна насиченість сприяли попу­лярності Вишгородської ікони в усій Київській державі. Незважаючи на те що ікона Ніжності візантійського кон­стантинопольського малярства перебувала на Русі-Україні близько двадцяти років, а потім була силоміць забрана з Вишгорода, вона упродовж віків, аж до сьогодні, користу­ється унікальною популярністю й незмінно вважається чу­дотворною, навіть у копіях, і українською національною святинею — без огляду на те, як її називають ті, хто її вик­рав з Русі-України.

Причина цього — духовний зміст ікони та її визначні малярські достоїнства в рамках візантійського комнінів- ського стилю. Без пізніших домальовок на іконі, як вона виглядає тепер, є лики Богородиці й Христа. По них може­мо судити про всю ікону. Цікаво, що лики обох святих дово­лі світлі, без смаглявості й коричневості, які пізніше стали ледь не нормою для пізньовізантійських та московсько-суз- дальських ікон. Колір ликів золотисто-рум’яний з корало­вими та помаранчевими відтінками. Характерними рисами комнінівського стилю письма є малі вуста Марії, прямий тонкий ніс, очі без означення зіниць, опущені, ніби набряк­лі від сліз, повіки, тонкі брови, а також смужки на її шиї. Лик Христа Дитяти світліший за Маріїн, наче освітлений не зовні, а зсередини. Його губки стулені для поцілунку мате­рі. Лівою ручкою Ісус обняв за шию матір і міцно притиска­ється до її щоки.

Глибинна сила почуття, яка так зворушує глядача, ви­ражена в поглядах обох. Це тихі безмовні погляди й водно­час вельми промовисті. Син і мати не дивляться одне на од­ного. На очах Марії тому й не окреслені зіниці, що її погляд звернений у безмежність — в цьому погляді злилися разом молитва, надія й скорбота. Вона любить, знаючи, що колись космічне зло, вселене в людей, брутально перерве цю любов. Знає про це й Син. Люблячи матір, яка дала Йому тіло, ма­лий Христос звернув погляд до небесного Отця — джерело Ісусової Божеської іпостасі… Лише двоє облич, що злилися в ніжній любові, а як багато вимовлено в них зі святих єван­гельських істин!

Московські домальовки тла ікони й близько не мають достоїнств оригінального візантійського малярства. Воно й не дивно, адже про разючу непрофесійність тамтешнього малярства в Середньовіччі є чимало свідчень самих росіян, не кажучи вже про вбивчі оцінки іноземців, наприклад, сирійського архідиякона Павла Алеппського, який з пат­ріархом Антіохії побував у середині XVII століття в мос­ковських краях 10.

Так, ікономаляр московської Оружейної палати Йосип Владимиров писав своєму колезі, ікономалярові царських палат Симонові Ушакову, про загальну ситуацію з іконо- творчістю на Московщині у XVII столітті, порівнюючи її з Дикунством: «Де ще можна бачити такі безчинства, які творяться нині тут? На чесне і премудре іконне малярство невігласи наводять ганьбу і приниження. А результати цього такі: скрізь по хуторах і селах дроворуби й бондарі розвозять ікони, намальовані абияк. Деякі не схожі на людські образи, а мовби з диких людей намальовані»11.

Не оминув Владимиров і так званих чорних дощок, яки­ми колись пишалося і продовжує пишатися російське іко- нознавство через нібито його «дрєвность» і як знак росій­ської «школи» ікони. Той же Владимиров писав, що для вигляду «древності» ікони, ніби з диких людей намальова­ні, коптили в курних «ізбах», а в кого був димар, що на угро-фінських поселеннях було розкішшю, то і в димарях. І продовжував: «Де це знайшли таке правило, щоб на одну манеру, смагляво й темновидо, зображати святі обличчя? Не всі святі мали смагляві й висушені обличчя. Якщо деякі святі за життя, внаслідок нехтування тіла, й позбавлені бу­ли здорового людського вигляду, то після смерті, діставши вінець праведників, вони мали змінити свій вигляд на світ­лий і ясний, а грішники — на похмурий. Зрештою, числен­ні святі за життя відзначалися незвичайною вродою: не зо­бражати ж їх із темними обличчями… Коли великий серед пророків Мойсей прийняв на Синаї від Господа Закон, тоді сини Ізраїлеві не могли дивитися на обличчя Мойсея від світлості, яка була на ньому. Невже й обличчя Мойсея ма­лювати похмурим і смаглявим?»12.

За такого стану, засвідченого самими росіянами, візан­тійська ікона не могла бути адекватно домальована по кра­ях, що видно навіть неозброєним оком. Якби ікона була в одних руках, її, може, не треба було б так грунтовно дома­льовувати. Але її після вивезення на північ переміщали ту­ди-сюди без належного забезпечення, видирали з рук у ру­ки, тому вона й обсипалася. Та й злодій і зрадник Київської Руси Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, віз по­грабовану святиню у Володимир-на-Клязьмі з Вишгорода через ліси й болота, причинив їй чи не найбільше зла. За звичаями всіх грабіжників, там її присвоїли, перейменува­ли на «Владімірскую»; тож навіть до сьогодні премудрі ро­сійські мистецтвознавці ні словом не згадують її законної первісної назви. Декілька разів чудотворну ікону возили з Володимира-на-Клязьмі в Москву, повертали назад, знову брали в Москву; за влади більшовиків тримали її у Третья- ковській галереї, а тепер вона у Кремлі, й то в не найкращо­му стані: розвалювалася на шматки, коли її спробував пот­римати в руках московський патріарх111.

Щоб надати «законного вигляду» грабіжницькому ви­везенню ікони зрадником-сепаратистом Андрієм, росіяни пишуть, ніби князь «спас» ікону від смути, що розгорілася в середині XII століття між князями за опанування київ­ського князівського престолу. Грушевський у своїй «Істо­рії України-Руси» на базі літописів і багатьох документів спростовує цю фальш і вияскравлює справжні причини на­їздів Андрія Боголюбського на Україну. Побачивши, що йому не світить трон у столиці, він вирішив знищити її й зробити новий центр держави на північному сході: «Він ви­ріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, вироб­леними формами життя була для нього чужа і несимпатич­на. Він потайки від батька (Юрія Долгорукого. — Д. С.) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою палладіум будущої Московської держави — Вишгородську ікону Божої матері, привезену з Візантії… Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сеньйором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престиж, хоче надалі розпоря- жати ним зі своїх ростово-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результаті викликало б нові замішання, нові руїни Києва, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути йому сво­го плану до останку»14.

Літописи згадували, що навіть монголи Батия не так жорстоко й несамовито нищили й руйнували Київ у середині XIII століття, як «святий» Російської православної церкви Андрій Боголюбський зі своїми суздальськими бандитами грабував столицю і вбивав киян 1169 року. Грушевський пи­сав: «Так 8 березня 1169 року, в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ — і не дали йому помилування (Під «союзниками» Андрія Боголюбського Грушевський ро­зумів напівдиких чорних клобуків, які вирізнялися неймо­вірною лютістю, тому їх узяв із собою в поході на Київ володимиро-клязьминський князьок Андрій Боголюбський. — Д. С.). Два дні грабили його їх війська, грабили весь город, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, хрис­тиян убивано, інших брали в неволю. Взяли багату здобич, церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали. Не раз брали Київ перед тим, але його брали досі претенден­ти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати. Тепер — його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його зни­щити, понизити, зруйнувати. Літопись мала право сказати, що сього ще ніколи в Києві не було»[1].

Певна річ, історія людства повна дикості, війн, грабежів. Але наука тому й наука, що тримається правди, ставить крапки над «і», називає речі своїми іменами. Для Росії, на­певне, є виняток: святокрад, злодій, убивця християн Анд­рій Боголюбський аж досі є героєм, а для їхньої церкви — навіть «святим». Малі й великі музеї Російської Федерації повні українських мистецьких та історичних раритетів: Вишгородська ікона — лише один із багатьох прикладів. їх­ні архіви містять тонни документів з історії України. Ми знаємо, що сучасні Андрії Боголюбські нічого нам не повер­нуть. Та ми маємо бути свідомі, що там є багато нашого! І во­но завжди буде нашим, навіть з умисно зміненими назвами, якщо ми твердо будемо знати походження та історію цих ра­ритетів. Бо, як спокійно і впевнено написав Грушевський про Андрія Боголюбського, Боже втручання заскочило Анд­рія «і не дало йому розвинути свого плану до останку».

Дмитро СТЕПОВИК

12 серпня 2011 р.



[1] Там само. — С. 197.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.