Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ІНТЕЛЕКТУАЛ-ХРИСТИЯНИН У «ПОСТ’ЯЗИЧНИЦЬКОМУ» СУСПІЛЬСТВІ. Спроба реконструкції життєпису агіографа Нестора

Утвердження християнства в Київській Русі було далеко не таким простим процесом, як нам здається. Незважа­ючи на те, що ця релігія набула статусу державної, все- таки в суспільстві зберігалися дохристиянські (т.з. язич­ницькі) погляди. Християнство часто розглядалося як щось формальне, а «віра батьків» була чимось суттєвим. Таке суспільство варто розглядати як пост’язичницьке. Існувало воно в Київській Русі в XI столітті, почасти — в XII.

У такому суспільстві людину, яка дотримувалася хрис­тиянських норм, хоча й не осуджували, але сприймали як «білу ворону». Вона певною мірою була новатором і мусила бути подвижником.

До таких подвижників належав Нестор, який створив чи не перші зразки християнської «житійної» літератури («Житія Бориса і Гліба», а також Феодосія Печерського). Йому навіть приписують написання «Повісті минулих літ», хоча це — під сумнівом. Про нього, як і, зрештою, про ін­ших середньовічних авторів, ми знаємо небагато. Народив­ся він орієнтовно в 50-х роках XI ст., очевидно, не раніше 1057 р. Про його походження можна лише здогадуватися.

На думку, що Нестор походив із якогось полянського містечка, нас наводять такі міркування. У середині XI сто­ліття в Києві вже існувало багато монастирів. Але, судячи з усього, це були елітарні обителі, куди приймали далеко не всіх, а, як правило, заможних киян. На цьому, до речі, акцентує увагу Несторове «Житіє Феодосія Печерського». У ньому розповідається, що, коли Феодосій прийшов до Києва й почав ходити по монастирях, то його не хотіли прийня­ти, бачачи його простоту і вбогий одяг. Тоді він прийшов до Антонія, засновника Києво-Печерського монастиря, який жив усамітнено в печері, а його обитель сильно вирізнялася від інших київських монастирів своїм аскетизмом та «про­вінціалізмом», тобто сюди могли приходити не лише кия­ни, а й жителі інших міст.

Як відомо, і Антоній, і Феодосій були провінціалами. Перший походив із Любеча, другий — із Василева (ниніш­ній Васильків), хоча перед тим, як прийти до Києва, жив у Курську. Очевидно, Києво-Печерський монастир, принайм­ні спершу, став прихистком для людей із християнізованих полянських околиць.

Оскільки Нестор, як відомо, став ченцем цієї обителі, яка спочатку існувала для жителів некиян, то ми допускає­мо, що він, так само, як Антоній та Феодосій, прийшов сю­ди з якогось полянського містечка.

Народився Нестор, імовірно, в родині, яка належала до еліти тогочасного давньоруського суспільства. Саме таке походження давало йому можливість відійти від давніх язичницьких традицій, які ще мали значну силу на Русі, й Долучитися до нового для руських людей християнства, а відповідно, й отримати християнську освіту, ознайомитися з біблійними текстами й творами християнських авторів.

 

Водночас таке елітарне походження давало йому можли­вість виробити своєрідне бачення суспільно-політичних процесів та історичного минулого його краю.

Чому Нестор обрав чернече життя — сказати важко. Можна лише зазначити: вибір був непростим. Ченці стали «новими людьми», нетрадиційною інтелектуально-духов­ною елітою, яка несла для русичів християнські цінності. Зрозуміло, ця нетрадиційність викликала негативну реак­цію в населення. Непорозуміння між русичами-традиціоналістами й носіями християнської культури з великою дра­матичністю зображено Нестором у написаному ним «Житії Феодосія Печерського».

Бажання святого жити по-християнськи викликало не­розуміння з боку оточення. Особливо драматичними були непорозуміння між ним та його рідною матір’ю. Це був кон­флікт між носіями двох світоглядів — близькими родича­ми. Зображення цього конфлікту настільки живе, сильне, що не виникає сумніву: описати таке не міг хтось сторонній, тим паче — за розповідями інших людей. Відомо, що Нестор не був безпосередньо знайомий із Феодосієм. Очевидно, він сам мав пережити щось схоже…

Тож, як би там не було, Нестор опинився в Києво-Печер­ському монастирі. Його перебування в цій обителі припало на час її піднесення. 1091 року відбулося урочисте відкриття мощів Феодосія. Саме тоді починається інтенсивне творення й літературне оформлення легенд про подвижників Києво-Печерського монастиря, які стали основою «Києво-Печерсько­го патерика».

Можна сказати, що Нестору поталанило з часом і куль­турним оточенням. Жив він у часи політичного й культур­ного піднесення Київської Русі, у найбільшому столично­му монастирі, де міг не лише спостерігати за бурхливими подіями, але й мав можливість хоча б частково усамітни-

 

тися, а це дуже важливо й потрібно для письменника. Час написання Нестором агіографічних творів залишається су­перечливим. Деякі дослідники відносили їхню появу до 80-х років XI ст., зараз же більшість датують ці твори по­чатком XII ст.

Перший «житійний» твір про Бориса та Гліба не виник на порожньому місці. Очевидно, вже за часів Яросла­ва Мудрого з’явилися фольклорні, а, можливо, й писем­ні твори про вбивство цих двох князів. Цілком імовірно, що Нестор їх використовував. Так, наприклад, зустрічає­мо схожі місця в Несторовому житії та «Оповіданні про страждання Бориса і Гліба», яке приписують старцю Якову.

Однак Несторове житіє все ж якісно інший твір, якщо порівнювати його з твором Якова. Нестор, пишучи про Бо­риса та Гліба, створив перше в Київській Русі житіє, яке відповідало класичним візантійським зразкам. На початку автор смиренно просить Бога дати йому розуму. Далі в ско­роченому варіанті викладає людську історію з часів «ство­рення світу». Закінчує Нестор свій історичний екскурс хре­щенням Русі, намагаючись цим ввести русичів до кола істо­ричних народів. А вже після цього починає опис життя Бо­риса й Гліба.

Про їхнє народження не йдеться (у цьому випадку автор відходить від візантійських зразків). Можна припустити, що після народження Борис і Гліб не були охрещені. Нестор починає виклад життя своїх героїв із дитинства й намага­ється утвердити думку, що вони були дуже побожними й благочестивими.

Звертає на себе увагу й вибір теми. Створення «Жи­тія Бориса і Гліба», очевидно, треба осмислювати з точки зору утвердження християнських цінностей у давньорусь­кому суспільстві. Для язичника-русича смерть Бориса та

Гліба аж ніяк не була героїчною. Убивство цих князів може бути хіба що предметом скорботи, але аж ніяк не прослав­лення.

У язичницькі часи відомими особами ставали, як пра­вило, ті князі, які відзначалися своїми завоюваннями, ве­ликими кровопролиттями тощо. Мученицька ж смерть (а не смерть героїчна на полі бою) — це вже суто християн­ська цінність. До того ж цінність, яка є чи не найбільшим викликом язичницькому світові. Адже значна частина християнських святих — це страстотерпці, люди, що ги­нуть мученицькою смертю (часто смертю за віру). Саме Бо­рис і Гліб могли стати образами таких страстотерпців (інша справа — наскільки вдалі ці образи).

Фактичних даних у «Житії…» небагато. Оповідь про вбивство князів, своєрідна кульмінація твору, схематична, відповідає візантійським зразкам, у результаті вона втрачає своє історичне значення.

Значна, по суті друга, частина твору — це оповідь про чудеса, які творили Борис та Гліб. Агіографічний твір про Бориса й Гліба засвідчив, що в руській літературі з’я­вилася неординарна постать — письменник, який не бояв­ся «літературного експерименту», був новатором, адже вносив елементи чужорідної культури, у цьому ви­падку — візантійської, в культуру руську,і намагався адаптувати їх.

Другим, відомішим агіографічним твором Нестора було «Житіє Феодосія Печерського». Пишучи житіє свято­го, Нестор, очевидно, використовував свій особистий жит­тєвий досвід. Звісно, в такому творі важко з’ясувати, де особисті моменти з життя Нестора, подані під вигля­дом житія Феодосія; де просто «нейтральні моменти» в описі монастирського життя, які все ж ґрунтувалися пере­важно на особистому досвіді Нестора; де реальні момен­ти біографії Феодосія, подані без «житійної» ідеаліза­ції; де ідеалізовані та міфологізовані моменти біогра­фії Феодосія, створені монастирською братією; нарешті — де моменти штучні, внесені під впливом візантійської лі­тератури.

Те, що Нестор при написанні «Житія Феодосія» перебу­вав під неабияким впливом візантійських зразків — цілком зрозуміло. Він, зокрема, досить широко використовував тут житія Сави Освяченого, одного з організаторів палестин­ського чернецтва, та Євтимія Великого, які були написані Кирилом Скитопольським.

Крім того, Нестор користувався житієм Антонія Вели­кого (пера Афанасія Олександрійського), а також агіогра­фічними творами Палладія, Василія Амосійського, Іоанна Мосха та інших. До того ж у цих творах він знаходив для се­бе не лише загальну манеру викладу чи загальні мотиви, а навіть у окремих подробицях, у деяких висловлюваннях дотримувався візантійських зразків. Можливо, Нестор знав грецьку мову й знайомився з цими творами в оригіналі. Для того часу він був досить освіченою людиною.

Авторитет Нестора був настільки великим, що саме йому приписали написання «Повісті минулих літ». Однак легенда про Нестора-Літописця — це справа рук україн­ських інтелектуалів XVII ст. — того часу, коли в україн­ській суспільній думці утверджується ренесансне розумін­ня індивідуального авторства. Ці інтелектуали вважали, що «Повість минулих літ» (твір загалом колективний) має ма­ти індивідуального автора. І показово, що їхній вибір впав саме на Нестора.

Петро КРАЛЮК

7 липня 2000 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.