Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ — ПУБЛІЦИСТ, УЧЕНИЙ І ПАТРІОТ

Однією з найяскравіших постатей у нашій історії по­чатку XVII ст. був Мелетій Смотрицький, талановитий письменник, учений-філолог, ерудит, людина всебічної європейської освіти, яка постійно переймалася долею сво­го народу й своєї церкви і робила для них усе, що могла. Це не був учений «не від миру сього» — його публіцистичні твори, наповнені «премудрістю», сучасники читали, пере­читували, обговорювали всюди, де знаходилася хоча б одна письменна людина.

Мелетій (світське ім’я — Максим) Смотрицький (1575— 1633) народився на Поділлі в селі Смотричі в небагатій пра­вославній шляхетній родині. Його батько Герасим Смот­рицький був ректором славетної Острозької академії, зна­ним письменником і поетом; це він разом із Іваном Федоро- вим видрукував Острозьку Біблію. Мелетій Смотрицький навчався в Острозькій академії, де його наставником був грек Кирило Лукаріс, майбутній Константинопольський патріарх, а далі — в єзуїтській Віденській академії. Пізні­ше він поїхав за кордон для завершення освіти й слухав лек­ції в кількох знаних польських і німецьких університетах, зокрема у Віттенберзькому (Віттенберг — місто, де като­лицький чернець Мартін Лютер уперше оприлюднив свої ві­домі тези-звинувачення проти Католицької церкви). Ідеї Реформації глибоко вплинули на шляхтича з Поділля; значно пізніше він писав про себе: «Хто я був тоді? Послі­довник Лютера, який при гробі Лютера свій молодий вік на науках отруївши, лютеранським димом закопчений, прибув до Литви, і Русь тим же чадом заразив». У західних універ­ситетах Смотрицький отримав всебічну класичну освіту, познайомився з античною культурою, з філософами та пись­менниками Відродження, мав змогу порівняти системи освіти й філософії різних країн, конфесій, університетів, а головне — став свідомим раціоналістом і прихильником свободи переконань. Смотрицький знав чимало мов, зокре­ма й стародавні біблійні, і був одним із найосвічененіших людей свого часу.

Повернувшись у рідний край (1604), де його сприймали «як оракула», Смотрицький активно включився в суспіль­ну полеміку — став на захист прав упослідженої в Речі Пос­политій українсько-білоруської православної церкви. Під його впливом міщани Мінська засновують церковне брат­ство, зводять новий храм, а дехто із тих, хто прийняв Унію, повертається до православ’я. Невдовзі Максим Смотриць­кий переїжджає до Вільна й постійно живе як світська лю­дина у Святодухівський обителі. Монастирське життя не надто й сковувало молодого вченого. Так, він мав звичку відвідувати унійний Троїцький монастир — заради спілку­вання і дискусій із ченцями Кунцевичем та Руцьким (май­бутнім Київським митрополитом). Деякий час Максим Смотрицький працював ректором Киє-во-Братської школи, де викладав латину. Та 1617 року він знову повернувся до Вільно і прийняв тут чернецтво під іменем Мелетія.

1620 року в житті Смотрицького відбулася важлива по­дія — він став «катакомбним» православним єпископом. На той час, після Унії 1596 року, православної ієрархії в Украї­ні та Білорусії не було зовсім, що викликало постійне обу­рення мирян і козаків. І коли Єрусалимський патріарх Фео- фан, повертаючись із Москви на Схід, проїжджав через Київ, кияни умовили його таємно висвятити сім єпископів, тобто відновити ієрархію. Патріарх вагався, побоюючись неприємностей з боку польської влади, але зрештою пого­дився. Хіротонія проходила у Києво-Братській церкві, вно­чі, при затемнених вікнах і без належного великого хору. Митрополитом Київським було тоді висвячено Іова Борець­кого, а архієпископом Полоцьким, Вітебським й Мстислав- ським — Мелетія Смотрицького. З погляду польської вла­ди, висвячення були незаконними, бо відбулися без дозволу короля — з порушенням його права «подавання» духовних посад. Та на захист ієрархії активно виступили козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.

Білоруська єпархія зустріла свого владику з пошаною і радістю. Миряни Вільна та інших міст зібрали чималі гроші задля придбання своєму архієпископу багатого облачення та сакральних предметів; богослужіння і проповіді нового владики збирали великі натовпи віруючих, із рук у руки пе­редавалися його послання, спрямовані проти Унії.

Помер Мелетій Смотрицький 1633 року — архімандри­том унійного Дерманського монастиря, титулярним архі­єпископом Ієрапольським; цю кафедру надав йому Рим­ський папа Урбан VIII.

 

Перші твори Смотрицького були написані ще у Віден­ській академії; та тільки після повернення з-за кордону роз­винувся його публіцистично-полемічний талант. Полеміка з хулителями православ’я була в ту бурхливу епоху вельми актуальною і популярною. Адже в часи Реформації, Контр­реформації та Просвітництва, коли набрало небувалого роз­витку друкарство й шкільництво, православна церква, яка не встигала за перебігом часу, часто ставала у багатоконфе­сійній тоді Речі Посполитій ціллю нападок з боку авторів інших християнських конфесій. Ось як писав відомий като­лицький полеміст єзуїт Петро Скарга: «У русинів немає ні формальної гуманітарної освіти, ні традиції інтелектуаль­ного пошуку. Прив’язаність до греків збіднила їх. Вони так і не розвинули в себе наукових дисциплін, абстрактного мислення, установ і організацій — усього того, завдяки чо­му Захід, почавши від пізнього середньовіччя, веде вперед у науковому поступі» (Борис Гудзяк «Криза і Реформа»). Не можна не звернути увагу на те, що особистість Мелетія Смотрицького, його освіченість, схильність до інтелекту­альної праці, а також прийняття ним багатьох гуманістич­них ідей того часу є вагомим запереченням звинувачень Петра Скарги.

Праці Смотрицького користувалися тоді надзвичайною популярністю, володіли умами українського й білоруського православного люду, не тільки передруковувалися, а й переписувалися і завжди викликали високу хвилю запаль­ної полеміки. Як пише Порфирій Яременко у книзі «Меле­тій Смотрицький», «друге десятиліття XVII ст. принесло йому славу, визначило йому провідне місце в історії культу­ри і письменства України й Білорусії того часу».

Писав Мелетій Смотрицький майже завжди польською мовою. Ми можемо журитися з цього приводу, але нагадає­мо, що польська в ті часи виконувала на теренах сучасних України й Білорусії функції державної та літературної мо­ви. (Деякі сучасні дослідники, наприклад Антуан Мартель, вважають «перемогу церковнослов’янщини та відмову від розвитку літератури на основі розмовної мови фатальною помилкою русинів, яка призвела до панування польської мови».)

Особливий вплив на сучасників виказала полемічно-ху­дожня книга письменника «Тренос або плач Східної цер­кви» («тренос» — грецьке «плач»), видана 1610 року у Вільно під псевдонімом Теофіл Ортолог. Приводом для книги стала сутичка між православними і прихильниками і

Берестейської унії, а також той факт, що у віденських пра­вославних відібрали братський Троїцький монастир. Назва книги «Плач Східної церкви» вже вказує на мету автора — викликати співчуття до гнаної православної церкви, звер­нути увагу уряду на попрання її прав, довести недоціль­ність і зловредність Берестейської унії. Смотрицький зоб­разив церкву у ліричному образі Матері, залишеної своїми дітьми-православними, яка скаржиться на свою долю: «Го­ре мені, бідній, горе нещасній, ах, з усіх боків пограбова­ній! Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пути на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою обосічний». У бідах церкви по­леміст звинувачує, насамперед, церковні православні вер­хи, які уклали церковну унію з католиками. Смотрицький пише: «О, нещасна череда! Чи може бути пастирем і вчите­лем той, котрий сам ніде не вчився, котрий не відає, що Богу повинен, а що — ближньому своєму? Лікарю! Вилікуй себе самого! Учителю, навчися сам спершу!». Смотрицький картає вище духовенство й за те, що через їхнє недбальство і неосвіченість від православ’я відпало багато знатних ро­дин — «у різні секти й віри повтікали». Він наводить дов­гий список княжат та родовитої шляхти, які протягом XVI та початку XVII століть перейшли до католицизму чи протестантизму.

На той час, однак, зовсім не всі українські шляхтичі знехтували своєю вірою та походженням. Ось для прикладу виступ у польському Сеймі депутата Волині Древинського (Сергей Соловьев «История России с древнейших времен»): «У війні турецькій Ваша королівська величність більшу частину ратних людей затребує від народу руського грець­кої віри, того народу, який, не будучи задоволений у своїх нуждах і проханнях, чи підставить груди свої на захист ва­шої держави? Як може він старатися забезпечити вітчизні (Речі Посполитій) вічний мир і спокій, коли у себе вдома не має внутрішнього спокою? Кожен бачить, які великі утиски

терпить цей древній руський народ у своїй вірі». Як бачимо, із свободою слова в Речі Посполитій було все в повному по­рядку. Мабуть, наші пращури не зуміли належним чином нею скористатися.

Книга Смотрицького «Тренос або плач Східної церкви» (читачі називали її «Лямент») була сприйнята сучасниками як сенсація. Порфирій Яременко пише: «Православні оці­нювали «Тренос» як книгу пророчу, святу, майже рівну Євангелії. Так, брат Северина Наливайка Дем’ян доводив, що «Лямент» є «рівним писанням Золотовуста; за автора кров свою нам пролити й душі покласти годиться». Сам Смотрицький згадував пізніше, що він був тоді оточений «славою, ласкою, милістю всенародною». Книга ходила по руках, її читали й перечитували, вважали неоціненним скарбом; траплялися навіть такі, що заповідали класти її собі в домовину. Книгу було проклято в католицьких цер­квах; за її продаж чи купівлю призначено штраф у 5000 зло­тих, а Віденське Святодухівське братство як видавець під­лягло репресіям. Усю цю колотнечу щасливий автор благо­получно пересидів під псевдонімом і за стінами Святодухів- ського монастиря.

У досить короткий термін почали друкуватися «анти- треноси». Першим відгукнувся ректор Віденської академії єзуїт Петро Скарга — вже через кілька місяців він видав книгу «На плач і ламент Теофіла Ортолога русинам пере­сторога». Це також був полемічний шедевр; основною тезою Скарги було звинувачення автора у єретичних поглядах, у кальвінізмі. «Антитреноси» продовжували з’являтися про­тягом усього наступного десятиліття. У цьому контексті варто згадати слова Івана Франка: «Унія брестська зразу внесла сильний фермент в лоно народу руського, викликала раптове збудження, рух умисловий, жваві диспути, розво­рушила з одної і з другої сторони гарячі пристрасті, сплоди­ла надзвичайно цікаву полемічну літературу».

 

Ще один відомий твір Смотрицького — «Граматика» — був виданий 1618 (або 1619) року і складається з «Орфогра­фії», «Етимології» (морфології), «Синтаксису» та «Просо­дії» (правила віршування). Це так само знаменита у своєму роді книга, як «Тренос», хоча писав її не палкий полеміст на злобу дня, а універсально освічена людина. Книга мала неабиякий вплив як на вітчизняне мовознавство, так і на всю тогочасну славістику, сполучаючи в собі наукову працю і ме­тодично блискучий (для тієї епохи) шкільний підручник.

У той час всі прошарки українського суспільства сприй­мали церковнослов’янську як мову літератури й освіти (аналог латини на Заході). Ця мова, однак, фактично не роз­вивалася: її ніхто не вивчав, підручників не було, граматич­ні норми повсюдно порушувалися й навіть духовенство зна­ло цю мову вельми слабко. Такий її стан викликав глузуван­ня католицьких полемістів, зокрема, вже згадуваного Пет­ра Скарги: «Не було ще на світі і не буде жодної академії чи колегіуму, де б теологія, філософія й інші вільні науки (цер­ковнослов’янською мовою вчили і могли розуміти. Із сло­в’янською мовою ніхто ніколи вченим бути не може. Бо не­має на світі такої нації, котра б слов’янською говорила так, як у книгах пишуть. Цією мовою немає ні граматик, ні ри­торик, ні певних регул і бути не може…»

І тому «Граматика» Смотрицького, начебто далека від національно-конфесійних змагань того часу, є відповіддю на виклик протилежного табору, має публіцистичний над- зміст. Попри це, її уклав не публіцист, а вчений, занурений і закоханий у розумову роботу. З часу виходу у світ «Грама­тика» Смотрицького понад двісті (!) років служила посібни­ком у школах східних і південних слов’ян, стала основою і взірцем для багатьох подальших праць із мовознавства. У Росії «Граматика» була перевидана у 1648 і 1721 роках і обидва рази, як повідомляє історик Сергій Соловйов, без імені автора.

Деякі історики української літератури, не заперечуючи значення «Граматики» як такої, докоряють авторові в тому, що він зайнявся саме церковнослов’янською граматикою, а не уклав подібний підручник живої народної мови. Іван Франко писав: «Для нашого письменства книга Смотриць­кого мала скоріше шкідливий, аніж корисний вплив, бо, нехтуючи літературну мову, яка так гарно вироблялася у репрезентантів міщанства в кінці XVI і на початку XVII сто­ліття, розпочала реакцію на користь мертвого церковносло­в’янського язика». Важко не погодитися з Іваном Франком і не подивуватися з позиції Мелетія Смотрицького. Зважаю­чи на те, що протестантський рух дійсно мав (як йому доко­ряли) неабиякий вплив на світогляд Смотрицького. Між тим, ще за сто років до «Граматики» Мартін Лютер перек­лав Біблію на народну німецьку мову й кинув гасло «Ні­мецьку Біблію — в кожну німецьку родину».

Останні роки життя Мелетія Смотрицького були трагіч­ними. Він був втягнений у протиборство православних із унійним віденським єпископом Йосафатом Кунцевичем, а також у протистояння з урядом, який не визнавав Смот­рицького правдивим єпископом. Почалися репресії, грізні урядові універсали, арешти серед православних братчиків. Смотрицький пише та анонімно видає памфлет «Виправ­дання невинності» (1621), апелюючи до гуманності і спра­ведливості короля, захищає віру батьків, критикує Унію. Як і завжди, реакція на його твір була активною — на «Виправдання невинності» того ж року було написано три книги-відповіді. Смотрицький відповів «Обороною виправ­дання» (1621). Там є дуже важливі слова: «Ми не стоїмо на тому, щоби унія знесена була, бо ж у країні цій вільно кож­ному, як він хоче вірити. Отож народ наш руський Короля його Мосць просить, аби нас при правах наших і вольнос- тях як світських, так і духовних залишити велів». На цьо­му полеміка не закінчилась — на «Оборону виправдання» негайно вийшли «Екзамен оборони», «Спростування» і « Антиспростування»…

На превеликий жаль, протистояння не обмежилося пуб­ліцистикою. 1623 року вітебські православні міщани (єпар­хія Смотрицького) вчинили самосуд над унійним єпископом Йосафатом Кунцевичем — його було вбито. Реакція уряду Речі Посполитої і Ватикану була негайна, жорстока і крива­ва. Убивство Кунцевича, звинувачення, погрози, братовбив­ство, а також особиста небезпека справили на Мелетія Смот­рицького гнітюче враження. І згодом у нього залишається тільки одна ідея — «Русь примирити з Руссю» (православ­них із прихильниками унії) і досягти національної єдності. Він їде до Києва, аби порадитися з Іовом Борецькими та Петром Могилою, яких він вважав своїми однодумцями,— думки про конфесійне возз’єднання турбували не тільки Смотрицького. Але сталося інакше: православні владики, відчуваючи категоричний спротив мирян і козаків будь- якому союзу з унійною церквою, рішуче відкинули цю ідею і засудили пропозиції Полоцького єпископа. Собор 1628 ро­ку, де мали розглядатися шляхи єднання, перетворився на духовний суд над Мелетієм Смотрицьким.

Так наприкінці життєвого шляху (у 53 роки Смотриць­кий вважав себе дуже старим і немічним) він опинився в безвихідному становищі. Православна Київська митропо­лія піддала його остракізму, до своєї єпархії шлях був зак­ритий. І Мелетій Смотрицький, який усе життя пристрас­но воював з Унією, переходить до унійної церкви. Він пуб­лічно відмовився від своїх попередніх творів, якими зачи­тувалася «вся Литва» (Україна і Білорусія). Зрікся також «Треносу».

Ідею церковної єдності Мелетій Смотрицький плекав до самої смерті. У творі «Умовляння» він висловлює нову дум­ку — пропонує утворити українсько-білоруський православно-унійний патріархат, незалежний як від Константи­нополя, так і від Риму, як це зробила Москва 1589 року. Тим самим, вважав просвітитель Смотрицький, легше буде досягти громадського спокою, а також долучитися до захід­ної культури й шкільництва.

Мелетій Смотрицький посів в історії нашої культури не- заслужено скромне місце (може, тому, що його образ «за­плямований» прийняттям унії). Між тим він належав до плеяди провідних гуманістів свого часу і був патріотом своєї вітчизни. Попри те, однак, що Мелетій Смотрицький, як істинний гуманіст, був утопістом і що його мрії про єд­ність «Русі з Руссю» належним чином не реалізовані й сьо­годні, життя його може слугувати символом примирення двох конфесій — православної й греко-католицької.

Клара ҐУДЗИК 7 лютого 2003 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.