Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ОНУКА СВЯТОГО, ДРУЖИНА ФІЛОСОФА Про життя волинської княгині Ольги Романівни

Культурним людям у політиці не щастить». Вдалий ви­слів нашого сучасника, філософа та історика культури Петра Кралюка має під собою принаймні тисячолітнє підґрунтя. Винятки з цього правила нечисленні. Найяскраві­ший — князь Ярослав Володимирович Мудрий. Але й він спо­чатку «порішав» політичні питання, і тільки потім узявся за культуру…

А найбільш яскраве підтвердження маємо теж із княжої доби. Князь Михайло Всеволодович Чернігівський прожив «нікчемне» (з політичної точки зору) життя. Розміняв його на численні усобиці, безуспішні змагання то за київський стіл для себе, то за галицький — для сина Ростислава. Короткі ми­ті тріумфу оберталися на принижені блукання втікача. Від конкурентів у боротьбі за Київ утікав до Галичини. Від Батиє- вого нашестя — аж у Сілезію. Та й там, у місті Сєрадз, якісь місцеві рицарі пограбували його, убивши при цьому онучку. Навіть сват, угорський король, «не дав йому честі», коли Ми­хайло приїхав просити притулку.

Мабуть, так він і залишився б відомим у вузьких колах іс- ториків-медієвістів як невдатний суперник Ярослава Суз­дальського та Данила Галицького, якби не яскравий завер­шальний акорд його життя.

Ученість, книжна культура завжди відігра­вали в житті Стародавньої Русі (як і в житті Володимира Васильковича та Ольги Рома­нівни) виняткову роль. «Навернення до навчання» — так називається фрагмент старовинної ікони «Микола у житті»

1246 року кілька руських князів здійснили візити до хана Батия. Хто «неволею татарською», а хто — не без власного ін­тересу. Практичний полі­тик Данило Романович пошанував поганські зви­чаї монголів: «поклонив­ся він за обичаєм їх, пив з Батиєм чорний кумис». На думку видатного меді­євіста JI. Махновця, «вва­жалося, що хто вип’є ку­мису — перестає бути християнином». Не див­но, що Батий схвалив та­ку поведінку галицького князя: «Ти вже наш, та­тарин» — і зберіг за Да­нилом галицькі княжін­ня. Не ухилився від мон­гольських звичаїв і Яро­слав Суздальський.

Натомість Михайло Чернігівський не піддався ні ворожим погрозам, ні вмовлян­ням та обіцянкам своїх: «Не хочу бути християнином по іме­ні, а робити як поганин!». За свідченням літопису, Михайло погодився вклонитися хану як своєму сюзеренові, але відмо­вився кланятися поганським тотемам. «Батий тоді, як той розлючений звір, роз’ярився, повелів заколоти князя Михай­ла, і заколений він був беззаконним Доманом, путивльцем не­честивим, і з ним заколений був боярин його Федір. Так муче- ницьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа

Бога». Так кров’ю своєю ствердивши, що Божий сенс життя важливіший за саме життя, загинув святий Михайло Черні­гівський, знавець і шанувальник книги й книжності.

Житіє його дочки Феодулії (у чернецтві — Євфросинія Суздальська) вказує, що саме батько учив дочку, яка «пізнала всі книги Вергілійські і Витійскі, свідуща була в книгах і Асікілопових, і Галенових, і Арістотелевих, і Омирових (Го- мерових. — Авт.), і Платонових…» Ще одним учителем при чернігівському княжому дворі був боярин Федір, якого сама Феодулія в пізнішому листі до батька називала «філософом із філософів». На думку дослідників, друга дочка чернігівсько­го князя — Марія Михайлівна, отримала в сім’ї таку ж освіту, як і Феодулія. У січні 1227 р. Марію видали заміж за Василь­ка Костянтиновича Ростовського. Літопис говорить про ньо­го: «Красень обличчям, з очами світлими і прямими, він був хоробрий, добрий серцем і ласкавий з боярами. Хто служив йому, їв його хліб і пив воду з його чаші — той не міг забути його, не міг бути слугою другого князя!».

У битві на Ситі 1238 року князь Василько Ростовський своєю відвагою викликав захват навіть у монголів. Батий наказав неодмінно взяти його живим. Татари запропонува­ли йому службу в себе. Василько відмовився, тому його вби­ли. 1246 року Марія пережила ще одне випробування — за­гибель батька. Михайла Чернігівського та його боярина Фе­дора супроводжував і син Марії Борис Ростовський, який і оповів подробиці загибелі діда.

На думку Н. Пушкарьової, «незабаром за участю Марії Михайлівни було складено «Житіє» Михайла Чернігівсько­го. Історія життя та смерті в Орді могутнього й гордого русь­кого князя вразила Русь. Це житіє було, мабуть, не єдиним літературним твором княгині Марії. Коли після розгрому Батиєм Володимира 1238 р. центр східноруського літопи­сання перемістився у вцілілий Ростов, воно велося під безпо­середнім наглядом ростовської княгині. На думку про те,

Марія Михайлівна має прямий стосунок до літописних рос­товських зводів, наводять наполегливі згадування її імені в тексті літопису та докладний опис походу на Калку, в якому брав участь її чоловік. Привертає увагу емоційно виражена радість з приводу того, що князь Василько не дійшов до річ­ки й залишився неушкодженим. Прояв такого почуття для літописця здається недоречним, але все стає цілком зрозумі­ло, якщо це пише дружина князя. На сторінках ростовських літописів велике місце відведено відтворенню портрета Ва­силька Костянтиновича, по суті — панегірику йому: уміло­му, «хороброму паче міри», розумному, чесному («правда ж і істина з ним ходили»). З гіркотою описано смерть князя Василька в битві на Ситі, взяття ординською раттю рідного для Марії Чернігова, а під 1246 роком — мученицька смерть батька княгині. Саме під впливом Марії ім’я її батька стало в літописі символом мужності. До цієї прикметної риси ми ще повернемося. «Літописанням Мар’ї Ростовської» називав цей фрагмент літопису й академік Д. Ліхачов.

Інтерес до книги та книжності передався й іншим на­щадкам святого князя. Його онучка Кунгута Ростиславівна (бл. 1245 — 09.09.1285, дружина чеського короля Пшеми- слава II) шанується в Чехії як одна з перших чеських пое­тес. Цілком обгрунтовано можна припускати, що книж­ність, принаймні церковна, була в пошані й у брянському відгалуженні цього роду. Адже й син Михайла — Роман Брянський — мусив отримати освіту, не гіршу від тієї, яку мали згадані вище сестри Феодулія та Марія. Неважко при­пустити, що значною мірою саме «читанням книжним» було сформоване рішення Романового сина Олега відмови­тися від мирської влади, передати княжий стіл молодшому брату й прийняти чернечий постриг, за що його згодом теж канонізували.

Але найближче пов’язаною із давньоукраїнською книж­ністю була дочка Романа Михайловича — Ольга.

У другій половині липня 1263 року її віддали заміж за в0^инського княжича Володимира Васильковича. Цей шлюб став подією в історії вітчизняної культури. Онучка святого-книжника, племінниця авторки житія та літопису, кузина чеської поетеси і «книжник великий і філософ, яко­го ото не було в усій землі і після нього не буде», знайшли одного одного. Подружжя Володимира Васильковича та Ольги Романівни стало не тільки злиттям двох особистостей, але й злиттям двох книжних культур Русі — західної (во­їнської) та східної (чернігівської).

Культуротворча діяльність Володимира Васильковича після довгих років забуття нині стала об’єктом зацікавлен­ня істориків. Варто назвати роботи М. Котляра, С. Панишка передусім — П. Кралюка. А життєвий подвиг його дру­жини досі залишається в тіні. Це вкрай несправедливо, оскільки непересічна жінка вірно виконала шлюбну при­сягу» розділивши із судженим щастя й біди, здоров’я та недуґу. Красномовне, хоча й недооцінене свідчення містять приписки до «Кормчої книги» 1286 року, відомі за копіями пізніших століть. В Арадському списку «Кормчої» припис­ка звучить так: «В літо 1286 списаний був цей монаканон (правильно — «номоканон». — С.С.) боголюбивим князем володимирським, сином Васильковим, онуком Романовим і боголюбивою княгинею його Ольгою Романівною. Амінь, кажучи» кінець. Богу нашому слава на віки вічні. Амінь. Пишемо ми ці книги, а господин наш поїхав до Ногая, а гос­пода наша зостала у Володимирі». У Харківському списку майже аналогічний текст супроводжується продовженням: «Бо через недугу змучилась вельми. Через те не можна було їй супроводжувати його». Тобто ситуація, коли Ольга не супроводжує свого чоловіка, настільки виняткова для во­линських книжників, що вони шукають їй спеціального по­яснення! Своєрідною подякою чернігівським книжникам за виховання дружини виглядає передсмертний дарунок князя — саме до Чернігова він передав одне з найкоштовніших Євангелій, випущених у його скрипторії.

 

Так бачив ідеал людини — особистості доброї та розумної XII ст. з книги «Літописи давньої Руси». Москва, 1973 р. (невідомий художник)

Не менш прикметно, що перша поява Ольги Романівни в літописі — це саме ретельний опис шлюбної церемонії… в Брянську! Та й потім Роман Михайлович згадується в літо­писі значно частіше, ніж того вимагав його реальний вплив на волинські справи. Натомість, починаючи з 1261 року, з опису начисто зникає шанобливе ставлення до Данила та його нащадків. Волинські книжники починали писати по­вість про Данила під наглядом, а може, за ініціативою його брата, а Василько «пішов у тінь», будучи сам відважним во­їном і мудрим дипломатом. Полишив Данилові представ­ницькі функції, оскільки саме Данило був старшим си­ном Романа, свого роду прапором централізаторських сил, знаменом об’єднання. Такий же ідеальний образ лицаря без недоліків продовжували б виводити й наближені до Володи­мира Васильковича книжники. Автор же із легкістю і без­посередністю свіжої людини руйнує усталені авторитети, покінчивши з надмірним вихваленням Данила й принижен­ням Василька. У багатьох місцях тексту додаток «і брат його Василько» з’являється після будь-якого згадування князя Данила з настільки впертою регулярністю, що скла­дає враження зумисної пізнішої дописки. Кілька разів не­нав’язливо, але іронічно автор акцентує увагу на дефіциті в Данила Романовича як дипломатичних здібностей, так і… особистої мужності. Чого вартий хоча б опис його поведін­ки під час вторгнення на Волинь темника Бурундая! Скла­дається враження, що на пергаментних сторінках відбув­ся посмертний реванш книжників чернігівської школи за прижиттєві поразки свого покійного князя. Більше того, неприязнь до Данила переноситься і на його нащадків — Лева і Юрія. Але відступає перед захопленням життям і мудрістю їхнього кузена, володаря Волині Володимира Ва­сильковича.

 

Основним історичним джерелом про його князювання є частина «Галицько-Волинського літопису», яка розповідає про події 1270—1288 років, «Повість про Володимира Ва­сильковича». Ця назва не є оригінальною, але досить часто вживається в науковому обігу (інший її варіант — «Літопис Володимира Васильковича»).

У науковій літературі точаться тривалі суперечки з при­воду того, хто саме міг би бути автором «Повісті». М. Гру- шевський припускав, що цю частину літопису створив кня­жий писець Ходорець (Федорець). А. Генсьорський запере­чував авторство Федорця і висловлював упевненість у тому, що автор «був саме духовною особою, а ще скоріше — мона­хом» , мотивуючи це тим, що в аналізованому тексті частіше від попередніх фрагментів літопису цитується Святе пись­мо, недужий князь порівнюється із біблійним Іовом, а при перерахунку заслуг князя основний акцент робиться на його милість до чернечої братії. В. Пашуто вважав автором цього фрагмента літопису володимирського єпископа Євсигнія. В. Єрьомін, заперечуючи усі вищеперераховані гіпотези, припустив, що автором усього Волинського літо­пису був «чоловік начитаний, освоєний у практиці й тради­ціях літописної справи — вочевидь місцевий монах чи свя­щеник». Утім, переконаність більшості вищеназваних до­слідників у тому, що «Повість про Володимира Василькови­ча» неодмінно мусила б належати перу особи, наділеної ду­ховним саном, може бути поставлена під сумнів. Світогляд секуляризованої епохи неодноразово шкодив правильному сприйняттю доби Середньовіччя. Адже в той час християн­ство було не стільки релігією, нехай і панівною, скільки способом життя. Миряни були такою ж частиною церкви, як і священики, тож їхня начитаність у книгах Святого письма могла бути ніскільки не меншою. Хрестоматійний приклад — «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха, щедро насичене цитатами із церковної літератури.

Відтак, значно більшою мірою особливими прикметами автора «Повісті про Володимира Васильковича» можемо вважати його високу обізнаність із теорією і практикою тогочасної книжності та дивовижну близькість автора до са­мого князя, ставлення до нього, яке можна назвати просто теплим: «Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте, кучеряве. Бороду стриг. І руки мав гарні й ноги. Го­лос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно з книг, тому що був філософ великий. І ловець він був умілий і хоробрий. Був він кроткий, смиренний, незлоби­вий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів. А пиття не мав хмільного зроду. Приязнь же мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній і страху Бо­жого сповнений». Надмірність власних почуттів, яка про­ривається через ковані грати канону середньовічної епіта­фії (чого варте тільки «руки мав гарні й ноги»), не має ана­логів у вітчизняному літописанні. Найближча пряма анало­гія — панегірик князю Василькові Ростовському. Створе­ний, як ми пам’ятаємо, рідною тіткою Ольги Романівни.

На сторінках «Повісті про Володимира Васильковича» кілька разів бачимо літописця в таких місцях і ситуаціях, куди сторонній людині доступу не було. Так, описуючи за­снування Каменця, автор розповідає, як князь знаходить підтвердження свого задуму, читаючи в своєму покої ури­вок із пророка Осії у Книзі пророків.

У грудні 1287 року, вимучений хворобою, князь залишає столицю під опікою боярства і єпископа Марка, а сам виїз­дить до Любомля в супроводі жони та найближчих слуг. Лі­топис супроводжує князя у цій поїздці. Більше того, літопи­сець занотовує навіть розмову Володимира і його дружини Ольги Романівни про княжий заповіт, вочевидь не призначе­ну для чужих вух. У жовтні 1288 року князь Володимир про­сить Ольгу Романівну провести переговори віч-на-віч із поль­ським послом Яртаком, і в літописному тексті цитується ця розмова! Надзвичайно детально описані останні дні й смерть князя в Любомлі 10 грудня 1288 року. Нагадаю, вся еліта князівства залишилася у Володимирі-Волинському, із кня­зем були тільки двірські слуги й княгиня Ольга Романівна. Детально описані і внутрішні переживання княгині, котра «не могла заспокоїтися», поки ієрархи не дали наказу від­крити княжу труну, внаслідок чого з’ясувалося, що тіло Во­лодимира Васильковича збереглося нетлінним. Чи не забага­то збігів? Чи не варто припустити, що саме княгиня Ольга бу­ла автором «Повісті про Володимира Васильковича»?

За заповітом чоловіка Ольга отримала у володіння низку сіл і місто Кобрин. Із значною ймовірністю можна припусти­ти, що саме до Кобрина княгиня переїхала 1290 року. Мож­ливо, цьому передував якийсь конфлікт із Володимировим спадкоємцем. І саме Ольга зберегла контроль над літописом, інакше нічим не можна пояснити переривання життєпису Мстислава просто на середині. Складається враження, що останні рядки літопису писались взагалі не у Володимирі-Во­линському. Записи про смерті пінського й степанського кня­зів звучать як донесені здалека звістки, а потрапити до ко­дексу княгині Ольги вони змогли саме тому, що Степанське й Пінське князівства розташовані недалеко від Кобрина.

Таємницю останнього упокоєння Ольги Романівни може розкрити легенда, записана білоруськими краєзнавцями. В околицях Кобрина є пагорб «Вольгина могила». Як припус­кає Ю. Барисюк, саме там і похована Ольга Романівна. Ону­ка та сестра святих. Племінниця і кузина середньовічних письменниць. Дружина «книжника і філософа», яка зігріла любов’ю його життя і оспівала після смерті.

Сергій СИНЮК

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.