Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

САМОВЛАДНИЙ КНЯЗЬ ІЗ ПІВНОЧІ. Андрій Боголюбський і влада в Київській Русі: політичні цілі й методи їхнього досягнення

Ім’я і справи цього правителя, навіть через 835 років після його трагічної загибелі, немов оповиті серпанком якоїсь за­гадкової романтики. Відчайдушно хоробрий воїн; крутий, нерідко жорстокий, але завжди справедливий політик, який із неймовірною енергією домагався об’єднання розрізнених дав­ньоруських князівств навколо якісно нового державоутворюю- чого центру — Володимиро-Суздальської землі; талановитий будівничий культури, за задумом якого на цій землі, у колись нерозвиненому й напівдикому куточку Північно-Східної Русі були споруджені величні храми (Успенський собор у Володими­рі, «звідусіль зримий», блищав своєю золотою главою, вражав людей вишуканою красою форм, небаченою розкішшю оздоб­лення, пишнотою урочистих служб), нові оборонні споруди (Золоті, Срібні та Мідні ворота в тому самому Володимирі, Висо­кі вали при в’їзді до міста). Саме таким постає князь Андрій Боголюбський на сторінках праць не лише російських істори- ків-класиків XIX й початку XX століть (Карамзін, Соловйов, Ключевський, Іловайський), а й провідних дослідників історії Київської Русі радянського періоду (Рибаков, Греков, Мавродін, Пашуто, Сахаров…). Своєрідний культ Андрія Боголюбського — все ж таки старший і найзнаменитіший син засновни-

ка Москви князя Юрія Долгорукого, продовжувач його спра­ви — існує у свідомості освічених росіян і понині.

Дуже цікаво те, що саме особистість і життя Андрія Бого- любського найпереконливішим чином спростовують міф про ні­бито «спільну історію» України та Росії (у реаліях другої поло­вини XII століття — Русі Київської та Русі Володимиро-Суздальської, Русі Північно-Східної). Бо, хоча князь Андрій майже все своє свідоме життя присвятив запеклій боротьбі за владу в масштабах усієї Давньої Русі, — як правило, не надто перей­маючись вибором засобів у цій боротьбі, — назвати його «загальноруським» державним діячем просто неможливо. Навпаки, у його особі ми маємо яскравого представника саме специфічної, «самовладної», по суті вже монархічної політичної культури, яка в майбутньому стала зародком московського царського са­модержавства. І за багатьма принциповими позиціями вона не­сумісна із традиційною державною практикою Київської Русі.

Докладний і глибокий аналіз обох політичних систем (ко­лишньої старокиївської та володимиро-московської) дав свого часу Михайло Грушевський. Великий український історик пи­сав: «На Північному Сході Русі Андрій (Боголюбський. — І. С.) руйнував сформований політичний лад і накреслював плани да­лекому майбутньому». У чому це, власне, виражалося? «Андрій зайнявся перетворенням суспільного ладу своєї землі: усували­ся старі вічові громади і на їхнє місце вивищувалися нові, котрі не претендували на народовладдя; виганялися князі, які не ба­жали стати підручниками старшого князя, бояри, які не мири­лися із князями- «самовладцями», єпископи, які насмілювали­ся суперечити їм, і на руїнах старого суспільного ладу творилася сильна «самовладна» державна влада. Честолюбство Андрія не обмежувалося межами Суздальської волості, йому хотілося пер­шості в Російській землі. Але центром російського життя, що задавали йому тон, усе ще залишався Київ, хоча він і втратив де­що зі свого престижу; поки так — Суздальська волость мала за­лишитися серед інших другорядною волостю…» Чому? Грушев­ський пояснює: «Київський князь усе ще de jure залишався старшим, «въ отца мъсто», і для суздальського князя».

Історик одразу робить застереження: «Звісно, Андрій міг до­могтися й київського столу (престолу. — І. С.), але зробитися київським князем було йому незручно: із цим титулом пов’язу­валася традиція, вироблена сторічним життям Південної Русі; приймаючи його, потрібно було підкорятися цим традиціям, ла­ду південноруського життя з його братерством рівноправних князів, вільним общинним духом, впливовим боярством.

Цей лад був глибоко антипатичний Андрію: недарма він по­тай від батька втік колись із Південної Русі до свого Володимира («прихопивши» при цьому, простіше кажучи, вкравши, знаме­ниту Володимирську, а насправді Київську, Вишгородську ікону Божої Матері, не повернуту в Україну дотепер. — І. С.); перетво­рити ж цей лад, переробити його за своїм новим, володимирським, зразком — на це, звісно, не вистачило б енергії й дарувань


самого Андрія. Тому він обрав інший спосіб дій; він захопив Київ, але для того лише, щоб розорити його й кинути, як непот­рібну річ, віддати першому-ліпшому. Не переробляючи півден- норуського життя, він наклав на нього важку руку, давав відчу­вати її за будь-якого зручного випадку й принижуючи, пригноб­люючи Південь, намагався вивищити себе й свою волость в очах сучасників; цю політику провів він зі звичною енергією, ні перед чим не зупиняючись, і, слід визнати, із чималим успіхом».

Ці слова Михайла Сергійовича Грушевського дають чималою мірою ключ до розуміння передумов і причин катастрофи — захоплення і практично повного спустошення Києва військами коаліції князів, спрямованої й керованої Андрієм Боголюбським (початок березня 1169 року). Багато в чому це був поворотний момент політичної історії Київської Русі. Київ як політичний і культурний центр давньоруських земель був розорений, роз­грабований, спустошений, частина міста була просто спалена.

Ось що розповідає про ці страшні події Іпатіївський літо­пис: «Тої ж зими послав Андрій сина свого Мстислава з пол­ками своїми із Суздаля на київського князя на Мстислава на Ізяславича з ростовцями та з володимирцями і з суздальцями, та інших князів… У літо 1169 всі князі, вороги Мстисла­ва Ізяславича, обступили місто Київ. Мстислав зачинився в Києві й бився з міста. І була січа міцна 3 дні, і Мстислав став знемагати в місті. Берендеї і торки зрадили Мстислава (це — кочові племена, які були на службі в руських князів. — І. С.). Дружина ж стала говорити: «Що, КНЯЖе» стоїш? Поїдь із міс­та, нам їх не перемогти». І допоміг Бог Мстиславу Андрійови­чу із братією, і захопили вони Київ. Мстислав же Ізяславич втік із Києва до Володимира Волинського».

 

Золоті ворота в Києві. 1037 р. Реконструкція С. Висоцького. Навіть ця могутня перешкода не захистила киян від навали…

І далі почалося найстрашніше. «Захоплено було Київ, — оповідає літописець, — місяця березня 8 дня (1169 року. — І.С.), на другому тижні поста в середу, і два дні грабували все міс­то, Поділ і Гору й монастирі, і Софію, і Десятинну Богороди­цю, і не було помилування нікому нізвідки.


Софійський собор у Києві. Західний фасад. Реконструкція Ю. Асеева, В. Волкова. Як оповідає Іпатівський літопис, «бійці» Боголюбського не пощадили і його…


 

Церкви горіли, християн убивали, інших в’язали, жінок вели в полон, розлучаючи силоміць із чоловіками, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. Взяли безліч багатства, церкви ого­лили, зірвали в них ікони, і ризи, і дзвони, взяли книги, усе ви­несли смольняни, і суздальці, і чернігівці. А половці запалили монастир Печерської святої Богородиці (отже, серед військ «коаліції», що напала на Київ, були й ці люті вороги давніх сло­в’ян, що ще більше підкреслює окупаційну суть цих військ! — І. С.), але Бог молитвами святої Богородиці уберіг його від тако­го лиха. І було в Києві стогін, і туга, і скорбота невтішна, і сльо­зи безперестанні. Все це сталося через наші гріхи».

Андрій Боголюбський не став займати київський стіл, а поса­див у давній столиці Русі вірного васала — молодшого брата Гліба Юрійовича. Цю катастрофу знаменитий Густинський літопис оцінював так: «И отселъ впаде княженіе Кіевское, а Володымер- ское въ Москвъ вознесеся, оттоли бо Московскіе князи надъ Кіев- скими начаша владьти». Краще не скажеш! Почалася чехарда кня­зів на престолі Ярослава Мудрого й Володимира Святого; з 1169 по 1184 роки їх змінилося 13(!). «Гегемонія Києва остаточно піш­ла у сферу переказів», — пише Грушевський. «Київське населен­ня було приголомшено таким небувалим погромом, — додає він. — Навіть запровадженням міцного порядку й спокою не ви­нагородив Андрій Київщину за завданий їй удар. Андрій не дуже піклувався про те, щоб утримати Київ у руках своєї сім’ї, йому важ­ливо було лише зберегти над ним свій вплив, не дати там затвер­дитися будь-якій самостійній особистості, яка могла б змагатися за першість з Андрієм й повернути Києву його значення. Спираю­чись на своє старійшинство в Руській землі, Андрій хоче безкон­трольно розпоряджатися київським столом, не звертаючи уваги ані на родові рахунки, ані на бажання населення».

Це вдавалося Боголюбському протягом ряду років. Але… У червні 1175 року сам князь Андрій Юрійович раптово став жертвою змови: значна частина його оточення, і особливо родо­витих бояр, ненавиділа Андрія за його «високий розум» і «гор­дість» (оцінки, знову ж таки, з Іпатіївського літопису) і, вико­риставши як сліпе знаряддя слугу князя Якима, а також Петра, зятя боярина Кучки, і осетина, ключника Анбала, підмовила їх на вбивство (усього безпосередніх змовників було 20 осіб). Воро­ги вночі пробралися до покоїв Андрія та зарізали його.

Утім політично його «справа» зовсім не загинула. Самовлад­на, деспотична манера правління володимирського князя, який одноосібно «карав» і «милував» молодших князів на просторах Давньоруської держави (що вже розпадалася), отримала «твор­че продовження» у роки правління таких колоритних москов­ських володарів — прямих нащадків Боголюбського, як Іван Ка­лита, Василь III, Іван III. І, звісно ж, Іван Васильович Грозний…

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.