Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ: КНЯЗЬ СОБОРНОЇ ГАРМОНІЇ

Цей володар був, поза сумнівом, одним із найавторитетніших політичних лідерів Київської Русі, і символічно, що саме його смерть 19 травня 1125 року стала тим історичним рубежем, кот­рий позначив кінець державної єдності (нехай відносної) Давньо- київської держави. Мономах був, схоже, останнім зі славетної ко­горти визначних князів, які спроможні були зберегти цю єдність. Але не меншою мірою, аніж політичні здобутки Мономаха (голов­ний з них: він зумів, мало не востаннє, зібрати у певну державну цілісність окремі руські князівства), сучасників і нащадків при­ваблювали його щирий гуманізм та висока моральність — то був справді «освічений правитель». А скільки пізніших московських та петербурзьких володарів, які, до речі, накладали на себе зна­мениту «шапку Мономаха», ніби вшановуючи нашого героя, безсоромно вдавали «освічених», будучи на ділі деспотами й ка­тами! Мономах — письменник та щирий, переконаний поцінову- вач книжності й культури, покровитель освіти — і в той же час ви­датний полководець свого часу (справедливо прозваний «славет­ний перемогами Мономах»), гроза половців, торків та інших ко­чових народів, що буквально спалювали та спустошували тогочас­ну Русь, великий князь Володимир Всеволодович, онук Яросла­ва Мудрого, був рідкісним прикладом гармонійного поєднання жорсткої політичної волі та вражаючої далекоглядності держав­ця — і водночас людяності можновладця.

Щоб переконатися в цьому, варто прочитати відповідні сторін­ки з «Повчання Володимира Мономаха», яке великий князь створив уже на схилі років, узявши на себе тягар найвищої вла­ди, десь у 1117 році. Справа навіть не в тому, що зміст цих сторі­нок — неспростовне свідчення глибокої християнської зрілості ав­тора («Воістину, діти мої, треба розуміти, наскільки любить лю­дей милостивий Господь. Ми, люди, є грішними та смертними, і якщо хтось нам зло завдає, то ми хочемо того пожерти і кров його мерщій пролити; а Господь наш, володар життя і смерті, гріхи на­ші понад голову нашу терпить, і так в усі дні життя нашого»). Спра­ва передусім у тому, що Мономах-державець уміє відчувати болі «маленької людини», щиро прагне полегшити тягар її страждань: «Передовсім убогих не забувайте, але скільки є сили вашої, годуй­те і подавайте сироті, і вдовицю захистіть самі, а не дозволяйте силь­ним погубити людину. Ані правого, ані винного не вбивайте, ані наказуйте убити його. Якщо буде винен смерті, все одно не губіть ніякої душі християнської. Паче усього гордощів не майте в сер­ці та в розумі, але мовіть: «Смертни есмы, днесь живи, а заутра в гробъ»; се все, що ти, Господь, нам дав, не наше, але твоє, дору­чив це все нам на мало днів». І далі: «Що вмієте доброго, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь — як батько мій, вдо­ма сидячи, знав п’ять мов (це — правда. — І. С.), звідси й честь мав від інших країн. Лінощі бо є всього злого породження: що хто вміє, то забуде, а чого не вміє, того не навчиться». І багато таких «спа­лахів» вічної мудрості знаходимо у цьому «Повчанні» Мономаха…

Переважну частину життя цей давньоруський князь провів на українській землі — і саме тому ми маємо всі підстави вважа­ти його своїм співвітчизником. Уже в 13 років почав «самостій­но» владарювати в Ростовсько-Суздальській землі (до речі, це

Давньоруський прапор із зображенням Володимира Мономаха

 

 

політичне ядро, з котрого згодом виросло окреме Володимиро- Суздальське князівство, а надалі князівство Московське, в часи Мономаха було підвладне давньоукраїнському Переяславсько­му князівству — прецікавий факт!). Потім князював у Володи- мирі-Волинському (1072—1076), Чернігові (1076—1077; 1078—1094), Переяславі (1094— 1113), нарешті в Києві (1113— 1125). Навіть у поважному віці, на сьомому десятиріччі життя мусив (саме мусив, навряд чи це давало йому втіху) дуже часто сідати в сідло й очолювати військові походи — далеко не завжди проти чужинців-половців, але нерідко проти інших князів-вла- долюбців, дбав-бо про єдність Руської землі… Проте характер­но, як саме Мономах «карав» князів-винуватців: часто (за свід­ченням літописців) вимагав від бунтівників особисто й прилюд­но покаятись, схилити коліна перед ним, великим князем київ­ським, віддати себе та свою сім’ю, своїх людей, місто на його во­лю, після чого Мономах довго «зачитував» винуватцю всі його «огріхи» проти Руської землі й жорстко оголошував вимогу: «грішник» має, по-перше, відмовитися від запрошення інозем­них монархів (йти) разом з військом на Русь; по-друге, жити з іншими князями в мирі та зберігати мир та злагоду в родині. Після цього винуватця відпускали. Якщо враховувати, в який «людяний» час жив Мономах (згадаємо лишень звіряче осліп­лення князя Василька, на що саме наш герой відгукнувся з не­вимовним болем так: «Такого не бувало іще в Руській землі, ані за нас, ані за батьків і дідів наших!») — то такі методи вихован­ня мають бути визнані справді гуманними. Адже суперників у боротьбі за владу, як правило, ув’язнювали або вбивали…

Чим більше заглиблюєшся у людський портрет Мономаха (навіть більше, ніж у політичний), тим більше розумієш: його сві­тогляд можна зрозуміти або сприйняти лише в загальному сві­тоглядному контексті цивілізації Давньої Русі. Багато важли­вого та змістовного написано про цю цивілізацію незабутнім Сер­гієм Борисовичем Кримським, академіком Дмитром Лихачовим. Що тут варто запам’ятати? Відчуття значущості того, що відбу­вається, значущості всього тимчасового не залишало давньорусь­ку (давньоукраїнську) людину ані в житті, ані в мистецтві, ані в літературі. Людина, живучи у світі, пам’ятала про світ у ціло­му як про величезну єдність, відчувала своє місце в цьому світі. Її будинок зазвичай розташовувався «красним» (найкрасивішим) кутком на схід. По смерті людину клали в могилу головою на за­хід, аби обличчям вона зустрічала сонце. Церкви були звернені олтарями назустріч новому дню. Розписи у храмах нагадували людині про події Старого та Нового заповітів, збирали навколо неї світ святості: святих воїнів унизу, мучеників вище; у купо­лі зображувалась сцена вознесіння Христа, на склепінні, що під­тримувало купол, — євангелісти. Церква була мікросвітом — і ра­зом з тим вона була макролюдиною. Усе було взаємопов’язано, усе було значущим, усе нагадувало людині про сенс її існуван­ня, про велич світу та вагу в ньому долі людини. Ось такою бу­ла культура, під благотворним впливом якої виховувався й жив великий київський князь Володимир Всеволодович Мономах.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.