Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Роман ГОРАК: ІВАН ФРАНКО НЕ ДАЄ СПОКОЮ БАГАТЬОМ ДО СЬОГОДНІ

Напередодні вручен­ня Шевченківської премії (яке, як відомо, традиційно відбувається 9 березня, у день народження Тараса Шевчен- Роман Горак  ка, в Каневі) «День» попросив

директора Львівського мемо­ріального музею Івана Фран­ка — Романа Горака — відповісти на кілька запитань. Загаль­новідомо, що в історію нашої літератури, відповідно — й на­ціональної духовності, Іван Франко увійшов як друга постать після Тараса Шевченка. Франкознавці зазначають: Франко створив собі могутній монумент, вічно живий ідеями, втіле­ними в яскраві художні образи, як і виваженими інтелек­туальними трактатами з багатьох царин, причому не тільки української — світової життєдіяльності. Перше моє запитан­ня до Романа Горака стосувалося європейськості літератури Франка, на нього Роман Дмитрович відреагував несподівано гостро.

— Коли питають про європейськість Івана Франка, мене це злить. Ніхто не говорить про азіатськість Ясунарі Кавабата чи європейськість Марселя Пруста. То чому ж, коли йдеться про Івана Франка, хочемо підкреслити його європейськість? Невже ми на маргінесі? Хіба хочемо ще раз довести свою меншо­вартість? Кому й чому маємо доводити, що є європейцями? Хочу сказати, що наприкінці минулого століття, а ще біль­ше — в 1902—1904 роках, Іван Франко був найпопулярнішим серед всіх європейських письменників. Він на той час був співробітником (про що нам, на превеликий жаль, мало відо­мо) популярної газети «Ді Цайт», яка в німецькомовному сві­ті задавала тон не лише в літературі, а й у політиці, економіці й решті важливих галузей. У «Ді Цайт» працювала ціла низка найвідоміших у Європі поетів і прозаїків. І найбільш значимі, ударні твори Івана Франка, наголошую, друкувалися німець­кою мовою саме в цьому виданні. Наприклад, новела «На дні». Тоді ж друкується «Терен у нозі», багато інших творів. Нагадаю також, що найскандальніші речі, які збурювали ці­лу Європу, Іван Франко друкував також у «Ді Цайт». Напри­клад, відому статтю про Адама Міцкевича «Поет зради» — про подвійну мораль польського шовінізму. Також — про га­лицькі вибори, які призвели до того, що радикально змінила­ся виборча система в Галичині… Тобто Іван Франко у всіх по­зиціях задавав тон у літературі — хочу нагадати, що й у так званій робітничій тематиці. Якщо у французькій чи німець­кій літературі на робітничу тематику було зойкання над до­лею, поневоленням, рабською експлуатацією, то Франко пішов значно далі й був попереду, бо писав про те, як зорганізу­вати робітничий клас, щоб визволитися — відтак з’являється «Борислав сміється», хоча в той же час він пише глибокий психологічний роман Boa Constrictor, де демонструє свої мож­ливості і письменника, і гуманіста, і людини, яка добре знає свій народ. А це дуже важливо для Франка, бо він мав право сказати про свій народ так, як він сказав про себе в автобіогра­фічній передмові «Дещо про самого себе» до польської збірки своїх оповідань. Так, як він сказав у багатьох творах, коли не­щадно критикував галицьке хрунівство, запроданство інтелі­генції, вміння бути рабом у власному домі… А взагалі, вся єв­ропейськість літератури Франка — це піднімання людини… Він хотів дати відчуття, що людина — творець, вона повинна розправити хребет. Тому й вважаю, що говорити про євро­пейськість Франка — якось провінційно й негоже.

—  Ми живемо в місті, де з іменем Івана Франка пов’язано дуже багато. Це й Національний університет ім. Івана Фран­ка, площа та вулиця імені Івана Яковича, меморіальний му­зей… Зрештою, маємо на Личаківському цвинтарі могилу Франка зі всесвітньо відомим надгробком, автор якого Сергій Литвиненко (1933). Якщо спитати про Франка в пересічного львів’янина, як вважаєте, багато він розкаже?

—   Переконаний, що всі львів’яни знають, хто такий Іван Франко, бо, починаючи з першого класу, вивчають його вір­ші. Чи добре знає молодь творчість Франка — це інше питан­ня. Та чи знає молодь добре взагалі про якогось діяча? Публі­ка є публіка — живе своїми законами. І вважати знання пере­січного громадянина критерієм я б не радив. Ліна Костенко слушно назвала Львів «болотом». Але наше «болото» мало чим відрізняється від харківського, херсонського, київського чи будь-якого іншого болота — всюди є певний відсоток лю­дей, котрі створюють, на превеликий жаль, отакий негатив­ний імідж. Так, зрештою, було завжди. Безумовно, Іван Франко — особистість, яка не дає спокою дуже багатьом до сьогодні. Він надзвичайно актуальний досі, надзвичайно пе­редбачливий щодо того, що відбуватиметься у перспективі, яку він дуже добре бачив. Оце найбільше злить, тому постійно намагаються Івана Франка якось принизити — будь-чим. Як­що таких речей (котрими, наприклад, можна принизити Ле­сю Українку чи Шевченка) немає, то вигадують інші. На­приклад, чому Іван Франко має бути українцем — для Украї­ни це розкіш! (Але поставте когось у світовій літературі поруч із універсальністю і глибиною проникнення в психологію людини Івана Франка!..) Франко — не українець. Хто він? Єврейського, німецького чи польського походження — україн­ського в ньому найменше. І він не виходець із простих селян. Так, вам дадуть величезні премії, гранти, наприклад, від Джорджа Грабовича, якщо скажете, що Франко — шляхтич. Але народу не пояснюють, що шляхтич — це гонорове звання (як, наприклад, заслужений вчитель чи заслужений праців­ник культури). Очевидно, що колись предки Івана Франка отримали за служіння громаді такий титул, і він передавався з покоління в покоління. Хоча він абсолютно ніяких привіле­їв не давав — Франко їх не мав. Принижують Франка різними способами. Я не називатиму імен людей, які призвели до осо­бистої трагедії Івана Франка. Згадаймо тільки, як було розі­грано карту з його хворобою! Нездарність лікарів призвела до того, що ми втратили Франка. Його спочатку залікували, а потім ще й мали сміливість, знаючи, що діагноз поставлений неправильно, верещати на всі усюди, що Франко — сифілі­тик! А вже інша генерація дослідників ставала в позу: мовляв, це прекрасно — скільки європейських письменників навмис­не наражалися на сифіліс, щоб їхній мозок продуктивніше працював. І ніхто не думає про те, що наклеп, який звели на Івана Франка, призвів до трагедії в його сім’ї. Він помирав на самоті, і це на нашій совісті. Я працюю в музеї вже 20 років, але досі не можу спокійно пройти повз ліжко, на якому вми­рав Іван Якович. Як хворий він міг залишити біля себе бодай одну дитину, щоб піклувалася про нього, але не скористався цим правом — послав воювати своїх Тараса й Петра на фронт, коли синки інших ховалися за плечі батьків. Дочка Анна пра­цювала на поїзді — возила поранених…

Суспільство спромоглося дати Франкові для допомоги ста­реньку, старшу за нього, жінку. Вона не могла Івана Яковича підняти, коли той впав. Чекала, коли хтось прийде й допомо­же. Найбільше, що могла зробити, — покласти Франкові по­душку під голову… Сам невесело жартував: «Заходили винят­кові відвідувачі, подивитися, чи ще живе…» Отаку маємо по­куту за той геніальний розум, що освітлював цілу нашу націю.

—   Як пояснити, що в такому шляхетному місті, як Львів, видатний поет, публіцист, мислитель Іван Франко помирав у злиднях? Чому Львів не оцінив Франка?

—    Франко постійно був у конфронтації з українською спільнотою. Це по-перше. По-друге, достатньо дещо почитати, де він пише сам про себе, й інші його статті, щоб зрозуміти, що Франко про це думав. Він вважався і вважається ворогом №1 для польського шовінізму, який ніколи не нехтував методами боротьби з Франком. На те, що Франко залишився помирати самотнім, — надзвичайно багато причин. Причому пов’язані вони з тим протистоянням. По-перше, Львовом надзвичайно інтенсивно просувалися чутки про хворобу Франка… По-дру­ге, існувала думка, що сифіліс передається побутовим шля­хом, тому охочих відвідати Франка було дуже мало. Якщо ж хтось приходив, то служниця мусила протирати лізолом чи карболкою дверні ручки. Можете собі уявити, як це впливало на Франка. Сам Франко був настільки психічно вимучений обставинами своєї хвороби, що постійно носив із собою карбол­ку, вмочав у неї руки, це роз’їдало шкіру на пальцях. Крім то­го, уявіть, який був сморід від тієї карболки… Щодо його хво­роби, то це був перший злочин польського шовінізму — Фран­ка помістили в камеру, в якій було так холодно тієї лютої зи­ми, що йому голову зранку відривали від стіни — примерзала.

90 відсотків людей, котрі живуть на Півночі, хворіють тією са­мою хворобою, що й Франко, — це ревматоїдний артрит, який тільки перед Другою світовою війною почали вважати окре­мою хворобою. А починався він так, як звичайні венеричні хвороби… Уявіть собі, як мала поводитися дружина та діти?! І Франко через це, бідний, страждав. Він так до самої смерті й залишився жертвою того страшного непорозуміння. Ви не уяв­ляєте, як мені було складно, коли організовував групи вчених, щоб вони серйозно вивчили хворобу Франка. Усе це чітко ви­писано в моїй книжці «Катастрофа» — як у нас лікували Франка, щоб якнайшвидше загнати його в могилу. От і все! Цей момент справді найбільш дратівливий. І я розумію попередніх дослідників життя і творчості Франка, які уника­ли відповіді на це питання, завжди наголошуючи, що для нас важливіша творчість Франка, ніж його особисте життя та його хвороба. Додайте до того, що в період хвороби він був налашто­ваний на активну роботу, адже за будь-яких обставин працю­вав не покладаючи рук. Але йому було важко знайти секрета­ря, переписувача — йому все було важко. Сам же він не міг ні перегорнути сторінку книжки чи рукопису, ні писати.

—    Ми з вами, Романе Дмитровичу, росли й навчалися за радянських часів, коли про Франка говорили двома основни­ми термінами — Каменяр і Вічний революціонер. На вашу думку, як правильно тепер викладати його творчість? І чи потрібно зовсім перекреслювати написане про неї в радян­ському літературознавстві?

—    Категорично — ні! Іван Франко залишається і Вічним революціонером, і Каменярем. Тільки треба пояснити, що ро­зуміють під цими поняттями. За радянських часів теж були розумні франкознавці. Просто обставини були такі, що їм ви­кручували руки… Шкода, що Франка так примудрилися заму- солити, що багато хто справді втратив до нього інтерес. (Зреш­тою, те саме, наприклад, сталося з прекрасним поетом Тичи­ною. Люди нашого покоління добре пам’ятають мало не при-

казку: «Так, Тичина пише вірші, та все гірші, гірші й гір­ші…»). Про Івана Франка розповідали багато й звідусіль — з того самого радіо, представляючи в усьому як передового й безгрішного… Але, якщо вже говорити про нього в розумінні радянської ідеології, то Франко мав гріхи — згадаймо бодай його «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!» На цей вірш кривилися. (І кривляться досі.) Чомусь, однак, не кривилися на конгрес соціалістів 1881 року в Швейцарії, де були Енгельс, Лавров та інші, де нам, українцям, радили в тій історичній ситуації, в якій ми опинилися, асимілюватися — з росіянами. І зберегти тільки певні елементи національної культури — наприклад, так, «как прекрасно это сделал Го­голь…». Чи між поляками тут, у Галичині. І ніхто навіть не посмів виступити на наш захист. Страшно подумати… Коли ухвалили закон про заборону української мови 1863 року, ко­ли видається Емський указ 1876 року — бодай би хто в Європі крикнув: «Люди, що ви робите?!». Не було ні карбонаріїв, ні революційної Франції, не гримів «Колокол» Герцена… Ми бу­ли наодинці зі своїми проблемами… А Франко, молодий хло­пець, як виявилося, перекреслив тим віршем всю свою кар’є­ру! А він дуже добре зрозумів, що нам, українцям, світить, — і зробив духовну настанову…

—  «Захар Беркут» — повість про домонгольські русин­сько-українські землі. Чи не вважаєте ви, що цей твір дуже актуальний сьогодні, коли Європа вкотре викреслила зі своєї історичної пам’яті українську територію і українські смисли?

Могила Івана Франка на Личаківському цвинтарі із всесвітньовідомим надгроб­ком, автор якого — Сергій Литвиненко (1933)

—  Безумовно, ми скоро знову повернемось до цієї повіс­ті… Вона була найчитабельнішою у Великій Україні. Фактич­но, саме із «Захара Беркута» Велика Україна й почала пізна­вати Франка. Підхід Івана Франка до зображення цього періо­ду дуже цікаво трактується в літературознавстві. А особливо його суперечка з видавцем — Огоновським. Твір писався на конкурс журналу «Зоря», й Огоновський як представник па­нуючої історичної версії мав великі претензії до ролі князів,

 

ролі народних мас, до нашої ролі взагалі — у порятунку цілої Європи. Іван Франко дуже цікаво відповідав…

Перейду до сьогодення. Кілька років тому я написав лібре­то до опери «Данило Галицький» (музика Мирослава Волин­ського. — Т. К.). Оперу прийняли, але постановка провалила­ся… Спочатку все було ідеально, але говорили, що немає гро­шей на постановку. Тепер ідеться про те, що вже мають пре­тензії виконавці тощо… Твір мав іншу назву — «Порятунок Європи». Мені хотілося показати, яких жертв ми зазнали, щоб врятувалася від монгольської навали європейська цивілі­зація. І як завдяки нашим жертвам розвивалася Європа. Мені здавалося, що, коли до Львова приїде вся Європа на Євро- 2012, можливо, дехто й загляне до оперного, подивиться ви­ставу та зрозуміє, що до чого, зрозуміє, що треба й нам покло­нитися. Що наше теперішнє жалюгідне становище теж зумов­лене тим, що колись ми мусили по-християнськи жертвувати собою, щоб рятувати світ. На превеликий жаль, все дуже швидко в історії забувається…

—  Я знаю, що кілька років тому ваш музей придбав уні­кальну збірку Мар’яна Колодія, який був особистим секрета­рем Франка в останні роки життя поета. Чи вже опрацьовано архів? І чи, можливо, ви щось несподіваного дізналися з того архіву про Франка? Можливо, ще щось цікаве придбали?

— Почну з того, що архів цей — дуже дорогий, і ми маємо його тільки завдяки хорошим друзям музею, зокрема — Іго­рю Грициняку (директору Інституту рибного господарства). Я придбав архів тому, що не хотів, щоб він потрапив до рук людей, котрі вміють на всьому спекулювати, перекручувати факти. Придбавши ці документи, отримав відповіді на дуже багато питань, котрі цікавили мене багатьох років. Найпер­ше, те, що Колодій працював на замовлення радянських спецслужб і сам, будучи поетом дешевої руки, умів підробля­ти стиль Івана Франка й писати замість нього твори. Уся справа в тому, що як секретар він писав під диктовку. Іван

Франко тільки дещо підправляв, а потім секретар знову це переписував. Тобто впіймати Колодія за руку практично було неможливо. Але вже в той час багато дослідників, зокрема Щурат, який добре знав Франка, у тому числі — стилістично, говорив, що це — підробка. Коли було написано «Папі в аль­бом» (в стилі Галана), і радянське літературознавство опублі­кувало цей вірш у 20-томнику, то тільки один літературозна­вець (професор Львівського університету Олександр Пархо­менко) стверджував, що цей твір — не Франка. За що й по­платився — його звільнили з роботи, він втік до Москви. По­ведінка Колодія, спроби отримати помешкання, його листи для КДБ — це все є в архіві. Ми вже зробили з цього приводу кілька публікацій. Але залишається ще багато деталей, які треба з’ясувати. Випливе дуже багато імен, а я не хочу, щоб ми, поспішаючи, ображали людей. Щодо іншого… Ми багато чого придбали. Я — великий прихильник думки, що особис­тість творить її оточення. Тому чим більше знатимемо друзів, тим більше знатимемо й про Франка. До речі, мені неймовір­но поталанило: я мав можливість спілкуватися з людьми, які знали Франка, причому знали так, як треба мені, письменни­ку, — з деталями, з подробицями, яких би я ніколи й ніде не вичитав. Мені розповідали, як Франко одягався, як рукою махав, як знімав капелюха, як ходив, як міг би зреагувати у тій чи іншій ситуації. І все це відтворювало життєвий образ Франка. Зрештою, з таких дрібничок складається образ будь- якої людини.

— Чому ви вирішили вивчати саме творчість Франка?

—  Він відповідав моїм внутрішнім запитам: відповісти на запитання, як я дивлюся на наше суспільство минулого і як бачу проекцію того минулого суспільства на день сьогоднішні й. Франко мав таку величезну кількість доброзичливців і во­рогів, так багато спілкувався з усім світом, що це дало мені можливість відразу ж охопити все навколо, все звести в одну нитку. Я усвідомлюю, що ми знаємо Франка, на превеликий жаль, наполовину, особливо коли йдеться про його епістоля­рій. Ми надрукували у 10-томнику все, що Франко писав до когось. Але не чуємо голосу того, хто відповідає — як він реа­гує, як опонує Франку. Ми до цього часу позбавлені цього вкрай важливого діалогу. У нас мало спеціалістів, які хочуть гнути спину над рукописами й розбирати кожну букву. Хоча, звичайно, ця робота поволі робиться.

—  Що вважаєте як дослідник життя і творчості Франка найбільшим для себе відкриттям?

— Цікаве запитання… Усе життя Франка — приклад то­го, як неймовірно багато людина в найжорстокіших умовах може зробити для інших. Франко показав це в усьому. Ми сьогодні не можемо говорити ні про українську історію, ні про українське письменство, ні про українську етнографію без Івана Франка. Постать Франка — як початок координат, звідси все починає нагромаджуватися. Жоден порядний дослідник Галичини не може обійтися без праць Франка — щоб його критикувати, погоджуватися з ним або визначати його геніальність… Але це — Іван Франко, який задавав тон, задавав ритм у всьому нашому галицькому житті. І це прекрасно зрозуміли вже 1898 року, коли в нас було безліч ювілеїв — 250 років з початку національно-визвольної бо­ротьби Богдана Хмельницького, 30-річчя «Просвіти», 25 років Наукового товариства імені Шевченка, 50 років скасування кріпосного права, 100 років від написання «Енеїди» Котляревського. Ювілеї в Галичині хотіли святку­вати без участі Франка, який для всіх цих фактів нашої іс­торії зробив якнайбільше. Тоді виступила українська мо­лодь, яка організувала ювілей Іванові Яковичу (до 25-річчя літературної діяльності) у переддень урочистостей, що від­булися в Театрі Скарбка (тепер — Театр Марії Заньковець- кої. — Т. К.), довівши, що без Франка наше майбутнє не­можливе, що він — саме той, хто має вести націю за собою, тобто визнали своїм лідером.

— Чи достатньо відвідувачів у музеї?

— Предостатньо! Ми дуже тішимося, що нас відвідують ді­ти. Я переконаний, що кожного разу, коли вони приходять, їхні очі до кінця екскурсії стають зовсім інакшими. Вони навіть по­чинають ходити по-іншому, бо розуміють, куди потрапили й хто такий Франко. Це, як правило, діти старшого шкільного віку. Приходячи до нас, спочатку говорять, як і на вулиці, — «тіпа», «короче», «конкретно», а потім, бачу, їм соромно вживати такі слова. Нехай ненадовго, але так є, бо вони відчули, що є щось ви­ще й блаженніше за те, що їх оточує кожного дня.

ДОВІДКА «Дня»

Горак Роман Дмитрович — кандидат хімічних наук, про­заїк, драматург, франкознавець, директор Львівського літера­турно-меморіального музею Івана Франка. Окремими видан­нями вийшли його твори «Тричі мені являлася любов», «Зад­ля празника. У сутінках», «Лесь Мартович», «Між вогнями. Микола Устинович» (у співавторстві), «Городок», «Легенди Нагуєвич», «Целіна, родом з Трускавця», «Марія. Мати Фран­кова», «Одна із сотні тисяч безіменних», «Адреси пам’яті Іва­на Франка у Львові», «Адреси юності Франка в Дрогобичі», «Іван Франко та Жовківщина», «Загублені на Журавенщині». У співавторстві з Миколою-Ярославом Гнатівим видав серію книжок про Франка. Роман Горак — лауреат Літературної премії імені Івана Франка за есе «Удар» та повість-есе «Ще удар… Захист», присвячених таємниці останніх років життя і творчості Каменяра. Разом із М.-Я. Гнатівим — лауреат Націо­нальної премії імені Шевченка 2011 року в номінації «літера­турознавство й мистецтвознавство» за видання «Іван Франко».

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

25 лютого 2011 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.