Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

НЕПОХОВАНА КРАЇНА ТА її ВІДКРИВАЧ. Ланселот Лоутон: британський журналіст, закоханий в Україну

Якось у другій половині 90-х років минулого століття ав­тору потрапила до рук поганенької якості ксерокопія сторінки однієї з газет, яка видавалася українською ді­аспорою в СІЛА, з фрагментом статті британського журналіс­та Ланселота Лоутона про Україну та українців. Здавалося, що та публікація вийшла ще в 30-х роках XX ст., згодом була фрагментарно перекладена й опублікована в СІЛА десь уже в 80-х роках, задовго до проголошення незалежності України. Прочитане тоді здавалося настільки неймовірним, що мозок відмовлявся вірити власним очам. Уперше доводилося чита­ти статтю іноземного автора про українську історію, етнічну та культурну самобутність українського народу, його незапе­речне право на власну державність, вільний та незалежний розвиток у сім’ї демократичних європейських націй, написа­ну з таким знанням, захопленням та симпатією до України. Це було помножено на надзвичайно глибокий аналіз сучас­них йому реалій розвитку подій на європейському континен­ті, і автор дуже чітко визначав загальну потребу міжнародної спільноти в європейському майбутньому незалежної Україн­ської держави. Навіть коли до рук після довгих пошуків по­трапила видана українською мовою в СІЛА невеличка бро

За ініціативою британської громадськості в Лондоні з’явився Англо-український комітет, до якого ввійшли члени парламенту, громадські діячі, відомі вчені та журналісти Великої Британії, The Times (березень 1935 p.)

 

шурка з дим матеріалом, сумніви залишалися — чи міг так писати про Україну іноземець, тим більше представник Ве­ликої Британії, країни, доволі віддаленої від її території, до того ж політика якої була завжди вивіреною та доволі кон­сервативною щодо Сходу Європи? Чи не могла поява цієї статті бути пов’язаною з бажанням української діаспори в умовах відсутності незалежної України зміцнити дух україн­ців, опублікувавши такий матеріал від імені вигаданого бри­танського журналіста? Розвіяти сумніви могла тільки пере­вірка цієї інформації та пошуки англомовного оригіналу.

Ці пошуки забрали кілька довгих років. З Великої Брита­нії приходили невтішні звістки — такі матеріали знайти не вдається. Тоді всі надії зосередилися на Бібліотеці Конгресу США, як однієї з найбільших бібліотек світу, де, як ми вважа­ємо, має зберігатися все, що тільки могло бути створено духом та інтелектом людини. Це вже згодом, маючи можливість працювати в цій легендарній бібліотеці як стипендіант амери­канської програми імені Фулбрайта в Україні, автор переко­нався, що, на жаль, через різні обставини далеко не всі видан­ня, які виходять у світі, потрапляють до її фондів. Але тоді здавалося, що саме там тільки й можливо знайти усе. І ця віра була настільки сильною, що сталося диво! Саме в фондах Біб­ліотеки Конгресу США вдалося розшукати навіть не одну, а дві оригінальні статті Ланселота Лоутона про Україну, напи­сані ним у різні періоди, а також інші матеріали, пов’язані з обставинами їхньої появи. Дуже важливу допомогу в цих по­шуках надали хороші американські друзі-українці — голова Дослідної фундації ім. О. Ольжича в США Михайло Герець, Петро та Оля Матули, Лариса Пастухів-Мартін.

Матеріали Ланселота Лоутона про Україну, які він адре­сував британській громадськості та британському урядові, були настільки унікальними та важливими, що одразу ви­никла думка опублікувати їх. Причому окремі наведені бри­танським журналістом історичні дані та висновки мали на­стільки передовий і виразно проукраїнський контекст, на­віть порівняно із сучасними оцінками, що було одразу вирі­шено — друкувати треба не лише хороший український пе­реклад цих матеріалів, а й англомовний оригінал, щоб одразу розвіяти всі сумніви щодо їхньої достовірності.

У пошуках підтримки для здійснення такого видання мате­ріалів Ланселота Лоутона автор звернувся до Посольства Вели­кої Британії, вони були направлені на експертизу до британ­ського МЗС. Через деякий час звідти надійшли захоплюючі від­гуки (для тамтешніх фахівців вони також виявилися відкрит­тям!) і рекомендації щодо доцільності підтримки такого проек­ту. Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні сер Роберт Брінклі взяв під особистий контроль його реалізацією, надавав необхідну фінансову та організаційну під­тримку. Під час підготовки видання велику допомогу надав та­кож перший секретар посольства Рут Аллен, асистент відділу преси та громадських зв’язків посольства Володимир Гайдаш. Проект морально та фінансово підтримав і Міжнародний фонд «Відродження», в тому числі — його виконавчий директор Євген Бистрицький. Велике зацікавлення до проекту виявило українське МЗС. Тоді міністр закордонних справ України Бо­рис Тарасюк, Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії сер Роберт Брінклі, директор Інституту історії Украї­ни НАН України академік НАН України Валерій Смолій звер­нулися до читачів книжки про Ланселота Лоутона та його стат­ті про Україну із вступними словами. Вони наголошували на актуальності порушених британським журналістом питань.

Величезну творчу роботу щодо перекладу матеріалів Лоу­тона про Україну зробив перекладач Василь Триліс, який не лише максимально достовірно зберіг їхній зміст, але й пере­дав унікальний стиль викладу британського журналіста, ви­користавши для цього всі барви української мови. Бездоган­ним визнано і його переклад українських текстів на англій­ську мову.

Презентація видання «Ланселот Лоутон. Українське пи­тання» (Київ — Лондон, 2006 р.) відбулася в резиденції Пос­ла Великої Британії в Україні сера Роберта Брінклі. Далі книжка почала жити власним життям. У тому числі на про­хання МЗС України значну кількість примірників автор по­дарував Посольству України у Великій Британії та Представ­ництву України при ООН у СІЛА.

Але що сталося тоді — в далеких 30-х роках XX століт­тя? І про що писав тоді британський журналіст Ланселот Лоутон?

«Головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проб­лема українська. Глибокий інтерес до цієї країни зумовлений її впливом на європейський мир і демократію; в той самий час, із нею тісно пов’язані яситтєво важливі британські інте­реси. Більшість людей не розуміє, як глибоко саме тут зако- рінена причина європейських чвар усієї першої чверті століт­тя. Не дивно, що про цю країну досі так мало було чути: гноб­лення української нації постійно супроводжувалося заборо­ною слова «Україна» та приховуванням навіть самого існу­вання українців.

Це «стирання з лиця землі» проводилося так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та переказах; завжди й незмінно вважалося, якщо во­на десь колись і була, то вже давно похована на кладовищі мертвих і забутих націй.

Щоб отак у добу високорозвиненого зв’язку та видатних інтелектуальних досягнень можна було створити ілюзію, ніби потужна, жива нація ніколи не існувала, а якщо й іс­нувала, то щезла кілька сот років тому, — це може здатися неймовірним, хоча вже в наші новітні часи ми маємо бага­тющий досвід репресивної сили автократичних режимів. Отже, українська проблема — це приклад одного з найбіль­ших політичних шахрайств у нашій історії; і стосується він

землі, яка, хоч і зовсім не так віддалена, та майже так само невідома нам, як свого часу були невідомі екзотичні країни Азії або Африки».

Дивовижно, але ці слова належать перу британського журналіста Ланселота Лоутона, він проголосив їх 1935 року перед авторитетним зібранням представників громадськос­ті в приміщенні Палати громад парламенту Великої Брита­нії. Сьогодні, цитуючи ці рядки, ми щиро дивуємося, як точно та з холодною безпристрасністю хірурга в них схопле­но глибинну суть трагічної історії українського народу. Його протягом багатьох століть боротьби за власне націо­нальне самовизначення та створення своєї держави не лише позбавляли цього права, йому ще й загрожувала повна втра­та своєї національної ідентифікації, він був приречений на забуття. Разом з тим ці слова надзвичайно актуальні в наш час, адже після проголошення 1991 року незалежності Україну з її самобутньою культурою, традиціями та мен­тальністю фактично заново і з подивом відкривають для се­бе Європа та усе світове співтовариство.

Що ж спонукало британського журналіста Ланселота Лоутона, громадянина чи не найбільш віддаленої від Украї­ни країни Європи, написати ці рядки, просякнуті таким ро­зумінням та щирим співчуттям до українців? Відповідь на це питання нам доведеться шукати, зважаючи на основні сторінки історії українсько-британських відносин у першій третині XX століття.

На початку XX століття українське питання взагалі не було в полі зору зовнішньої політики Великої Британії. На­томість ним цікавилося обмежене коло вчених та громад­ських діячів.

Напередодні та під час Першої світової війни відомий англійський вчений-славіст Роберт Сетон-Вотсон висунув концепцію «Нової Європи», вона грунтувалася на підтримці

Англо-український комітет оприлюднив заяву, яка привертала увагу британської суспільної думки до української проблеми й окреслювала різні аспекти україн­ського питання, The Times (квітень 1935 p.) незалежності слов’янських націй, що повставали з-під улам­ків Австро-Угорської, Російської та Оттоманської імперій. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон-Вотсон був відвертим прихильником національного само­визначення українців та створення самостійної Української держави. Він добре знав і шанував українську культуру, на­зивав українського генія Тараса Шевченка «рутенським Бернсом». Улітку 1914 р. Сетон-Вотсон побував у Львові, де зустрівся з визначними громадськими діячами — М. Грушевським, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Бараном та іншими. У заснованому ним разом із відомим чеським діячем Т. Масариком часописі «Нова Європа» (1916) англійський вчений науково обґрунтовував доціль­ність створення незалежних України, Польщі, Литви та ін­ших держав у Центральній та Східній Європі, що, на його думку, буде відповідати довготривалим інтересам Європи. У статті «Проблема України», опублікованій у вересні 1917 p., Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з голов­них у Першій світовій війні, більше того — вважав його од­нією з головних причин початку війни. Він наголошував, що, всупереч спробам трактувати його як тогочасну модерну вигадку, це питання належить до застарілих проблем Євро­пи. Сетон-Вотсон засуджував більшовицький переворот у Росії і наступні агресивні дії російських більшовиків щодо сусідніх неросійських народів1.

Офіційний Лондон не поспішав публічно декларувати свою позицію щодо українського питання. Проте повз увагу Великої Британії не пройшли події, які розгорталися в Украї­ні після Лютневої революції 1917 року в Росії, що засвідчува­ли посилення українського національного руху та його орга­нізований характер через діяльність Української Централь­ної Ради як українського парламенту й Генерального секрета­ріату як українського уряду. Ця увага посилилася після про­голошення Української Народної Республіки. Зокрема, відо­мо, що восени 1917 р. генеральний секретар міжнародних справ УНР Олександр Шульгин провів цілу низку зустрічей із представниками країн Антанти, на яких з’ясовувалося їхнє ставлення до подій в Україні й можливість підтримки Україн­ської держави з їхнього боку. У тому числі згадується про зу­стріч Шульгина з уповноваженим англійського генерального штабу майором Д. К. Л. Фіцвільямсом та шефом французької військової місії в Росії генералом Нісселем. Доповідаючи уря­ду про наслідки цих переговорів, О. Шульгин 18 листопада 1917 р. повідомляв, що була досягнута домовленість про акре­дитацію представників країн Антанти при уряді УНР та роз­почато переговори про надання УНР грошової позики, на­правлення інструкторів для української армії та військової амуніції, допомогу у відновленні залізничного сполучення. Разом з тим, були висловлені занепокоєння, що Україна може опинитися в орбіті «австрійського впливу»2.

Уже 21 листопада голова уряду УНР В. Винниченко поін­формував членів Генерального секретаріату про те, що Анг­лія і Франція прислали до Уряду УНР своїх представників3. Головою Британської військової місії в Києві було призначе­но майора Фіцвільямса. З грудня 1917 р. до Києва прибула представницька делегація держав Антанти, у складі якої бу­ли високопоставлені військові — генерал Бартер (Велика Британія), генерал Лаєрнь (Франція), генерал Ромеї (Італія), генерал Таканачі (Японія), генерал Ріккель (Бельгія), гене­рал Коанда (Румунія), полковник Лентієвич (Сербія). їхньою головною метою було вирішення важливого для країн Антан­ти питання — збереження українського фронту проти Німеч­чини та її союзників. За деякими даними, українцям було запропоновано посилити армію УНР сербськими та хорват­ськими частинами та чеськими легіонерами. З січня 1918 р. англійського консула в Одесі Піктона Багге (інша редакція перекладу — Бегж) призначили головним представником Ве­ликої Британії при уряді УНР, він подав до українського уря-

Номер найвпливівошої Британської газети The Times (травень 1935 p.) зі стат­тею Ланселота Лоутона «Україна та більшовизм»

ду свої вірчі грамоти. Представник Франції при уряді УНР затвердив генерала Табуї1.

Представники Антанти в Києві намагалися переконати український уряд, що, маючи потужну армію та контролю­ючи ситуацію на своїй території, Україна отримає реальний суверенітет, який згодом буде втілено в дипломатичне ви­знання. Українцям пообіцяли підтримку на майбутній мир­ній конференції. Водночас представники Антанти намагали­ся подати чіткі сигнали урядам своїх країн, щоб ті швидше визначалися з офіційною позицією щодо УНР.

Зокрема, голова Британської військової місії в Києві ма­йор Дж. К. JI. Фіцвільямс писав у звіті від 17 грудня 1917 р. до Міністерства закордонних справ Великої Британії: «Май­бутнє України залежить цілковито від швидкої і рішучої дії альянтів уже тепер. Якщо ми не зробимо нічого в цьому на­прямку, Україна впаде в руки німців і стане ні менше ні біль­ше, як тільки німецькою провінцією»5. У примітках до звіту, доданих наступного дня, він наголошував: «Відколи я напи­сав вище сказане, більшовикам вислано коротке відмовлення на їхній ультиматум, і Україні проголошено війну. Це особ­ливо агресивне наставления більшовиків вказує на німець­кий вплив і бажання Німеччини знищити раз і назавжди можливість створення якої-небудь незалежної сили на терені Росії. Необхідність, отже, дати негайне підпертя Україні шляхом офіційного визнання постає щораз то більше й біль­ше очевидним з кожним днем. Україна не довірятиме нам повністю так довго, як довго ми цього не зробимо. Марнуєть­ся дорогоцінний час, і незабаром може бути запізно, тому що якесь протилежне потягнення з боку Німеччини може роз­ладнати теперішній порядок речей, доки він зможе стабілізу­ватися і стати тривким»6.

Як засвідчують новітні дослідження проф. В. Косика, Ве­лика Британія та Франція через подолання власних нерішу­чості та сумнівів усе ж спробували подати Україні руку та да­ти їй історичний шанс. Вони наважилися погодитися на умо­ви уряду УНР і визнали самостійну Українську Народну Рес­публіку (уряд Великої Британії 4—6 січня 1918 р. неоднора­зово інформував своїх представників в Україні щодо рішення про «формальне визнання» уряду УНР, а 16 січня британ­ський представник в Україні Піктон Багге вручив українсько­му урядові офіційну ноту щодо виконання ним обов’язків офі­ційного представника уряду Великої Британії в Україні). Але звістка про це визнання надійшла до України вже запізно7. (8) Під час мирних переговорів у Бресті з країнами ГІочвірного союзу, ініційованих більшовицькою Росією, Українська Центральна Рада та уряд перед реальними обставинами, в яких опинилася Україна, ухвалили, що УНР має взяти в них участь як самостійний чинник. Поставши перед фактом різ­кого загострення політичної ситуації в Україні внаслідок нас­тупу військ більшовицької Росії, більшість членів Централь­ної Ради визнали доцільним укласти мирний договір у Бресті з країнами Почвірного союзу, що було викликано згодою Ні­меччини та її союзників офіційно визнати Українську Народ­ну Республіку самостійною державою і погодитися на її рів­ноправну участь у переговорах. Протестуючи проти зміни ра­ніше визначених стратегічних орієнтирів, уряд УНР на чолі з В. Винниченком (разом із військовим міністром С. Петлюрою та міністром міжнародних справ О. Шульгиним) подав у від­ставку. Проте це не врятувало ситуацію. Рішення про підпи­сання договору стало остаточним. У відповідь дипломатичні акти визнання УНР були негайно відкликані та дезавуйовані урядами Великої Британії та Франції. Таким чином, підписа­ний представниками УНР 27 січня (9 лютого за новим стилем) 1918 р. Брестський мирний договір кардинально змінив зов­нішньополітичний вектор розвитку України й на довгий час позбавив її реальної підтримки таких потужних геополітич- них домінант, як Велика Британія, Франція та США. Втра­тивши Україну, свою увагу та підтримку вони негайно спрямували на Польщу та Чехословаччину. Саме позиція Англії та Франції згодом стала вирішальною під час Па­ризької мирної конференції 1919 p., коли вирішувалася по­воєнна доля Європи та стверджувалися нові кордони євро­пейських держав, у тому числі й новопосталих. На жаль, вони не лише не надали підтримки УНР у її державотвор­чих прагненнях, але й фактично протидіяли їм.

Поразку Української революції 1917—1921 pp. зумовив той факт, що Україна на довгі десять років фактично випала з поля зору державних чинників Великої Британії. Однак на­прикінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. урядові кола та громадськість Великої Британії знову поставили перед фактом існування в Європі українського питання.

З одного боку, це було викликано посиленням організова­ного українського національного руху на територіях Чехословаччини, Румунії та, особливо, Польщі, де внаслідок польської акції «пацифікації» українського населення на Во­лині та у Східній Галичині посилилося польсько-українське протистояння. Широкий резонанс у світі викликали також події на підрадянській Україні, пов’язані з проведенням при­мусової колективізації та масовими репресіями серед селян та української інтелігенції, а також жахливі результати організованого радянською владою Голодомору 1932 — 1933 pp., жертвами якого в Україні стали мільйони людей.

З іншого боку, очевидною стала нежиттєздатність Вер- сальської системи мирних договорів та міжнародної системи регулювання відносин між державами. Прихід до влади в Ні­меччині націонал-соціалістів на чолі з А. Гітлером, курс Німеччини на перегляд наслідків Першої світової війни та розробка різних німецьких геополітичних концепцій, в яких фігурували українські землі, об’єктивно змушували Велику Британію повернутися до української теми. Міжнародний скандал викликала вимога міністра продовольства й сіль­ського господарства Німеччини А. Гугенберга передати «ро­дючу територію України» Німеччині, проголошена ним в Лондоні в червні 1933 р. на міжнародній економічній конфе­ренції. Водночас А. Розенберг поставив питання про обмін із Польщею «польського коридору» на землі підрадянської України, які пропонували Польщі. Німецько-польський

пакт від 26 січня 1934 p. посилив загальну напругу навколо етнічних українських територій, додавши інтриги до так зва­ного пакту чотирьох, підписаного 19 липня 1933 р. в Римі урядами Великої Британії, Франції, Італії та Німеччини. За свідченнями італійських джерел із Варшави, що подавали ін­формацію для А. Розенберга, керівники Польщі висловлюва­ли готовність «об’єднати окраїнні народи від Фінляндії до Туреччини». Ще раніше — 1931 року — Велика Британія провела власні таємні переговори з Польщею8.

Але українці не бажали знову стати розмінною монетою у великій європейській політичній грі. Вони хотіли, щоб Євро­па нарешті почула їхній голос. У тому числі надії покладали­ся на зміну ставлення Великої Британії до українського пи­тання.

У 1931 р. відомий український громадський діяч та меце­нат, вихідець із Буковини й американський громадянин Яків Макогон організував на власні кошти Українське бюро в Лон­доні (The Ukrainian Bureau). Бюро розташовувалось на Грове- нор Сквер. Його головним завданням було поширення на те- рені Великої Британії інформації про Україну. Українське бюро видавало періодичний бюлетень (The Bulletin), який розсилався до 250 періодичних часописів Великої Британії. Керував його роботою Володимир Кисілевський — син відо­мої в Галичині української діячки, сенаторки польського сейму Олени Кисілевської. Українське бюро в Лондоні про­існувало до 1939 року9.

1933 р. керівник заснованої 1929 року Організації укра­їнських націоналістів полковник Євген Коновалець направив до Лондону представника ОУН Євгена Ляховича. Місія Ляхо- вича полягала в налагодженні контактів із британськими урядовими колами та роз’ясненні позицій ОУН щодо ситуації навколо України та в Східній Європі в цілому. В інструкціях, які йому давав Коновалець, особливий акцент робився на то­му, щоб переламати поширені серед британських урядовців

погляди, буцімто політика ОУН є пронімецькою. «Це на­носить шкоди нашій справі, — зазначав Коновалець, — і було б дуже корисним, якщо б ця справа була вияснена в Лондоні, а саме: маючи на увазі нашу далеку майбутність, ми воліли б кооперувати з Брітанією у вирішуванні справ на Сході Євро­пи, ніж з ким-небудь іншим…»10 Якось він наголосив у листі до Ляховича: «…Наша політика в даний момент повинна: 1) За всяку ціну старатися включити українську проблему в сферу, так сказати б, заінтерисування великобританської по­літики. Під теперішній момент тільки в Англії можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької політики»11.

Є. Ляхович згадував, що, коли він приїхав до Лондона, офіційна британська влада його спочатку зустріла дуже про­холодно. Проте його прийняв у Міністерстві закордонних справ Великої Британії голова Північного департаменту Кольер Лоренс (Collier Laurence), досвідчений кадровий дип­ломат, один із 13 провідних радників британського зовніш­ньополітичного відомства. Розмова була напруженою, але все ж було досягнуто обопільної домовленості, що Ляхович мати­ме можливість регулярно подавати до Північного департамен­ту британського МЗС меморандуми, які б віддзеркалювали позицію ОУН з актуальних політичних питань стосовно Украї­ни12. Крім того, він розгорнув активну інформаційну діяль­ність, виступаючи із статтями в британській пресі та поширю­ючи серед британських журналістів матеріали про Україну.

У червні 1935 р. Є. Ляхович передав до британського МЗС розлогий лист Є. Коновальця, в якому викладалися концептуальні оцінки політичної ситуації в Європі та його позиція щодо українського питання в контексті угод, підпи­саних провідними європейськими державами. У листі Коно­валець наголосив, що політичні процеси в Європі «розгорта­ються проти бажань українського народу». Особливо різко він засуджував німецько-польський та радянсько-французь­кий договори. «Маю тут на думці, — писав Коновалець, — і             договори та угоди, заключені між деякими європейськими потугами, які заторкують між собою теж долю територій, за- мешкалих головно українцями, і які порушують природне право українського народу до вирішування своїх прав ним самим. З цього виростає нова небезпека бути втягненим у конфлікти між різними державами в ролі пасивного чинни­ка, який всі використовуватимуть для своїх власних цілей зі шкодою для нього самого… Замість втішатися привілеєм свобідного життя в самостійній державі, український народ є нині поділений між чотирма сусідуючими з ним держава­ми. В цьому криється небезпека, що українці, якими коман­дуватимуть чужі в рядах армій цих держав, можуть бути приневолені виступати проти себе зі зброєю в руках. Ми, Організація Українських Націоналістів, боремося за повну самостійність України. Тому ми нині ставимо активний спротив усім окупантам українських земель… Ми виходимо з засади, що наші змагання до здобуття повної самостійності не стоять в жадній суперечності до політичних, економічних та стратегічних інтересів Великобританії. Беручи це під ува­гу, ми плекаємо також надію, що в наших змаганнях до са- мостійности ми одержимо підпертя Великобрітанії, бо ми переконані, що тільки сильна й самостійна Україна може вплинути на стабілізацію теперішньої непевної ситуації та на привернення рівноваги сил у Східній Європі… Ми надіє­мося, що в майбутньому вдасться встановити таке співвідно­шення між інтересами Великобрітанії й України, яке буде корисним для обох країн»13.

Збереглися свідчення, що переклад листа потрапив до ке­рівника Північного департаменту МЗС Великої Британії Ко- льера Лоренса, який зробив на його полі таку замітку: «Лист Цей, здається, є маніфестом партії Коновальця (ОУН), в яко­му він висловлює її ставлення до недавніх потягнень німець­кої і радянської політики. Його головна теза висловлена в ідеї, що німецько-польське «визволення» України від біль­шовиків стоїть в суперечності до справжніх інтересів україн­ського народу і тому мусить бути відкинуто. Якщо б я був українцем, я висловився б так само»11.

Є. Ляхович 1935 року готував приїзд провідника ОУН полковника Є. Коновальця до Великої Британії і отримав від представників впливових громадських та військових кіл зап­рошення для нього. Про це Коновальця повідомили, і він прийняв запрошення. Однак згодом без пояснень скасував свою поїздку до Лондона. Невдовзі британську столицю по­кинув і сам Є. Ляхович як представник ОУН.

Увагу офіційного Лондона до українського питання ілюст­рує намагання британського МЗС зібрати якомога більше ін­формації про загальну ситуацію на територіях, населених ук­раїнцями, у складі різних держав, настрої української гро­мадськості та про діяльність українських політичних органі­зацій. Така інформація надходила від посла Великої Брита­нії в Москві лорда Вісконта Чілстона, посла Великої Британії у Варшаві Генрі Кеннарда, британського посольства в Буха­ресті, британської військової розвідки «МІ-5» та з інших джерел. Ця інформація була досить контроверсійною, в ній були як позитивні, так і негативці оцінки українського руху. Але домінуючими в них все ж були скептичні характеристи­ки15. Очевидно, саме це значною мірою визначало настороже- но-обережне ставлення англійського уряду до контактів з українськими посланцями та відсутність публічних виявів його позиції щодо майбутнього України.

Однак зусилля українців не були марними. Серед широ­кої британської громадськості почали з’являтися паростки симпатії до українського народу та окреслилося коло тих, хто вважав, що його тогочасне становище є дуже несправед­ливим. У тому числі — цілий ряд провідних британських аналітиків висловилися на підтримку державницьких праг­нень українців та почали обстоювати концепцію появи на сході Європи дружньої до Великої Британії самостійної й де­мократичної Української держави, яка могла б стати стабілі­зуючим фактором у цій частині європейського континенту.

Важливою особою, яка мала значний вплив на формуван­ня проукраїнської громадської думки в британському су­спільстві, став відомий журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон (Lancelot Lawton). На початку 30-х років XX ст. його увагу привернула напружена політична ситуація, що окрес­лилася на Сході Європи. На думку Л. Лоутона, головною при­чиною існуючих глобальних міждержавних суперечностей стало українське питання. У квітні 1934 року на сторінках часопису «Двотижневий огляд» (The Fortnightly Review) він опублікував велику статтю під назвою «Пригноблена Украї­на» (The oppressed Ukraine), в якій констатував: «Вражає…, що аж донедавна мало хто в Англії взагалі чув про Україну». Аналізуючи ситуацію навколо України та німецько-поль- ський договір 1933 року, Лоутон наголосив, що «проникнен­ня Німеччини і Польщі на Україну зашкодить економічним і стратегічним інтересам Великої Британії». На його думку, для британської політики на Сході необхідно було ввести Україну в систему Західної Європи. «Незалежна і автономна Україна, — писав він, — необхідна для європейського еконо­мічного прогресу і світового миру». Демократична Україна, за Л. Лоутоном, могла б належати до групи держав, з якими Велика Британія встановлює дружні зв’язки16.

Послідовно висвітлюючи східноєвропейську проблемати­ку в цілому та проблеми України зокрема, Ланселот Лоутон заснував і очолив як головний редактор щоквартальне видан­ня «Сучасна Росія та її відносини з її сусідами» (Contempora­ry Russia and her relations with her neighbors), яке пізніше по­чали називати «Схід Європи та сучасна Росія» (East Europe and Contemporary Russia). Фактично в кожному випуску Щоквартальника публікувалися матеріали про Україну, в то­му числі — регулярно друкувалися і українські автори. Зок­рема, це були статті Романа Смаль-Стоцького про національ­ні рухи в СРСР, Степана Давидовича про Карпатську Украї­ну, матеріали про український націоналізм17.

На початку січня 1935 року сталася подія, яка засвідчила суттєві зміни в ставленні британської громадськості до Укра- ни — одразу чотирнадцять членів британського парламенту та шість відомих громадських діячів звернулися до Ліги На­цій з петицією, в якій висловлювався протест проти утисків і гонінь українського населення на території Польщі18.

У останні дні лютого 1935 року українське питання було піднесено на якісно новий рівень у британському суспільстві. За ініціативою британської громадськості в Лондоні з’явився Англо-український комітет, до складу якого ввійшли члени парламенту, громадські діячі, відомі вчені та журналісти Ве­ликої Британії19. (40) Комітет оприлюднив заяву, якою при­верталася увага британської суспільної думки до української проблеми й окреслювалося активне зацікавлення різними аспектами українського питання. У заяві, зокрема, наголо­шувалося на таких тезах:

—  — становище українців у Східній Галичині заслуговує на якпильнішу увагу англійської громадськості;

—  — етнографічно український народ займає суцільну тери­торію, за своїми розмірами більшу за територію Франції чи Великої Британії, яка розділена між СРСР, Польщею, Чехо- словаччиною та Румунією;

—  — справедливість стосовно українців досі не встановлено, і подальше ігнорування цього складного питання може, зрештою, вплинути на долю всієї Європи;

—   — новостворений Англо-український комітет буде по­стійно стежити за ситуацією навколо України і вдаватись до будь-яких дій, коли в тому виникатиме необхідність20. (41)

Серед інших учасників зборів заяву Англо-українського комітету підписали: члени палати громад британського пар­ламенту, член таємної ради Джон Гілс, Джефрі ле М. Мандер

та полковник Дж. С. Веджвуд; член таємної ради лорд Дікін- сон, член таємної ради лорд Ноель-Бакстон, колишній член британського парламенту підполковник Сесіль Л’Естранж Малон, журналіст Ланселот Лоутон; відомі науковці, члени Британської академії професор Роберт Сетон-Вотсон та док­тор Г. П. Гуч. Почесними секретарями комітету були затвер­джені підполковник Сесіль Малон та Ф. Еш Лінкольн21.

В умовах, коли територія України була поділена між Ра­дянським Союзом та низкою європейських держав, а питання самостійності України й самовизначення українського народу взагалі не розглядалося урядом Великої Британії та урядами інших провідних європейських країн як актуальна політична тема, ця ініціатива була не лише доволі несподіваною, з пози­цій сучасного погляду на ту ситуацію — вона була неймовір­ною. Адже в складі Англо-українського комітету не було жод­ного українця! При цьому комітет ставив собі за мету розгля­нути місце й роль України в європейській політиці та ствер­дження права українців як нації на власну державність.

Впливова лондонська газета «Тайме» від 1 березня 1935 р. у статті «Англо-український комітет» так відгукну­лася на цю подію: «В Лондоні створено Англо-український комітет для захисту інтересів українського народу, який, як це наголошується в заяві, зробленій учора ввечері, займає більш-менш суцільну територію, більшу ніж Франція та Ве­лика Британія й нині поділену між СРСР, Польщею, Чехо- словаччиною та Румунією. Надто мало було спроб, говорить­ся в заяві, утвердити справедливість стосовно українців, і по­дальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всієї Європи»22.

Про діяльність Англо-українського комітету відомо дуже мало. З тих скупих джерел, які доступні нам сьогодні, можна з ясувати, що члени комітету мали активні контакти з україн­ськими представниками в Лондоні, направляли до британ­ських урядових представників свої висновки та рекоменда­ції, організовували висвітлення українського питання в бри­танській пресі. Зокрема, один із почесних секретарів коміте­ту підполковник Сесіль Малон у своїй записці «Велика Бри­танія і Україна» наполегливо рекомендував британському урядові підтримати український самостійницький рух та прагнення українців до незалежності. У ній, зокрема, йшло­ся: «Розвиток українського самостійницького руху створює необхідність розглянути його з точки зору бачення британ­ських інтересів… Велика Британія повинна рахуватися з фактом, що український рух таки існує і що нині він, мабуть, сильніший, ніж коли-небудь перед тим. Це зумовлено част­ково ударами та стражданнями, що їх зазнали численні об­ласті України, а частково радянською політикою… Вигля­дає, що британська політика повинна прагнути до підтриман­ня тісного зв’язку та приязних стосунків з українським ру­хом, виявляючи в цей спосіб історичну роль Британії як обо­ронця поневолених народів. Її завданням є подбати, щоб зростаючий український рух не став виключним знаряддям чужих ворожих нам інтересів, а був дружньою силою, гото­вою щиро співпрацювати з Британською спілкою народів»23.

29 травня 1935 р. в залі засідань Палати громад парла­менту Великої Британії під головуванням авторитетного чле­на парламенту Джона Хілса за ініціативою Англо-україн­ського комітету відбулися публічні слухання, присвячені си­туації навколо України. З доповіддю, яка мала промовисту назву «Українське питання» і згодом була опублікована від імені комітету, виступив один із його засновників та най­більш активних членів — британський журналіст Ланселот Лоутон24.

Чимало оцінок та висновків Лоутона, проголошених у до­повіді, дотепер є надзвичайно несподіваними з огляду на те, що вони були сформульовані діячем, котрий за своїм поход­женням ніяк не був пов’язаний з Україною та українською нацією — настільки виразно вони подані з проукраїнських позицій. Парадоксально, але для «стороннього» погляду Ланселота Лоутона абсолютно зрозумілими були такі складні та дражливі питання, які не лише тоді, а й зараз нерідко ста­ють предметом політичних спекуляцій — питання власної національної ідентичності українського народу та його гли­боких історичних коренів, своєрідної ментальності, традицій і культури, поворотних моментів історії:

«Етнічна Україна в 3—4 рази перевищує площею Велику Британію й займає суцільну територію від Карпат до Кавказу».

«Українська проблема — це не проблема щойно народже­ної дрібної меншини з її дитячими хворобами. Її корені сяга­ють античних часів».

«Українці справедливо посилаються на Київську Русь як на колиску своєї нації. Фактично ця територія почала звично називатись Україною з XII ст.. Україна була остан­ньою, пограничною державою, аванпостом Європи на кор­доні з Азією».

«Тоді так само, як і тепер, приваблива Україна була з усіх боків оточена й завойована. У ході цієї боротьби виникло ко­зацтво. Це були войовничі, фантастично сміливі люди… На укріплених островах нижче дніпровських порогів вони за­снували демократичну військову республіку — один з пер­ших прикладів національного самовизначення».

«Після революції українці проголосили свою незалеж­ність, …і чинили відчайдушний опір і білим, і червоним, та врешті були упокорені більшовицькою Московією».

«Українська нація — це реальність, яка має під собою при­наймні тисячу літ автентичної історії. Жоден народ не боровся так тяжко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; ук­раїнська земля наскрізь просякнута кров’ю. Через її багатства, чудовий клімат і унікальне розташування на великому пере­хресті світових шляхів Україна постійно виявлялася жертвою загарбників і гнобителів, її постійно членували і ділили».

У доповіді JI. Лоутона звертається увага на несправедли­вий щодо українців характер Версальської системи мирних договорів, які закріпили розчленування України після Пер­шої світової війни. Відкрито говориться про польсько-укра­їнське протистояння в Східній Галичині в 20-х—30-х pp. XX ст. та політику полонізації українського населення, яку тоді проводила польська влада. Говорячи про масові репресії більшовицької диктатури проти українського національного руху на території СРСР, Л. Лоутон стверджує, що «страшний голод, який спустошив Україну» в 1932—1933 роках, був спланованим, був складовою частиною цих репресій.

Британський журналіст робить висновок: «Було б лице­мірством заперечувати, що незалежність України так само важлива для нашої держави, як і для спокою в усьому світі. Проблема надто довго ігнорувалася — просто тому, що роз­глядати її, а тим більш намагатися вирішити — справа ду­же клопітна. Але ця проблема, що має глибокі й заплутані історичні корені, сьогодні набула безпрецедентної гостро­ти… То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належ­ного вирішення».

Наприкінці 30-х років XX ст. грозові хмари над Європою досягли критичної межі. Протягом 1938 р. нацистська Ні­меччина приєднує до себе Австрію і домагається згоди про­відних європейських держав на приєднання північної части­ни Чехословаччини. Південні райони Чехословаччини були передані Угорщині. В середині березня 1939 р. всю територію Чехії та Моравії, а також Карпатської України окупували ні­мецькі та угорські війська. Як держава Чехословаччина пе­рестала існувати. Для багатьох політиків та аналітиків стало очевидним, що в Європі наближається новий великий пере­розподіл сфер впливу та нова війна.

На тлі цих драматичних подій Ланселот Лоутон намага­ється знову привернути увагу громадськості та офіційних чинників Великої Британії до українського питання. 1 лю­того 1939 р. він виступає з великою доповіддю на засіданні членів Близько- та Середньосхідного товариства, яке відбу­лося в Лондоні під головуванням члена конгресу Трейсі Фі- ліпса. Текст доповіді із промовистою назвою «Україна: най­більша проблема Європи» опублікували на сторінках жур­налу «Схід Європи та сучасна Росія» (East Europe and Con­temporary Russia)25.

За своєю структурою та змістом ця доповідь близька до виступу Ланселота Лоутона на засіданні Англо-українсько- го комітету в 1935 р. Разом з тим вона містить детальніші іс­торичні екскурси в минуле українського народу, демонструю­чи знання автора широкого кола наукових праць та джерел з історії України. Розвиваючи свою тезу про існування української державності в минулому, Л. Лоутон виділяє три основні історичні періоди, коли, на його думку, на тери­торії України існували ті чи інші форми Української держа­ви: добу Київської Русі; козацьку добу; період Першої світо­вої війни та перші повоєнні роки. Характеризуючи їх, Лоу­тон зазначав:

«Можливо довести, що впродовж трьох окремих періо­дів Українська держава існувала. Перший з них — від де­в’ятого до тринадцятого століття. Упродовж цих понад триста років на території, відомій сьогодні як Україна, існу­вала потужна й культурна держава, одна з передових в Єв­ропі. Держава, відома під назвою Русь, була Україною, а її столицею був Київ».

«Другим періодом української незалежності був козаць­кий період… Козаки, які під назвою «бродників» існували в стародавній Україні, зійшлися й заснували свою славну дер­жаву на острові (нижче порогів) на Дніпрі… Козацька держа- ва була реальним продовженням, в оригінальній формі, неза­лежної української держави».

«1914 року зла доля… знайшла Росію. Це була європей­ська війна, внаслідок якої Україна в 1918 році стала неза­лежною державою».

Широку ерудованість та здатність бачити глибинну суть процесів Ланселот Лоутон демонструє при розгляді станови­ща українців у складі різних держав. Особливу увагу при цьому він приділяє СРСР, акцентуючи на протистоянні ро­сійського централізму, що спирався на більшовицьку ідеоло­гію, та виявів стихійного, глибоко закоріненого в україн­ському суспільстві націоналізму, який, на думку Л. Лоутона, пронизував українську інтелігенцію та українське селян­ство. Особливо цікавими є спостереження Лоутона щодо ролі українського селянства як головного носія українського на­ціонального духу та державницьких традицій. «У жодній частині Радянського Союзу, — зазначає він, — спротив ко­лективізації не був такий упертий і сильний, як в Україні. …Усіма засобами, що лишалися в їхньому розпорядженні, вони (селяни. — С. К.) боролися за свій український стиль життя, і в результаті п’ять мільйонів селян загинули від го­лоду і з інших причин… Україна — селянський народ… Сьо­годні селяни всіх країн домагаються підвищення свого стату­су й поваги. Тож цілком природно, що українське питання знову виходить на перший план в цей момент і що селян­ський народ України має зібрати врожай енергійних молодих провідників. Коли раніше я зупинився на військових якос­тях їхніх предків, це було тому, що я хотів показати, що ук­раїнці мають великі традиції боротьби».

Характеризуючи наростання польсько-українських кон­фліктів в умовах Польської держави, Л. Лоутон робить над­звичайно точний та об’єктивний висновок щодо їхніх гли­бинних причин: «Немає сумніву в тому, що дві горді та впер­ті волі зіштовхнулися, і в результаті існує таке гостре напру­ження, що тепер неможливо досягти згоди в будь-чому. Українці налаштовані здобути свободу. Поляки не поспі­шають дати її їм». Критично Л. Лоутон оцінював становище українців у Румунії та Чехословаччині, де, на його думку, во­ни також зазнавали утисків та дискримінації.

Аналізуючи можливі найближчі устремління нацист­ської Німеччини, Ланселот Лоутон зробив передбачення, що однією з головних цілей наступної німецької експансії буде Україна з її унікальними ресурсами та географічним поло­женням.

Підбиваючи підсумки, Л. Лоутон закликав офіційний Лондон підтримати Україну та українців у їхніх прагненнях до свободи й висловив переконання, що такі кроки відкриють новий шлях для розв’язання багатьох європейських проб­лем, схожих на українські. Майбутнє Європи Ланселот Лоу­тон бачив у рівноправному та демократичному співіснуванні новопосталих, малих і традиційних великих європейських держав.

«Якою повинна бути позиція Великобританії? Наша по­зиція, я гадаю, — писав Л. Лоутон, — повинна бути та, що і в українців. Ми повинні стояти на боці України і кожної дер­жави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умо­вах. Іншими словами, ми повинні намагатися привести до та­кої розв’язки, яку вона собі бажає. Діяти так, я переконаний, буде в наших інтересах так само добре, як і в її.

Великі зміни наближаються у Східній Європі, і пробле­ми, схожі на українські, будуть повторюватися. Якщо ті про­блеми будуть вирішені в новому дусі й новим шляхом, тоді мають бути знайдені якісь засоби, щоб якісь молоді й малень­кі нації могли жити в незалежному бутті пліч-о-пліч з більш давніми та могутніми націями».

Дивним чином в цих словах британського журналіс­та, виголошених ним напередодні Другої світової війни, ко­ли навколишній світ був далеким від справедливості та аль­труїзму, були сфокусовані головні принципи творення май­бутньої об’єднаної Європи, втілені в життя європейськи­ми націями.

Історія українсько-британських відносин у першій трети­ні XX століття відбиває драматичні сторінки української іс­торії, пов’язані з боротьбою українського народу за незалеж­ність та власну державність. Вона сповнена суперечностей, взаємних розчарувань та романтичних спалахів надії. Ство­рення та діяльність в середині 30-х років XX століття у Вели­кій Британії Англо-українського комітету, подвижницька робота британського журналіста Ланселота Лоутона, спрямо­вана на підтримку державницьких устремлінь українського народу, є важливими фактами з історії англо-українських взаємин. Вони засвідчують існування сталої традиції взаєм­ної симпатії та прагнення до дружніх і щирих відносин між двома народами, носіями якої, в першу чергу, були широкі кола громадськості.

Сергій КОТ 19 серпня 2011 р.

«Симоненко Р.Г. Прихід Гітлера до влади і наростання загрози німецької агресії про­ти України // Історія України, маловідомі імена, події, факти (збірник наукових праць). — Вип. 29. — К., 2005. — С.83-84, 89; Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 42.

9   Зеленко Костянтин. Великобританія і Україна // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 897; Ляхович Євген. Діяльність ОУН у Лондоні в 1933-1935 роках // Там само, с. 910; Енциклопедія українознавства. — Т. 9. — Париж — Нью-Йорк, 1980. -С. 3405.

10 Ляхович Євген. Вказ. праця, с. 915. » Там само, с. 924.

12 Там само, с. 913. ‘[1] Там само, с. 916—917.

14 Цит. за: Зеленко Костянтин. Назв, праця, с.900.

,5 Зеленко Костянтин. Назв, праця, с. 895-899; Ляхович Євген. Назв, праця, с. 917— 921.

16  Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью- Йорк — Львів, 1993. — С. 42; Зеленко Костянтин. Назв, праця, с. 884.

17 National Movements in the Soviet Union // Contemporary Russia and her relations with her neighbors. — London, Autumn 1936; Stephen Davidovich. Carpato-Ukraine // East Europe and Contemporary Russia — London, Winter 1939; Ukrainian Nationalism // East Europe and Contemporary Russia — London, Winter 1939.

,8 Косик Володимир. Україна і Німеччина, с. 42-43.

19 Aiglo-Ukrainian Committee//The Times. — 1935— 1 March.

20  Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. — London, 1935. — P. 3.

2‘ Там само.

22 Aiglo-Ukrainian Committee // The Times. — 1935 — 1 March. ‘ Цит. за: Ляхович Євген. Назв, праця, с. 917—918.

24 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. — London, 1935.

?5 Lancelot Lawton. Ukraina: Europe’s Greatest Problem // East Europe and Contemporary Russia — London, Spring 1939. — p.28 — 60.



[1]Там само, с. 469

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.