Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Скільки козацьких рад відбулось у Переяславі 8 січня 1654 року? І яку з них святкувати?

За таким сценарієм і розпочався ранок 8 січня 1654 р. Щоправда, на старшинській раді, що відбулася рано-вранці, у Хмельницького несподівано виникла ідея щодо скликання ще однієї ради — Генеральної, яка мала відбутися вже… по полудню. Зрозуміло, що процедура скликання подібного роду зібрання вимагала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснажливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по домівках і перебувало за сотні верств від Переяслава. У місті та його околицях були лише місцеві козаки та запрошені Хмельницьким на раду ко­зацькі старшини.

Але питання постають не лише щодо рівня представницт­ва майбутньої ради, а й, власне, самої доцільності її скликан­ня. Адже востаннє гетьман збирав Генеральну раду аж у 1651 p.! Після цього, остаточно пересвідчившись у її громіз­дкості та неефективності, він радився лише з членами більш мобільної старшинської ради. Кому із старшин спала на дум-

 

ку ідея скликання, начебто Генеральної, ради — невідомо. Во­чевидь, гетьманський уряд прагнув відбити бажання поляків продовжувати «воювати» Військо Запорозьке, яке відтепер мало сильного союзника, а також продемонструвати всій Україні та її сусідам факт міжнародного визнання розриву ко­зацтва з Яном-Казимиром.

О другій годині дня за наказом старшини почали бити в барабани, закликаючи на раду. Переяславська рада, ставши культовим сюжетом радянської історичної науки, настільки міцно увійшла в офіційну радянську ідеологію, стару шкіль­ну освітню літературу, красне письменство, живопис, кінема­тограф і т. д., і т. п., що, здається, немає й потреби про неї го­ворити — і так все зрозуміло. Але виявляється, що не все…

Насамперед, оцінюючи історичну достовірність більш чи менш відомих картин, присвячених переяславським сюжетам 1654 p., варто пам’ятати відому настанову Козьми Пруткова щодо того, чи можна довіряти напису на клітці слона, якщо там сидить якась інша істота… Так і тут, відомі монументаль­ні образи загального торжества українського народу, зверну­того до Хмельницького та Бутурліна, не відповідають дійснос­ті вже хоча б тому, що на Генеральній раді царський боярин не був присутнім, бо залишався на заїжджому дворі.

Так само не можна вірити й твердженню відомого козаць­кого літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачиту­вав статті договору з царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш відомого історика Миколи Костомарова і вит­ворив цілу історіографічну традицію. Богдан не міг цього зробити вже хоча б тому, що до цього часу не лише не було ук­ладено українсько-російського договору, але й навіть не роз­почато переговорів щодо його змісту. Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголошення доціль­ності укладення союзу саме з московським царем, а не яки­мись іншими володарями.

Не вписуються в ідеальну картину загальнонародного «ликования» і події, що сталися згодом, у соборній церкві Переяслава, куди гетьман і посол прибули після того, як Бу- турлін по завершенню Генеральної ради, також на заїжджо­му дворі, передав Богдану царську грамоту. А коли україн­ське та російське духовенство, що прибуло разом із Бутурлі- ним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужін­ня, виявилося, що напередодні сторони… забули домовитися про саму процедуру скріплення угоди присягою. Хмельниць­кий і старшина, спираючись на знання практики укладення міждержавних угод і навіть практики приведення шляхти Речі Посполитої до «послушенства» королю, де монарх і під­дані кожен зі свого боку давали обітницю не порушувати взя­тих зобов’язань, були переконані в тому, що слідом за виго­лошенням українською стороною тексту присяги аналогічне мала зробити й російська сторона. Але, вихований в зовсім іншій політичній культурі, Бутурлін заявив, що в Москов­ській державі ніколи такого й не було, щоб цар присягав пе­ред своїми підданими.

Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього приводу, і Хмельницький, залишивши там царську де­легацію, разом із вищою старшиною пішов до будинку пол­ковника Тетері, щоб скликати там уже третю (!) за день ко­зацьку раду, цього разу старшинську. Як занотував до свого офіційного звіту Бутурлін, гетьман і полковники про те, як чинити далі, радилися «многое время», а посольство нервово очікувало в соборі. Нарешті зі старшинської ради до нього прибули посланці гетьмана — полковники Павло Тетеря та Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складен­ня Бутурліним присяги царю. І оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде такого немає, щоб монарх присягав своїм підданим, тут же в стінах собору таки виникла коротка політологічна дискусія. Тетеря і Лесницький, шлях­тичі за походженням, указали на практику польських коро­лів. Однак, на думку царського посла, такий приклад не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше — є «не­вірними», по-друге — «не самодержцями», а по-третє — «на чому присягнуть, все рівно того не дотримають».

Не можна стверджувати, що висловлені аргументи повністю задовольнили українську сторону. Але, безумовно, переконали її в тому, що ситуація, яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час працював, про яку вже було оголошено на раді як доконану, могла розладнатися. Зро­зуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чигирин, ані Москву; уряд Олексія Михайловича вже встиг оголосити війну По­льщі. Вихід із скрутної ситуації було знайдено в тому, що гетьман і старшина таки погодилися скласти присягу цареві. А боярин Бу­турлін, зі свого боку, вочевидь покладаючись на слово Олексія Ми­хайловича, завірив їх у тому, що цар неодмінно підтвердить усі ті права й вольності Війська Запорозького.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.