Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ПРО ПАМ’ЯТНИКИ ТА ПАМ’ЯТЬ. Відтворення минулого й маніпуляція ним у Києві XIX століття

Швидше за все, в сучасника може скластися враження, що осмислення значення пам’ятників, ба більше — й війна з ними, знесення та пошкодження — явища сьо­годення. Але це не так. Пам’ятники завжди мали велике ідей­не навантаження, винятком не була й Російська імперія, яка плідно їх використовувала для легітимації своїх прав на воло­діння завойованими територіями.

Російська імперія до певного часу не переймалася пробле­мою узаконення свого права на володіння тією чи іншою заво­йованою землею, покладаючись на військово-силові аргумен­ти. Бо, як зауважив сучасний віденський історик Андреас Каппелер, Петрові І як монархові при завоюванні нових зе­мель не треба було виправдання. Для нього прирощування ім­перії було природним обов’язком государя.

Пам’ятник Богдану Хмельницькому…


 

Польське Листопадове повстання 1830 р. кардинально змі­нило ставлення верховної влади до формування історичної па­м’яті, яка мала посприяти її утвердженню на колишніх тери­торіях Речі Посполитої. Спротив поляків змусив шукати ваго­міші, переконливіші аргументи на право володіння Правобе­режною Україною, і серед них історичне минуле краю, точкою відліку якого було вибрано Київську Русь. Для конструюван­ня ідеї правонаступництва надзвичайно плідним виявився факт прийняття християнства на берегах Дніпра, яке пов’язу­валося з київським князем Володимиром. Ідея спорудження йому пам’ятника з’явилася в колі київських інтелектуалів, які апробували її під час приїзду до Києва 1832 р. Миколи І.

Київський генерал-губернатор В.В. Левашов поєднав цю ініціативу з іншою, вже раціональною ідеєю — заснувати в Ки-

 

єві Інститут правознавства. Для нього взірцем було Училище права й адміністрації, на базі якого було засновано 1816 року Варшавський університет, який ліквідували 1831 року. У його записці Миколі І це обґрунтовувалося так. Спорудження в Ки­єві пам’ятника Володимирові має відбуватися одночасно із заснуванням при ньому Інституту правознавства. Прагматич­ний генерал-губернатор був переконаний, що пам’ятник стане лише прикрасою міста, а з інститутом він матиме потужне сус­пільне значення. Потреба в інституті пояснювалася тим, що польські суди, кадровий склад яких формувався на виборному принципі місцевою шляхтою, залишалися поза російським контролем, й імперія не могла забезпечити їх відповідно нав­ченими кадрами, бо й сама таких не мала. А тому професійна підготовка середнього судового персоналу, який отримав би російську освіту, сприяла б запровадженню російської мови й практики судівництва та примусила б кожного поляка вивчи­ти їх. Це зблизило б правобережного шляхтича «с правами и обычаями того отечества, которому он навсегда должен при­надлежать, и со временем усвоить для себя имя россиянина».

Тож генерал-губернаторові йшлося про державні завдання щодо асиміляції шляхти. Хоча перебіг подальших подій нав­коло пам’ятника Володимирові та Інституту правознавства й відбувся дещо за іншим сценарієм, але від основного задуму В. В. Левашова не було жодного відступу. Ім’я Володимира бу­де присвоєно Київському університету. Пам’ятник Володими­рові буде споруджено на київських схилах 1853 р. Цю вдалу канонізацію одного з князів Київської Русі буде продовжено й у багатьох інших заходах щодо наповнення київського життєпростору їхніми іменами. Проте найбільшої популярності набув Нестор-Літописець, автор «Повісті минулих літ», пер­ший історик, якому 1829 р. Товариство російських старожитностей при Московському університеті встановило пам’ятну дошку на території Києво-Печерської лаври, де зберігаються його мощі, а 1855 р. його ім’ям названо провулок у Києві.

ські, Завадовські, Безбородьки, Трощинські. Але якщо вони цього не зробили, то це мають зробити самі великороси. Адже руками Богдана Хмельницького вся Малоросія, і східна, і за­хідна, відірвалася від Речі Посполитої і приткнулася («при­мкнула») до Москви. Тим більше, вони мають для цього й кош­ти, адже ранговий маєток Богдана Хмельницького — Гадяч із волостю, де нараховувалося майже десять тисяч осіб чоловічої статі, — Катерина II 1785 р. викупила в державну казну.

Однак тоді спроба М.О. Максимовича таким чином підняти значимість України в складі Російської імперії не втілилася в життя. І лише Січневе польське постання 1863 р. надало їй но­вого звучання в устах уже іншого місцевого діяча — М. В. Юзе- фовича, який впродовж 32 років очолював Тимчасову комісію для розгляду давніх актів. Той вважав, що пам’ятник Богдано­ві Хмельницькому може бути, з одного боку, символом звіль­нення руської віри й народності від чужоземного (читай поль­ського) ярма, а з іншого — відновником («восстановителем») єдності Руської землі. Схвалену Олександром II ідею пам’ятни­ка мав відтворити скульптор Михайло Мікешин, відомий сво­єю могутньою спорудою «Тисячоліття Росії» в Новгороді, який і запропонував художньо-емоційне втілення політичної проб­леми. Постать гетьмана на коні оточували кобзар-малорос, ве­ликорос і червонорос, що символізували єдність Росії, в якій місця нелояльним полякам уже не було. А під фігурою кобзаря мав бути надпис із народної пісні, яку той виконував:

«Та не буде лучше, та не буде краще Як у нас на Вкраине, Що не має жида, що не має ляха Не буде й унии».

Барельєфні композиції мали відтворити переможну Збо- рівську битву, Переяславську раду й урочисту зустріч Богда­на Хмельницького в Києві. Усе це скріплювалося надписом: «Единая неделимая Россия гетману Богдану Хмельницкому».

Бронзову модель споруди доставили до Киева, цю справу обговорили в Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. Серед інших варті уваги — міркування її члена Миколи Рігельмана, який зосередився над поєднанням художнього й політичного змісту пам’ятника й дійшов такого висновку. Оскільки спогади народу про гноблення з часом притупилися, а пісні й думи забулися, то варто їх підсилити саме пам’ятни­ком Хмельницькому, його треба зробити символом визволен­ня від польського й католицького гніту, але не роз’ятрювати глядача знаковими фігурами 200-річної давності, бо вони ли­ше обтяжують художнє враження. Цю ж ідею підтримав і М. В. Юзефович, який запропонував генерал-губернаторові свою кандидатуру на посаду голови комітету зі спорудження пам’ятника. Олександр II також взяв участь у обговоренні, розкритикував фігуру єзуїта, сказав, що треба замінити капе­люх на конфедератку, рекомендував відмовитися від чоток, змінити розташування пальців на булаві тощо. Щоб досягти історичної правдивості, Володимир Антонович забезпечив М. О. Мікешина портретними зображеннями гетьмана та вка­зав на допущені помилки щодо одягу та його озброєння. До об­говорення підключився і великий князь Костянтин Микола­йович, який оглядав пам’ятник 1873 р. в петербурзькій май­стерні скульптора. За його настановою фігура гетьмана зазна­ла нових змін: «Чтобы он, находясь на коне, в левой руке дер­жал знамя или штандарт с русским государственным орлом, а персты правой руки, поднятой к верху, к орлу, сложил бы к присяге. Фигуру в таком случае придется сделать с обнажен­ной головой». Ці зміни позбавили б постать Богдана Хмель­ницького двозначності, адже «при взгляде на него можно по­нимать и так, что гетман, поразив исконных неприятелей сво­их… указывает на Москву с воззванием ополчиться и на нее». Тож пам’ятник мав складатися з однієї кінської статуї з пере­моженим польським прапором та розірваними ланцюгами, а Богдан мусить вказувати на північний схід — до Москви.

 

Надання фігурі гетьмана політичної одномірності, постій­не втручання «височайших» осіб, прагнення уникнути драж­ливих моментів, як і позиція М. О. Мікешина, відірваність його від Києва — все це призвело до зволікання встановлення пам’ятника, крім того, він ставав дорожчим. Щоб скульптор не відмовився від подальшої співпраці, його втрати було ком­пенсовано однією тисячею десятин землі в Катеринославській губернії. Київський генерал-губернатор О. М. Дондуков-Корсаков провів додаткові переговори з військовим і морським ві­домствами щодо постачання міді та перевезення пам’ятника залізницею. І при цьому його відкриття передбачалося не як окремий, самодостатній акт, а як один із чисельних заходів, приурочених до 900-ліття хрещення Русі, серед яких варто згадати й спорудження Володимирського собору. Тож від ідеї пам’ятника до реалізації пройшло півстоліття, і за цей час змінювався образ Богдана Хмельницького. Якщо в М. О. Мак­симовича він був політиком, який об’єднав Велику і Малу Ро­сії, то в М. В. Юзефовича та імператорського двору він набув рис захисника православної віри, антипольського спрямуван­ня. У всякому разі, про це йшлося не тільки в М.В. Юзефови­ча, а й у промові митрополита Платона, який висловив побажання, щоб кожен син Росії, як і Богдан Хмельницький, всі сили віддавав на благо спільної Вітчизни.

Українську ідею, яка наприкінці XIX століття ставала де­далі помітнішою, імперська влада намагалася подолати так са­мо, як свого часу польську присутність та польську ідентич­ність. Але тепер ініціативу взяли на себе виховані в православ­но-російській системі духовних та політичних цінностей, сфор­мованій у 1830—1840 роках, місцеві діячі-державники. Вони також звернулися до пам’ятників, можливість яких зримо та масово впливати на ідейні переконання не підлягала сумніву.

У членів Київського відділу російського воєнно-історич­ного товариства виник задум, що втілився у спорудження

цілої серії пам’ятників під назвою «Исторический путь».

 

-І суттєво оновлений наприкінці XX століття пам’ятник княгині Ользі та Андрію ервозванному, безумовно, мали свого часу певне великодержавне ідеологічне значення

 

Його мала відкривати композиція з княгинею Ольгою, Анд­рієм Первозванним та Кирилом і Мефодієм. Потім встанов­лювалися б пам’ятники Віщому Олегові, Святославу Ігоревичу, Владиславу Святославовичу, Володимирові Монома­ху та Нестору-Літописцю. Подана київським генерал-губер­натором Ф. Ф. Треповим, ця ідея була схвалена Миколою II. Імператорський кабінет виділив 10 тис. руб. на пам’ятник княгині Ользі. У пресі, зокрема «Киевлянине», подія ви­світлювалась як велика російська національна справа, за яку взялося Київське воєнно-історичне товариство, яка за ідейним наповненням перевершує здобутки й Київського університету, й Київської духовної академії з їхніми науко­вими товариствами. Однак, незважаючи на упередженість та звеличення, цей намір не підтримали в середовищі навіть наближених до товариства осіб, які активно почали обгово­рювати його недоліки. Більше того, один із засновників Ки­ївського клубу «русских националистов» А. І. Савенко вва­жав, що композиція зі св. Ольгою не відповідає історичній правді. Адже княгиня Ольга не може бути святою, вона не хрестила Русь, а тому не може бути поруч з Андрієм Первоз­ванним в композиції. Як не можуть бути в одній скульптурі і Ярослав Мудрий та Володимир Мономах, а пам’ятник їм не варто встановлювати «перед присутственними місцями», керуючись лише тими міркуваннями, що Ярослав Мудрий кодифікував «Руську правду», тому повинен стояти перед тогочасною будівлею окружного суду. Пам’ятник йому тре­ба встановити на Софійській площі перед Ярославовим тво­рінням — Софійським собором.

Критика проекту А. І. Савенком розділила учасників дискусії на два табори, в одному з яких опинилися автори проекту, професійні історики: професори Київської духов­ної академії В.З. Завітневич, Київського університету М. В. Довнар-Запольський, а також Г. Г. Павлуцький та М. В. Стороженко, які вважали, що пам’ятник, хоча й не відповідає історичній правді, зате виразно окреслить «из­вестную идею». їм заперечували непрофесіонали-історики, серед яких — начальник штабу Київського військового округу генерал М. В. Алексеев, прокурор воєнно-окружного суду генерал М. І. Костенко, А.І. Савенко та професори В. Є. Чернов, Ю. А. Кулаковський, які були переконані в тому, що історична правда має тісно поєднуватися з полі­тичною ідеєю та її художнім втіленням. Останніх підтриму­вали й дописувачі газет, один з яких вважав, що Ольга була державним діячем болгарського походження, а не святою. Інший — що ще і її син Святослав не став християнином, а був язичником. М. Костенко наголошував, що Ольга була грізною та жорстокою правителькою, а тому її не варто зоб­ражати з хрестом у руці, як і постать Андрія Первозванно­го, відвідування яким Києва не було доведеним фактом.

Таке прискіпливе обговорення сприяло тому, що ідея встановлення пам’ятника зміцнилася і стала популяр­ною серед киян, а тому міська Київська дума в серпні 1911 р. поклала край дискусії, проголосувавши (46 — «за», 22 — «проти») за встановлення пам’ятника на місці сьогод­нішньої Михайлівської площі. Однак для цього їй довело­ся скасувати своє попереднє рішення, прийняте 1906 p., згідно з яким на цьому місті мав бути пам’ятник Тарасові Шевченку.

Більш виразного антиукраїнського змісту набув задум відзначення 200-річчя страти Василя Кочубея та Івана Іск­ри та спорудження їм пам’ятника. Ця ідея також виникла в середовищі Київського відділу російського воєнно-історичного товариства. Дві історичні постаті, покарані гетьманом Мазепою 14 липня 1708 р. за вірність імператору Петру, уособлювали «мучеников за єдиную неделимую Россию», вони мали символізувати відданість імперії на противагу се­паратизму та «зраді» — про це йшлося в донесенні директо­ра Першої київської гімназії М.В. Стороженка генерал-гу­бернаторові Ф. Ф. Трепову. Той, схваливши цю пропозицію, почав ініціювати відведення місця для пам’ятника в Києві. Комітет із його спорудження та відзначення очолив М. В. Стороженко, а до його складу увійшли всі живі на­щадки Кочубея та військові чини — члени Воєнно-історич­ного товариства. М.В. Стороженко проявив велику актив­ність, запропонувавши встановити споруду на Микільській площі на Печерську, домігся схвалення цього Миколою II, коли той відвідував Київ 1911 р. Його міркування з приводу вшанування пам’яті Кочубея та Іскри варті більшої уваги. Оскільки «сепаратистическое мазепинство» буде намагати­ся применшити їхнє історичне значення, особливо в середо­вищі сільського населення, то до святкування обов’язково треба залучити дворянство й земство всіх губерній. Він на­звав саме ті губернії, де мешкали українці: південні, право­бережні, лівобережні, а також Воронізька, Таврійська, зем­лі Війська Донського та кубанських козаків. І Стороженко та нащадки Кочубеїв допомагали скульпторові П. А. Самонову, щоб фігури вийшли достовірними та художньо пере­конливими, а тому Кочубея та Іскру зобразили в той мо­мент, коли вони вирішили повідомити Петру І про зраду гетьмана Мазепи.

Якщо композиція з пам’ятником св. Ольги «забрала» місце, визначене для пам’ятника Тарасові Шевченку, який набув значення символу української нації, то пам’ятник Кочубею та Іскрі мав якщо не перемогти, то переважити за­ходи увічнення пам’яті поета, приурочені до 100-річчя від дня його народження.

Тож у арсеналі заходів влади на Правобережній Украї­ні, як ніде в інших регіонах Російської імперії, була присут­ня історія, підігнана до імперських потреб єдиного держав­ного обширу. З багатого та різноманітного фактографічного матеріалу лише кільком історичним подіям надано наріж­ного та символічного значення. Проголосивши себе спадко­ємницею Київської Русі, імперія зупинилася на її хрещен­ні, Переяславській раді 1654 р. та на протиставленні конфе­сійної відмінності (російського православ’я та католициз­му). А пам’ятні споруди мали візуально закріпити в люд­ській пам’яті право Росії на володіння цією територією, від якої вона «тягла» свою «безперервну» історію. Пам’ятник князю Володимирові піднімав значення хрещення Русі та змушував нагадувати про домінування православної віри з часів Київської Русі в окатоличеному краї. Конфліктне ми­нуле між Річчю Посполитою і Гетьманською державою, як і конфесійна відмінність, використовувалися для реактива- ції антипольських настроїв під час визвольних польських повстань 1830 і особливо 1863 років, а встановлення пам’ят­ника Богданові Хмельницькому мало нагадувати та віднов­лювати в історичній пам’яті акт з’єднання 1654 р. Для утримання українців у імперській орбіті з поляків творився образ ворога, за допомогою якого формувалася російська спільність.

Зміна спрямування історизації з антипольського на антиукраїнське на початку XX століття практично не впли­нула на її форми та методи, й вона надалі продовжувала під­тримувати й насаджувати, і найперше — за допомогою па­м’ятників, ідею збереження цілісності Російської імперії. Для засудження українського руху мобілізовано ідею зрад­ництва, що вилилась у спорудження пам’ятника Кочубею та Іскрі. При цьому надзвичайно велике значення надавалося художньому втіленню історичних споруд, які найбільше б увиразнювали названу ідею, а тому споруди ті, як правило, Досягали своєї мети — значною мірою посилювали міфоло­гічні схеми, на основі яких формувалася масова свідомість та історичні знання людей.

Валентина ШАНДРА 26 лютого 2010р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.