Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

«СЛОВ’ЯНСЬКІ СТРУМКИ» Й «РОСІЙСЬКЕ МОРЕ». Апологети Російської імперії в контексті польського повстання 1830 року

Давні історичні сюжети, які давно вже, здавалося б, утрати­ли будь-яку актуальність, усе ж таки в жодному разі не варто забувати. Бо конфліктні моделі минулого (політич­ні, культурно-психологічні, соціальні) мають здатність ци­клічно «відроджуватися», повертатися до нас у новій якості з тією чіткою регулярністю, що властива, приміром, припли­вам і відливам. І хоча типологічно схожі ситуації розділяють нерідко десятки, а то й сотні років (історія щедра на значні дистанції, однак у нашу епоху вона стала як ніколи стрімкою, «щільною», прискорила свій хід), осмислення цих ситуацій дає нам багато чого. Ідеться не про примітивні підказки — а про розуміння вектора розвитку історії.

Досить цікавим у зв’язку з цим був би аналіз реакції на польське повстання 1830 року політичної та інтелектуальної еліти країн Європи з одного боку, і Російської імперії — з ін­шого. Зазначимо, що це повстання — яскрава, трагічна сто­рінка в європейській історії XIX століття. І корисним тут є са­ме порівняльний аналіз: що говорили і, головне, що робили відомі люди Заходу в ті драматичні місяці й дні з листопада 1830 по вересень 1831 року, коли вирішувалася доля Польщі,

а по суті — усієї Східної Європи, і що говорили й робили «вір­ні піддані Його Величності Государя Імператора Миколи Пав­ловича та усієї християннішої держави Російської». Адже повнота істини досягається не в насолоді аксіомами, а в боліс­ному порівнянні, що дає поштовх для важкої роботи розуму.

Отже, перейдемо до мови точних історичних фактів, намага­ючись по можливості утримуватися від зайвих оцінок — бо фак­ти самі за себе повинні промовляти. Територія Польщі, відпо­відно до рішень Віденського конгресу 1815 року, скликаного єв­ропейськими монархами після перемоги над Наполеоном, була, як і наприкінці XVIII століття, розділена між Російською імпе­рією, Австрією та Пруссією; при цьому «російська» частина польських земель, яка офіційно йменувалася «Царство Поль­ське», мала свою конституцію (її в 1817 році «дарував», без особ­ливого бажання, імператор Олександр І), свою систему зако­нів — тобто користувалася досить широкою автономією. Але поляки прагнули не автономії, яка хай навіть нагадувала вже часткову, обмежену незалежність, а справжньої, повної неза­лежності! 29 листопада 1830 року повсталі варшав’яни взяли штурмом Бельведер (резиденцію імператорського намісника, великого князя Костянтина Павловича), арсенал, міську в’яз­ницю. Російські війська спішно залишили місто.

У середині грудня 1830 року польська делегація (міністр фі­нансів нового уряду повсталий князь Любецький і депутат сей­му граф Єзерський) прибула до Петербурга на переговори. По­сланцям Варшави, які представляли, до речі, табір «поміркова­них» , цар Микола І заявив буквально таке: «Роль ката викликає в мене відразу, і я хочу скористатися лише правом милувати! Але якщо один із двох народів повинен загинути, чи можу я ко­ливатися хоч мить? Згадайте, — звернувся він до послів, — що ви слов’яни, з росіянами брати однієї крові… Але скажу вам: ще один гарматний постріл, зроблений поляками, уб’є Польщу! Але ж вам добре було… Конституцію, яку я застав, я поважав і зберігав без зміни. Приїхавши до Варшави на коронацію (у 1829 році як «король польський». — І. С.), я зробив стільки доб­ра, скільки міг зробити. Належало ввійти в моє становище й ма­ти до мене довіру. Я бажав, щоб усе було гарно, і бажання своє, зрештою, здійснив би. Тепер же я вимагаю цілковито, безумов­но підкоритися. Мені вже важко стримувати обурення своїх під­даних. Якщо ж ви не побажаєте добровільно підкоритися, то за­лишається один засіб, до якого я муситиму вдатися як імпера­тор всеросійський. Один лише постріл з вашого боку, і я вже ні за що не відповідаю. Скажіть про це у Варшаві». Реакція поль­ського народу на такі своєрідні «умовляння» була однозначною: 13 (25) січня 1831 року сейм ухвалив рішення щодо детронізації Миколи І та його спадкоємців, а також про звільнення співгромадян-поляків від присяги йому. Це був IV Універсал польсько­го повстання. Дізнавшись про таке рішення, цар заявив: «Тим

краще. Тепер я можу обходитися з ними не як з підданими, а як з ворогами». Поляків він ненавидів до кінця життя; у «Записці про стан справ у Європі» (1848 рік) цар написав: «Польща наду­мала наслідувати приклад європейських заколотників; з Божо­го бажання Росія подала приклад опору. За цю спробу Польща заплатила своїм існуванням. Якби так було скрізь!»

«Приклад опору» повстанню поляків був нещадним і жорст­ким. б вересня 1831 року Варшава капітулювала перед наступа­ючими частинами фельдмаршала Івана Паскевича; у листопаді того ж року Микола І заснував покірний йому Тимчасовий уряд Польщі, а в лютому 1832 року затвердив для Польщі «Органіч­ний статут», що замінив колишню Конституцію. Польща оголо­шувалася «невід’ємною частиною Російської імперії», а поль­ська корона — спадкоємною в російській імператорській фамі­лії без процедури окремого коронування. Сейм, Державна та Ад­міністративна ради скасовувалися, функції управління покла­далися на намісника, що особливо призначався імператором. Різко посилилася русифікація; в 1831 році було закрито за «крамолу» Варшавський університет, ще за рік — Віленський. Імператор особисто пильно стежив, щоб на більшість ключових посад призначалися «благонадійні» люди, бажано — «істинно росіяни» (якщо не за кров’ю, то політично). Ліквідувалася окре­ма польська армія, а її структурні підрозділи були розподілені по російських частинах. У 1833 році, у зв’язку з новою спробою повстання, на більшій частині колишнього Царства Польського було введено надзвичайний стан, що практично проіснував усе царювання Миколи І. Були й смертні вироки.

Як реагувала на придушення польської боротьби за свобо­ду демократична громадськість Західної Європи (у своїй пере­важній більшості, зауважимо, тоді опозиційна)? Була досить по­тужна хвиля протестів, передусім у Франції. Ліберальна газе­та «Конститюсьонель» писала: «Народи й друзі загальної сво­боди повинні підтримати справу польських патріотів, бо це —

також їхня справа. Поразка варшавських борців проти деспо-

тизму неминуче призведе до поразки всіх прихиль­ників прав народів, за­конності й конституції, і це має хвилювати кожно­го француза». Інша опо­зиційна газета — «Коти- дьєн», закликаючи всіх «друзів Польщі» у Фран­ції до об’єднання, рито­рично запитувала: «Де межі агресивності росій­ського імператора? Це за­лежатиме від того, який затятий опір він зустріне у громадській думці Франції та сусідніх із на­ми країн Європи (цікаві слова! Сказано 12 серпня 1831 року. — І. С.). Чим меншою буде ця відсіч, тим жорстокішим чином цар підкорятиме собі но­ві й нові держави, що пе­ребувають усе далі від Росії. Так діяли всі царі, починаючи з Пет­ра Великого (насправді — ще набагато раніше. — І. С.)». Із гнів­ними промовами на підтримку Польщі виступали депутати фран­цузького парламенту генерал Бернар Фуа, Жан Казімір-Пер’є, Андре Віллель, Франсуа Гізо (історик, майбутній глава уряду). У лютому 1831 року в Парижі ліберальна громадськість утво­рила Польський комітет, фактичним керівником якого був ге­нерал Лафайєт, легендарний ветеран Великої французької ре­волюції та учасник Війни за незалежність СІЛА. Виголошува­лися полум’яні промови навіть про необхідність надати поля­кам не лише політичну, а й збройну допомогу.

Але влада (і король Луї- Філіп, і уряди Великої Бри­танії та Пруссії) була кате­горично проти будь-якого втручання. Французький міністр закордонних справ заявив у палаті, що він «проти інтервенції, бо від Франції до Польщі надто далеко». Англійський мі­ністр закордонних справ Пальмерстон відхилив на­віть втручання диплома­тичне, тобто спільний із французами виступ щодо польського питання перед російським двором. Поси­лаючись особливо на еконо­мічні фактори (торгівля!), прем’єр лорд Грей теж ясно дав зрозуміти, що не має щонайменшого бажання сваритися з російським ца­рем. Польському емісарові Пальмерстон чемно, але твердо заявив: «Ми повинні дотримуватися договорів. Якби Росія порушила Ві­денський трактат, ми могли б протестувати; але зараз у нас не­має підстав робити це. Тому ми й самі не можемо сприяти неза­лежності Польщі, бо це теж було б порушенням Віденського трак­тату». Зауважимо, що більшість лідерів польського повстання (і Йоахім Лелевель, і Адам Чарторийський, і Ян Скшинецький, і Юзеф Хлопицький) щиро й наївно розраховували на збройну до­помогу Заходу… Додамо ще, що не вперше і не востаннє західно­європейські лідери продемонстрували цинічний зразок «Realpolitik» (привіт із Мюнхена 1938 року і з Москви 2008 року під час підписання плану Медведева — Саркозі).

У ті тривожні дні один переконаний імперський монархіст- державник і російський патріот (змолоду, втім, він був лібералом) писав своїй добрій знайомій О. Хитрово: «Європа відносно Росії настільки ж неосвічена, як і невдячна». Це був Олександр Сер­гійович Пушкін. У «Літературній газеті», що її видавав у ту по­ру поет, крім усього іншого, він стверджував в одній зі своїх ста­тей (рецензія на «Російську історію» М.О. Полевого): «Росія ні­коли нічого не мала спільного з іншою Європою, історія її вима­гає іншої думки, іншої формули, ніж думки й формули, виведе­ні з історії християнського Заходу» (а ось під цією формулою, що не дуже суперечить відомій уваровській тріаді «Православ’я. Са­модержавство. Народність», могли б підписатися не лише санов­ники миколаївської епохи, а й певна частина націоналістичної російської «еліти» наших днів). Додамо ще, що за свій «патріо­тичний» альянс із царем — хай щирий, не за страх, а за совість, — Пушкін, по суті, заплатив життям — він опинився в петлі, не по­мітивши, ким є Микола І.

Коли в одному з листів Петру Вяземському Пушкін розпо­відає про героїчну поведінку польського повстанського загону Крженецького, то, віддавши належне доблесті «ворога», поет відразу ж додає: «Усе це добре в поетичному сенсі. Але все ж таки їх потрібно задушити (! — І. С.), і наше зволікання боліс­не. Для нас заколот Польщі — справа сімейна, стародавня, спад­коємна сварка, ми не можемо судити її за враженнями Європей­ськими, яким би не був, утім, наш напрям думок. Звісно, ви­года майже всіх урядів (європейських. — І. С.) триматися в цьо­му випадку правила невтручання, тобто уникати в чужому бен­кеті похмілля, але народи (так, саме народи! — І. С.) так і рвуть­ся, так і гавкають. — Диви, й нав’яжеться на нас Європа». (Як уявляв поет, поляки й росіяни — якщо вже не один народ, то, принаймні, члени «єдиної слов’янської родини»! Агов, за­хисники концепції «східнослов’янської цивілізації» й «Росій­ського Світу»! Але ж Польща встояла, усупереч такій убивчій «сімейності»…)

Ми бачимо політичне кредо поета, висловлене у прозі. Відо­міші його патріотичні оди, аналогічні за змістом, — «Клеветни­кам России» та «Бородинская годовщина». Саме там Пушкін заявив, що західна громадська думка не має права судити «спор славян между собою, домашний, старый спор, уж взве­шенный судьбою, вопрос, которого не разрешите вы». І далі:

«Кто устоит в неравном споре,

Кичливый лях (?! — I. С.) иль верный Росс?

Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? Вот вопрос».

Патріотичний пафос Пушкіна сягає висот:

«Иль Русского царя уже бессильно слово?

Иль нам с Европой спорить ново?

Иль русский от побед отвык?

Иль мало нас?»

Петро В’яземський, ознайомившись із цією одою, запи­сав у щоденнику: «Польська кампанія справа досить важ­лива в державному розумінні, але тут немає ні на гріш пое­зії, немає натхнення для поета». Пушкін, писав В’язем­ський, подібний до «Яшки, який горланить на мирській сходці: ану ж бо сунься сюди! Навіщо ж і говорити безглуз­дості, і ще проти совісті й найбільше без користі… Мені вже набридли ці географічні фанфаронади наші: від Пермі до Тавриди, кінця й краю нам немає та інше. Що ж тут гарно­го, чому радіти й чим хвалитися, що ми лежимо «врастяж­ку», що в нас від думки до думки — 5000 верст…»

Залишається додати, що історія — у тому числі історія вільної Польщі — поставила все на свої місця.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

22 жовтня 2010 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.