Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ЗЛОВІСНЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ. Як історія України-Русі стала частиною історії «загальноруської»

Київ — «мати міст руських», «Руський князь Ярослав Мудрий», «геніальна пам’ятка давньоруської літерату­ри — «Слово о полку Ігоревім». Такі приклади, здається, можна наводити нескінченно. Це саме той випадок, коли «незначні» відтінки слів мають величезне, без перебільшен­ня, історико-політичне значення. Бо «великі государі москов­ські», починаючи ще з другої половини XV століття, чудово знали, що робили, коли підміняли історію давньоруської дер­жави Володимира Святого, Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха (давньоруської — від слова «Русь»!) історією «Ру­сії» — цей термін вживали в своїх документах кремлівські ца­рі й великі князі XV — XVI століть, Московії, пізніше Росій­ської імперії, Росії (з часів правління Петра І). Знали, що ро­били, бо історичне первородство, історична спадкоємність, нарешті, історична легітимність — категорії не менш важли­ві, ніж золотий запас країни, розміри її території або оснаще­ність її війська. Привласнити історію України-Русі, «вмонту­вати» її як невід’ємну складову частину в концепцію історії «загальноруської» — без цього неможливо було створити са­модержавну, жорстко централізовану Московську державу Івана III, Івана IV Грозного та царя Олексія Михайловича,

 

приєднати одвічні землі України-Русі й урешті-решт залізом і кров’ю спаяти абсолютистську монархію Петра І. Ось чому нам, українцям, сам Бог велів дуже чітко розрізняти слова «руський» (від «Русі», тієї, давньої) та «російський»; росія­нам це розрізняти набагато важче: через низку політичних причин і традицій слова «зливаються».

Як відбувалася ця підміна? Важливо зважати на те, що по­чалася вона аж ніяк не в першій половині XIX століття, коли Микола Карамзін опублікував знамениту «Історію держави Ро­сійської» та виступив зі своєю «загальноруською» схемою істо­рії східних слов’ян Михайло Погодін. Більше того, ініціатора­ми цієї «славної справи» були взагалі не вчені-історики, а давні правителі московські: великі князі, царі разом із предстоятеля­ми православної церкви — митрополитами, потім патріархами московськими (ці вищі ієрархи свідомо прагнули до зміцнення самодержавної Московії, відводячи при цьому й собі досить «почесну» роль духовних наставників світських владик).

Для розуміння процесу самодержавного «підчищення» іс­торії абсолютно необхідно мати на увазі, що літописи — цей найважливіший носій історичної свідомості та пам’яті народу впродовж багатьох століть — писалися в XIV—XVI століттях (ми беремо поки що для аналізу саме цей період) або при дворі московських великих князів (це абсолютна більшість текстів), або при дворі митрополитів (про їхню політичну орієнтацію ми вже згадували). Уже в першому так званому загальноруському літописному тексті митрополита Кипріана (його ще називають Троїцьким літописом, 1409 р.) виразно видно прагнення «про­славити», «підвести» саме московських князів над сусідніми володарями — князями тверськими, рязанськими, нижегород- ськими, навіть над Великим Новгородом… «Процес пішов», цей процес розвивався не одне століття; зауважимо, що ще одна історична подія, дуже важлива для розуміння теми, що розгля­дається нами, — це переїзд київського (!) митрополита Петра

спочатку до Владимира, а потім до Москви (1301 p.).

Далеко не відразу великі князі московські знайшли ідеоло­гічне «обґрунтування» легітимності й міцності створюваної ними методом «вогню та меча» єдиної централізованої держави. Для цього були потрібні масштабні історичні фальсифікації, «під­чищення» літописів, «виховання» непокірних ченців-літопис­ців із застосуванням батога, тортур і страт (особливо на цьому терені вирізнявся Іван IV Васильович Грозний). Суть цієї «ідеоло­гії» полягає ось у чому: великі князі (далі — царі) московські є прямими нащадками й наступниками славних князів Київської Русі (України-Русі) з династії Рюриковичів (ось звідки «русь­кий» — похідне від «Русь», яке вживається фактично в значен­ні «московський», що «належить до спадщини великих князів московських»). Позаяк, як стверджував уже великий князь Іван III (1462 — 1505), «ми з коліна князів володимирських і суз­дальських — самодержавнійших і старійших із коліна Рюрикова (насправді ж ці князі володимирські — Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський, Всеволод Велике Гніздо — зовсім не бу­ли сильнішими й «самодержавнійшими» серед правителів ста­роруських князівств, «першими серед рівних» залишалися ки­ївські князі). І ось таким чином Іван III, Іван IV, Василь III та ін­ші самовладні «великі государі», ревно «збираючи землі» нав­коло Москви, зводили джерела своєї влади, сили, легітимного права на престол прямо до великих князів Київських Володими­ра Святого, Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха (ось звід­ки Ярослав Мудрий — не «князь Русі», а «князь Руський»).

Дуже цікавою пам’яткою для теми, яку ми обговорюємо, є так званий Ніконівський, або Патріарший літопис середини XVI століття (епоха Івана IV). Він починається з викладу все­світньої історії та містить біблейські історичні книги, візан­тійські хроніки й низку інших творів з історії роду людського. Грандіозним був і загальний задум: московська («руська») іс­торія представлена в літописі як частина історії всесвітньої. Царства Іудейське, Вавилонське, Еллінське, Римське й Візан­тійське занепали; їхнім наступником, на думку укладачів твору (та його самодержавного редактора Івана Грозного), є саме Московська держава — єдино можлива законна наступ­ниця Київської Русі. Самий рід великих князів і царів мос­ковських Іван IV зводив… до Августа, цезаря римського, від якого вели свої родоводи багато государів Європи.

Колосальне Лицьове зведення, тобто список, прикраше­ний мініатюрами, Ніконівського літопису вимагало грандіоз­них витрат та зусиль. Було спеціально придбано велику кіль­кість італійського найкращого паперу; кращі живописці пра­цювали над його мініатюрами. Залучили сотні писарів. Тіль­ки перший том складався з 2062 сторінок і з 1677 мініатюр; усього ж томів було десять. Але, на думку царя, все це було політично абсолютно необхідно: треба було провести єдину «думку державну» про спадкоємність царської гідності «русь­ких» государів від римських та візантійських імператорів, про одвічну єдинодержавність на Русі, про історичне право московського царя на всю спадщину Київської Русі — України-Русі, в тому числі на ту, якою тоді володіли Польща та Ве­лике князівство Литовське. Вся держава розглядається як вотчина великих князів і царів московських, вони — єдині во­лодарі Руської землі, повновладні розпорядники її долі.

Доречно тут згадати й знаменитого ченця псковського Слєазарова монастиря Філофея, який ревно підтримував ідею московської єдинодержавності. Саме йому належить сумнозвісна фраза: «Москва — третій Рим» (імовірно 1510 р.). Всю історію Філофей розглядає як історію спадко­ємності царства вічного Риму. Був древній, «старий» Рим. Він занепав. Та сама доля спіткала й другий Рим — Констан­тинополь. Єдиним носієм «справжньої віри» й усієї духовної спадщини Давньої Русі виявляється, зрозуміло, Москва, а не Київ. «Наша ж Руська земля (держава Московська, за ро­зумінням Філофея. — І. С.) росте, і молодіє, і підноситься, їй же зростати, і молодіти, і розширюватися повік». Руське — Московське — царство є третім і останнім Римом. «Два Рими

 

занепали, третій стоїть, а четвертому не бути», — писав Філофей. Російський цар — наступник влади імператорів ста­рого й нового Риму, звідси — його відповідальність перед підданими: «Сего ради подобает тебе, о царю, содержать цар­ство твое со страхом Божиим», — так висловився вчений чернець Філофей.

…і Софійський собор у Києві (початок XI ст.). Найбільші пам’ятки староруської та московської архітектури. Дуже цікаво: якщо київський храм побудовано на честь перемоги над агресорами-степняками, які нападали на Русь, то мос­ковський — на честь завоювання Казані…

«Страх Божий» (точніше, доля людської особистості в ту сувору добу зміцнення московського самовладдя, яке не ви­знавало жодних законів і безсоромно привласнило ім’я та спадщину Стародавньої Русі) — це тема глибока й серйозна. Поки що зупинимося на дуже характерному терміні, вжито­му Філофеєм: «Руська земля». Це — не лише «земля» в пря­мому значенні цього слова, а й «держава» й «народ». Причо­му показово, що два цих ключових поняття досить часто ото­тожнюються як у літописах, так і в офіційних державних до­кументах Московської держави XVI—XVII століть. Водночас уже в ту епоху в низці передових європейських країн (Анг­лія, Швеція, Голландія, Швейцарія, якоюсь мірою в Речі Посполитій та Великому князівстві Литовському, до складу яких було інтегровано етнічні українські території) «держа­ва» й «народ» були далеко не рівнозначними категоріями; так, королева Англії Єлизавета І, звертаючись 1566 року до членів свого парламенту, заявила: «Я та мої міністри не зав­жди знаємо правду про те, чого хоче мій народ; звідси різно­манітні непорозуміння, але наша влада усуватиме ці непоро­зуміння», отже, уже відчувається «вододіл» між державою і народом. Про те, з якою державою належало «возз’єднатися» українцям у XVII — XVIII століттях, свідчить один досить красномовний приклад. Того ж 1566 року, в розпал масових боєнь «опричнини», цар Іван IV скликав Боярську думу — номінально найвищий законодавчий та представницький ор­ган. Бояри — члени Думи — слухняно підтримали терорис­тичний курс царя, але посміли подати монархові вірнопід­данську «чолобитну» з благальним проханням якщо не при-

пинити, то хоча б призупинити криваві розправи. Усіх, хто посмів вручити цареві «чолобитну», було схоплено й після жорстоких тортур страчено за царським наказом. Порівняє­мо це не з демократичними традиціями запорізьких козачих «кіл», де призначалися і знімалися кошові отамани, а хоча б із регламентом сейму тодішньої Речі Посполитої, де кожен депутат (посол) мав право вето на будь-яке рішення. Що не кажи, але різниця, м’яко кажучи, відчутна…

Не лише символічною, а й наповненою досить реальним політичним, а саме великодержавним вмістом була й добре ві­дома в історії акція: «Улітку 1547-го, січня 16-го, в неділю, вінчаний був на царство Руське благовірний великий князь усія Русії Іван Васильович, царським вінцем і бармами (час­тина княжого або царського одягу. — І. С.)». Під час цієї цере­монії на майбутнього Івана Грозного було покладено славно­звісну «шапку Мономаха», що входила в «парадне вбрання» московських володарів, вони надягали її під час урочисто­стей, бо саме вона була символом влади. Вінець надзвичайної краси та цінності пов’язувався з уявленнями про спадкоєм­ність влади московських государів від князів володимир- ських, а через них і київських. Великі князі московські заяв­ляли, що одержали його від «великих» володимирських кня­зів, які самі отримали його з Києва. Першим володарем цього багатющого убору був офіційно проголошений великий князь київський Володимир Мономах. Ось так символічно було «підтверджено» уявну спадкоємність великих князів та царів московських — і Київської Русі. Найцікавіше, що, на думку багатьох учених, «шапка Мономаха» — це насправді витвір східних, бухарських майстрів, вона була подарунком москов­ському князю Іванові Калиті від золотоординського хана Узбека (20-ті роки XIV століття).

«Слава і саме ім’я Русі від нас до Москви перейшло». Абсолютно не випадково, що автор «Історії Русів» вклав ці слова у вуста гетьмана Івана Мазепи, який піднявся на бо­ротьбу за незалежність України. Коли питання про політичне первородство вирішене — багато що стає зрозумілим.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 29 жовтня 2010 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.