Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ЗАГИБЕЛЬ ВЕЛИКОГО НОВГОРОДА. Як вільну республіку було знищено самодержавною Москвою

«Сыны снегов, сыны славян, Зачем вы мужеством упали? Зачем? Погибнет ваш тиран, Как все тираны погибали!»

Михайло Лермонтов

Історик, як і будь-який справжній науковець, постає пе­ред необхідністю, досліджуючи великі події минулого (особ­ливо ті, які вирішальним чином вплинули на подальший хід подій), не відбуватися неглибокими загальними фразами, по­рожніми кліше, а «дивитися в корінь», бачити причини кру­тих поворотів історії, джерела перемог і поразок колись мо­гутніх держав. Саме такий підхід конче необхідний, коли ми прагнемо осмислити грандіозний і страшний процес «збиран­ня російських земель» навколо Москви (XIV—XVI ст.). На­слідком його стало утворення тиранічної централізованої са­модержавної держави, причому надзвичайно агресивної (з 1321 по 1581 рік збільшила свою площу в 180 разів, і це бу­ло лише початком процесу!), яка «живила» свою ідеологію не європейськими «хартіями вільності», як у Англії, не освіче­ними реформами ліберальних князів, як, наприклад, у Флоренції, а необмеженим правом «великого государя» чинити зі своїми «людишками» й «холопами» (до останніх належали навіть близькі бояри) так, як він вважає за потрібне.

Але на шляху нестримної, хижої експансії великих князів і царів московських, від Івана Калити до Івана IV Грозного, яких прославляли і дореволюційні, і радянські казенні історики, стояла дивовижна держава — Великий Новгород, вільна вічова республіка, яка успадкувала живі демократичні традиції Дав­ньої Русі. Ця держава, яка в період найвищої своєї могутності (XIV — перша половина XV ст.) контролювала землі на півночі аж до Уралу (тоді його називали «Югорський Камінь»), Білого моря й навіть Сибіру, мала найтісніші торговельні зв’язки із Західною Європою (Велике князівство Литовське, німецькі вільні міста на Балтиці та Північному морі, Річ Посполита), фактично користувалася в повному обсязі системою привілеїв магдебурзького права, — ця держава в політичному значенні була протилежністю самовладної Москви.

Усі важливі питання життя міста й республіки вирішува­лися — чи то укладання торговельних угод з Європою, обран­ня голови виконавчої влади — посадника, скликання народ­ного ополчення, збір грошей на спорудження нового храму тощо — на вічових зборах вільних громадян Новгорода; сам новгородський князь фактично був лише найманим воєна­чальником місцевої дружини.

Саме Великий Новгород реально втілював, говорячи сучасною мовою, «європейський вектор» розвитку (потенційно можливий!) майбутнього «великоросійського» народу. Процеси його держав­ного об’єднання в XV столітті ставали вже об’єктивною необхід­ністю. Якщо говорити про майбутні великоросійські землі, то пи­тання стояло так: хто саме очолить процес об’єднання — автори­тарна Москва чи Новгород (його підтримував — утім, як побачи­мо, тільки до певного часу, могутній союзник — Велике князів­ство Литовське, яке об’єднувало й Українські землі)? Цю альтер­нативу наш видатний історик Микола Костомаров свого часу фор-
мулював так: «удільно- вічова» чи «единодержав­на» Русь — хто переможе? Він пояснював: «Ідеалом удільно-вічового життя було самостійність земель російського світу, так, щоб кожна земля станови­ла своє ціле у прояві свого місцевого життя і всі ра­зом були б з’єднані одним і спільним для всіх зв’яз­ком. Ідеал єдинодержав­ного укладу був зовсім ін­шим. Тут свобода частин приноситься в жертву ін­шій ідеї — єдиної держа­ви: тут немає й бути не мо­же навіть мови про зв’язок і з’єднання частин, бо са­мі частини поглинають­ся, знищуються».

От навколо чого,

власне, точилася боротьба між Москвою та Новгородом. А роз­повість нам, читачу, про трагічні перипетії цієї боротьби… ні, не націоналіст, не радикальний і непримиренний противник деспотичної Москви, а прихильник «освіченої монархії», ви­датний імперський історик Микола Михайлович Карамзін. На­ші «ультрапатріоти», щиро вважаючи Карамзіна крайнім ре­акціонером і шовіністом, відверто ігнорують його творчість. Тим часом те, що писав Микола Михайлович, чесний письмен­ник та історик, який не ігнорував «незручні» факти й події, як­що вони «не вписувалися» в його доктрину, — це переконливе свідчення про злочини раннього московського самодержавства. Отже, слово Миколі Карамзіну.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.