Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

2. ТРАГЕДІЯ. АКТ 2. Винищення. Рік 1570

За апітуляцію, ганебне боягузтво завжди треба платити — і цей вирок здійснює сама Історія. Коли майже за 100 років цар Іван IV Грозний став океанами крові, вогнем і мечем зат­верджувати свою необмежену владу, то він, людина шизофре­нічно підозріла, шаленів від самої думки навіть про потенцій­ну, теоретично можливу опозицію. Весь опір, здається, при­душив… Але от лихо: стоїть ще цей старий Новгород із його давніми вічовими традиціями, стоїть, як колода на дорозі! І Іван IV вирішив діяти.

Слово — Миколі Карамзіну. «Новгород, Псков, колись вільні держави, смиренні самовладдям, позбавлені своїх стародавніх прав і найбільш знатних громадян (ще Іван III «у нагороду» за зраду відняв у новгородських бояр землю і майно й переселив їх до Москви. — І. С.), населені почасти іншими жителями, уже змінилися в дусі народному, але зберігали ще якусь величавість, що ґрунтувалася на спога­дах старовини й на деяких залишках її в їхньому бутті гро­мадському… У цей час, як запевняють, один жебрак, на ім’я Петро, за погані справи покараний у Новгороді, наду­мав помститися його жителям: знаючи неблаговоління до них царя, склав листа від архієпископа й тамтешніх грома­дян до короля польського; сховав його у церкві св. Софії за образ богоматері; втік до Москви й доніс государеві, що Нов­город зраджує Росії. Належало представити доказ; цар дав йому вірну людину, яка поїхала з ним до Новгорода і вийня­ла з-за образу мниму грамоту архієпископа, у якій йшлося, Що святитель, духівництво, чиновники й увесь народ підда-

ються Литві. Більше не потрібно було нія­ких доказів. Цар, прийнявши безглуз­дість за істину, засу­див на загибель і Нов­город, і всіх людей, для нього підозрілих або ненависних».

Розділи книги «Історії держави Ро­сійської», присвяче­ні винищенню Новго­рода, і зараз читати нелегко. Наведемо ли­ше особливо виразну цитату Карамзіна: «2 січня 1570 року пе­редова численна дру­жина государева увій­шла до Новгорода, оточивши його зусі­біч міцними застава­ми, щоб жодна люди­на не могла врятува­тися втечею. Опеча­тали церкви, монас­тирі в місті й на око­лицях; опечатали й двори всіх громадян багатих; гостей, куп­ців, приказних людей закували в ланцюги; жінок, дітей стерег­ли в будинках. Панувала тиша жаху (сильна формула! — І. С.). Ніхто не знав ані провини, ані підстав цієї опали. Че­кали прибуття государева».

Цар прибув 6 січня. На другий день почалися масові страти. Не жаліли нікого: ні священиків, ні купців, ні реміс­ників, ні міщан, ні старих, ні жінок, ні дітей. Пограбували всі церкви Новгорода, багато їх будинків спалили. Почався цар­ський «суд» над «зрадниками». Карамзін описує його так: «Су­дили Іоанн і син його в такий спосіб: щодня представляли їм від п’ятисот до тисячі й більше новгородців; били їх, мучили, палили якоюсь речовиною вогняною, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на берег Волхова, де ця річка не замерзає зимою, і кидали з моста у воду, цілими сімействами, дружин із чоловіками, матерів із немовлятами. Ратники московські їздили човнами по Волхову з палями, баграми й сокирами: хто із кинутих у річку спливав, того кололи, роз­сікали на частини. Ці вбивства тривали п’ять тижнів й закін­чилися грабунком загальним: Іоанн із дружиною об’їхав усі обителі навколо міста; взяв скарбниці церковні й монастир­ські; велів спустошити двори й келії, винищити хліб, коней, худобу; піддав також і весь Новгород грабежу, крамниці, до­ми, церкви; сам їздив з вулиці на вулицю, дивився, як хижі воїни вдиралися в палати й комори, відбивали ворота, влази­ли у вікна, ділили між собою шовкові тканини, хутра. Натов­пи лиходіїв були послані губити надбання й життя людей, не перебираючи, без відповіді. Це, як каже літописець, «несповідиме коливання», падіння, руйнування Великого Новгоро­да тривало близько шести тижнів».

* * *

Додати до сказаного великим істориком, здавалося б, ні­чого. Але спробуємо. Карамзін був російським державни­ком але, як бачимо, про злодіяння царів говорив! Ті, хто за­раховує себе до державників українських, повинні вивчити історію падіння Великого Новгорода буквально напам’ять.

Бо необхідно знати, як середньовічна Москва, «збираючи землі», чавила «єдинокровний» та «єдиновірний» велико­російський Новгород — за європейську орієнтацію; і як во­на розцінювала внутрішній розбрід у ньому як ознаку слаб­кості, запоруку майбутньої капітуляції. Сучасники говори­ли, що Іван III «вистояв стоянням» потужний Новгород, узяв його змором, опираючись на місцеву п’яту колону. Чи така вже архаїчна, чи така безнадійно застаріла ця «мудра» тактика нині?

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 8 квітня 2011 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.