Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ДВА КОНКУРЕНТИ XIV століття: Москва і Твер у боротьбі за Велике княження Володимирське

Історик схожиий на золотошукача (скільки непотрібного піску доводиться терпляче просіювати в пошуках запо­вітних крупинок!) або методичного астронома, який ро­ками і десятиліттями оброблює дані, що поставляють його «очі» — обсерваторія, телескоп. До речі, джерела цих сиг­налів, як і факти, і події, з якими належить працювати істо­рикові, віддалені від нас на дуже значну відстань у часі: зір­ки вже, можливо, мільйони років як не існує, але світло від неї доходить до Землі лише зараз! Історик, нехай навіть со­лідний, «академічний», — завжди якоюсь мірою «розслідувач» таємниць і загадок, що виникають на шляху його твор­чої думки, «шукач» виходу із заплутаного лабіринту вер­сій, гіпотез, припущень… І якщо геніальний данський фі­зик XX століття Нільс Бор сказав про свою науку (точну на­уку, відмітимо!), що в її основі завжди — «втеча від здиву­вання», прагнення раціонально, доступними нашому мис­ленню способами пояснити те, що поясненню, здавалося б, не піддається — то значною мірою ця його думка застосовна і до історичної науки. За умови належної пошани до доку­ментальних джерел, зрозуміло.

Ми ж з вами, читачу, спробуємо віднайти відповідь на не настільки вже очевидне, як це може видатися, питання: чому саме Московське князівство, а не його конкуренти (яких, як ми побачимо, вистачало), стало центром «збирання земель», центром державної консолідації майбутньої великоросій­ської народності, що формувалася у XIV—XV століттях? У пошуках цієї відповіді ми вирушимо у те саме XIV століття, точніше, його першу половину. Його нерідко іменують ще «темним», — мало письмових джерел, ще менше достовірних фактів. Але, як побачимо, саме це століття таїть у собі дуже багато цікавого!

Почнімо з того, що коротко змалюємо загальне «геопо- літичне» (використовуючи сучасну термінологію) положен­ня князівств Залісся (або Північно-Східної Русі, як імену­вала ці землі радянська історіографія, або Володимиро- Суздальської землі й підлеглих їй територій) на самому по­чатку XIV століття. Князівств цих було досить багато: Твер­ське, Рязанське, Московське, Суздальсько-Нижегородське, Городецьке — називаємо лише найбільші. Але «старшим» князем «усієї землі» був той, хто отримував від золотоординського хана ярлик (грамоту) на Володимирське велике кня­ження. В Успенському соборі у Володимирі-на-Клязьмі, побудованому Андрієм Боголюбським і Всеволодом Велике Гніздо (кінець XII століття), князі урочисто «саджалися» на
велике княжения. Тому вони йменувалися «великими кня­зями володимирськими», хоча насправді продовжували си­діти у своїх містах, тобто в Нижньому Новгороді, Твері, Мос­кві тощо.

До речі, треба враховувати ще дві обставини, щоби пра­вильно розуміти події цієї епохи. Перше. Серед усіх пере­рахованих князів розгорнулося на початку XIV століття своєрідне змагання («тендер»!): хто більше дасть ордин­ському ханові за ярлик на велике княження. І могутні ха­ни Тохта (1295—1313), Узбек (1313—1343, у московських і тверських літописах він же — Авзяк або Овзяк), Джанібек (1343—1357), під час правління яких Золота (Волзька) Ор­да досягла найбільшого розквіту, із задоволенням заохочу­вали такі змагання: воно було їм дійсно вигідне! І друге. Са­ме перша половина XIV століття (точніше, 1323—1349 ро­ки) — це той час, коли стає очевидним глибокий занепад Галицько-Волинської української держави. Під натиском Польщі й Великого князівства Литовського (фактично Ли- товсько-Руського) ця держава припиняє своє існування. Етнічні українські території розділили між двома названи­ми «переможцями».

Щодо історично недавно ослов’янених володимиро-суз- дальських, московських, тверських та інших земель регіо­ну Верхньої Волги (а були ще і знамениті феодальні респуб­ліки — Великий Новгород і Псков!), то монголо-татарські правителі застосовували — і досить успішно — старий як світ і випробуваний метод «поділяй і владарюй», нацькову­ючи одних князів на інших, підтримуючи хитро розрахова­ний «баланс сил». Так, навіть отримання грамоти (ярлика) на Велике Володимирське княження не гарантувало тому чи іншому «щасливчикові» політично міцну владу, бо ве­ликий хан Золотої Орди частенько навмисно підтримував його головного конкурента, аби врівноважити тим самим шальки терезів.

Спочатку першість в Орді, звичайно ж, віддавалася Тве­рі, бо відігравало роль її географічне положення як цент­ру всього Волзького регіону (а це — величезний Волзький торговельний шлях, що мав важливе значення для всієї Східної Європи), вона була зручними воротами до Новгоро­да, в західні русько-литовські князівства і до Литви. Але та ж перевага географічного положення стала згодом перешко­дою для її перетворення на державотворчий центр, бо саме своєю близькістю до литовсько-руського центру Твер стала небезпечна Орді.

І ось за таких обставин починається піднесення Москви, яку спочатку далеко не всі суперники сприймали серйозно (відзначимо, що майбутню столицю грізних царів-деспотів один літописець у 1301 році характеризує як «град малий, невеликий»!). За рахунок чого ж так посилився сей «град»? Не раз вказувалося — і не без підстав — на вдале місце роз­ташування Білокам’яної, захищеної лісами й пагорбами, заплавами річок від ворожих ординських набігів. Цей чинник, безумовно, мав істотне значення. Проте, як уявляється, важ­ливіше було інше. Правителі Москви вміли порозумітися з ханами Золотої Орди, тоді як тверські князі дуже часто (не- пробачливо часто!) кидали їй виклик силою зброї. І монголь­ські владики, у першу чергу згаданий хан Узбек, не без до­вгих коливань (вони розуміли, будучи кмітливими диплома­тами, що не можна «складати всі яйця в одну корзину») все- таки зробили ставку на Москву. Чудові відносини у хана Уз­бека склалися з московським князем (пізніше — великим князем московським і володимирським, 1328—1341), відо­мим Іваном Даниловичем Калитою. Узбек і Калита порозу­мілися, що мало, як побачимо, серйозні наслідки для подаль­шого ходу історії.

Відомо, що 1319 року тверський князь Михайло Ярос- лавич, племінник Олександра Невського, був викликаний в Орду, засуджений Узбеком до смерті й страчений там. Значна частина істориків вважає, що цьому дуже активно посприяв князь московський Юрій Данилович, онук Нев­ського, наголову розбитий Михайлом у битві біля Твері 1317 року, який люто ненавидів його; Юрій Данилович, до речі, близький родич Узбека, одружений з його сестрою, вельми вдало подав декілька «чолобитних», тобто доносів, на князя Твері, стверджуючи, що той — заклятий ворог і ненависник Орди, що і мало трагічні для Михайла наслід­ки — цей князь, наймогутніший владика Володимирських і Суздальських земель того часу, позбувся голови. Звання великого князя Володимирського перейшло після цього до Юрія Даниловича Московського, який, у свою чергу, в по­рядку кровної помсти теж був убитий сином Михайла Твер­ського — Дмитром Михайловичем (за це Дмитра обезголо­вили в Орді).

І ось що цікаво: у літописах практично неможливо знай­ти згадок про які-небудь хоча б трохи значимі повстання

Москви і москвичів проти татар у першій половині XIV сто­ліття! Зате історикам добре відоме з літописів знамените тверське повстання проти татар 1327 року (великим князем тверським і володимирським був тоді Олександр Михайло­вич, молодший син страченого Михайла). Спровокували це повстання безмежне звірство і нахабство Чол-Хана (у твер­ських літописах — Щелкан, він же Шевкал), двоюрідного брата хана Узбека.

Це про нього співалося у піснях того часу:

«Брал он, млад Щелкан, Дани невыходы, царски невыплаты: С князей брал по сто рублев, С бояр по пятьдесят, С крестьян по пяти рублев, — У которого денег нет, У того дитя возьмет; У которого дитя нет, У того жену возьмет; У которого жены-то нет, Того самого головой возьмет».

Відсіч була неминучою. Ось про що оповідає так зва­ний літописець Рогозький: «Беззаконний же Шевкал, руй­нівник християнський, пішов на Русь з багатьма татарами і прийшов у Твер, і прогнав князя великого Олександра Михайловича з двору його, а сам став на дворі великого князя з великою гордістю і люттю і почав гоніння велике на християн насильством, і грабуванням, і биттям, і нару­гою. Люди ж міські тверичі повсякчас терпіли образи від поганих, і скаржилися вони багато разів великому князеві

Олександру Михайлови­чу, щоб він їх оборонив. Він же бачив озлоблення людей своїх, але не міг їх оборонити і велів їм терпі­ти. А тверичі не терпіли цього і шукали лише від­повідного часу.

І було це 15 серпня (1327 року. — І. С.) місяця рано вранці, коли торг зби­рається. Деякий диякон тверський, прізвисько йо­му Дудко, повів кобилу мо­лоду і дуже гладку на водо­пій на Волгу. Татари ж, по­бачивши це, відняли її. То­ді диякон почав голосно кричати:

— О мужі тверські, не видавайте!

І був між ними бій. Татари, сподіваючись на своє самовладдя, почали сікти, і негайно стеклися люди, і прийшли в су­м’яття, й ударили у всі дзвоні, і стали вічем, і піднявся град увесь. Увесь народ не­гайно зібрався, і повстали всі. І кликнули тверичі, і поча­ли бити татар, де кого зловлять, усіх підряд, доки самого Шевкала не вбили. Били всіх підряд, не залишили і вісни­ка, окрім пастухів, які в полях пасли табуни коней. Ті схо­пили кращих жеребців і швидше бігли на Москву (зверні­мо увагу — як побачимо, читачу, не випадково саме «на

Москву»! — I. С.), а звідти в Орду і там сповістили кончину Шевкала».

Це — кінець літописного свідоцтва. А ось як діяв (і дуже швидко!) князь московський Іван Данилович, брат Юрія, на прізвисько Калита (тодішньою мовою — невелика сумочка або гаманець для збирання грошей; промовисте прізвисько!).

Почувши про трагічні події у Твері (і прекрасно знаючи, що татари цього не пробачать), він негайно помчав в Орду, до хана Узбека, і «запропонував свої послуги» у справі кри­вавого придушення повстання. На Твер обрушилося об’єд­нане військо монголо-татар і людей Івана Калити; місто бу­ло спалене дотла (і ніколи більше не змогло відновити ко­лишню могутність); були зруйновані й розграбовані Рязан­ські й Нижегородські землі. Не постраждало (абсолютно!) лише московське князівство Івана Калити — і це дуже важ­ливо відзначити. Бо саме з цього часу воно набуло сили. 1332 року Калита, вже великий князь московський і воло- димирський, був, як пише літописець, офіційно поставле­ний над всіма князями, «цар (тобто хан Узбек. — І. С.) його пожалував і дав йому княження велике над усією Руською землею, яко і прабатькам його великим». Калита зумів до­мовитися з Узбеком (адже «тендер» на ярлик виграно, інша річ, якою страшною ціною) і про монопольне право для себе збирати «ординський вихід» (тобто данину), оминаючи татарських послів-збирачів, і передавати її особисто ханові. Як результат — 40 років після того колишнє маленьке міс­течко Москва було міцно захищене від татарських і взагалі ворожих навал. Єдине, мабуть, з усіх інших князівств.

А що було потім — добре показує карта «збирання земель» довкола Москви…

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 5 серпня 2011 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.