Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

НИМ ЗАГРОЖУЄ СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ ПОВОРОТ КРЕМЛЯ ДО ІМПЕРСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ

Президент Російської Федерації Д. Медведев підписав указ про святкування у 2012 році 1150-річчя народження росій­ської державності, після чого організував у старовинному місті Володимирі зустріч з істориками. Там же відбулося спіль­не засідання президій двох президентських рад — Ради з куль­тури та мистецтва і Ради з науки, технологій та освіти. Під час зустрічі з істориками й спільного засідання було озвучено висту­пи й доповіді, в яких обґрунтовували визначений президентом ювілей. Д. Медведев нерідко вступав у діалог з виступаючими й доповідачами. Насичений день він підсумував таким реченням: «В контексте празднования зарождения русской государствен­ности, российской государственности мы должны думать и о расширении пространства «Русского мира» всеми возможными способами, которые только есть».

Можна бачити, що Д. Медведев розуміє різницю між русь­кою державністю і російською державністю, якщо передає обидва визначення через кому. Однак ці визначення зливаються в нього в одне — «Русский мир», про який ми вже багато чули від патріарха Кирила. Але патріарх говорив про «Русский мир» в його православному сенсі, а президент Росії надає йому світ­ський характер. Стенограми зустрічі з російськими істориками й спільного засідання президентських рад є на сайті президента РФ в Інтернеті. Виступи заслуговують на ретельний аналіз ук­раїнськими інтелектуалами хоча б для того, щоб у керівників

України напередодні 20-ої річниці незалежності виробилася по­зиція з цього цілком політичного, а не історичного питання. Іс­торики повинні сказати своє слово, поки існують газети, спро­можні висвітлити їхню позицію. Відверто кажучи, не хотілося б дожити до того, коли така можливість залишиться тільки у ви­даннях української діаспори. У «Повісті временних літ» є дато­ване 862 роком повідомлення про те, що слов’янські (словени, кривичі) й фінські (чудь, меря, весь) племена звернулися до ва­рягів (у Західній Європі їх називали норманами) з проханням «володєті нами». Рюрик із дружиною почав княжити в Ладозі, а потім заснував Новгород. Його брати Синеус і Трувор княжили відповідно у Білоозері й Ізборську.

Історик Герард Міллер, який приїхав з Німеччини в Санкт- Петербург на запрошення Петра І, написав доповідь про поход­ження народу й імені російського, в якому висловив думку про тотожність Руси й варягів. Михайло Ломоносов назвав доповідь непатріотичною. Рукопис було знищено, бо його автор, як ствер­джували, пригнічував національну гідність росіян.

Однак у Міллера знайшлися захисники, яких назвали нор- маністами. Микола Карамзін і Михайло Погодін були перекона­ні, що Новгородська держава виникла внаслідок завоювання слов’янських і фінських племен варягами на чолі з Рюриком. Сергій Соловйов теж відводив норманським дружинам вирі­шальну роль у формуванні князівської влади в слов’ян. На та­ких же позиціях стояли Василь Ключевський і Михайло Гру- шевський. Пізніше їхні погляди засвоїли Микола Рожков, Ми­хайло Покровський і Володимир Мавродін. Назвати їхню пози­цію непатріотичною вже не випадало, тому що вони розглядали утвердження державності як наслідок тривалого розвитку сус­пільства, а запрошення варягів — як епізод, завдяки якому сформувалася династія Рюриковичів.

Міфологема про запрошення Рюрика прижилася в імперії Романових. Під час розпаду Київської Руси Рюриковичі поділи­лися на Мономаховичів, Ольговичів, Романовичів та ін., але не перестали вважатися однією династією. Після смерті сина пер­шого російського царя Івана IV Федора Івановича володимиро-суздальська гілка Мономаховичів припинила існування, але Романови небезпідставно вважали свій рід відгалуженням динас­тії Рюриковичів. Приступаючи до ліберальних реформ після тяжкої поразки Росії в Кримській війні, імператор Олександр II використав літописну згадку про запрошення Рюрика і через наближення унікального (з трьома нулями) ювілею цієї дати по­велів розробити проект такого ж унікального пам’ятника. У ве­ресні 1862 року він урочисто відкрив у Новгороді грандіозний пам’ятник Тисячолітній Росії.

За радянських часів до цього свята дореволюційної імперії ставилися негативно, особливо після Великої Вітчизняної вій­ни. Гітлерівські пропагандисти використали легенду про закли­кання на царство варягів, що належали, за їхніми уявленнями, до «нордичної раси», як доказ неповноцінності слов’янських на­родів. Однак від 70-х pp. дискусія між норманістами й антинорманістами стала вважатися вичерпаною, тому що вплив варягів на східнослов’янське суспільство вже не піддавали сумніву, спе­речалися тільки щодо його ступеня. Лише окремі історики (Бо­рис Рибаков, Андрій Сахаров) заперечували будь-яку роль варя­гів в історії Руси.

У Володимирі Д. Медведев не раз підкреслював, що указ про святкування 1150-річчя народження російської державності да­вався йому непросто. Починаючи зустріч з істориками, він зая­вив, що указ — це привід для дискусії, хоча тут же додав: буде­мо дотримуватися поки що канонічних підходів. Завершуючи зустріч, президент підсумував: «Хоч я й сказав вам про те, що в мене довго ручка була в підвішеному стані перед тим, як я під­писався під указом про оголошення наступного року ювілейним роком, але я не вважаю, звичайно, що це випадкова подія».

Майже ніхто з істориків не перечив президенту. Директор Ін­ституту російської історії РАН Ю. Петров сказав, що указ допо­міг історикам досягти консенсусу й звернув увагу присутніх на сло­ва Олександра II, сказані під час відкриття пам’ятника в Новго­роді: «Да будет знаменательный день этот новым залогом нераз­рывной связи всех сословий земли Русской с правительством с еди­ной целью — счастие и благоденствие нашего Отечества».

У вступному слові на спільному засіданні президентських рад Д. Медведев уже висловився абсолютно визначено:

«После эпохи отрицания смысла этих всех событий (особен­но это было характерно для советского периода) в настоящий момент уже сформировался более взвешенный подход к тем со­бытиям давних лет. Я рассказывал нашим товарищам и вам хо­тел сказать, что, когда я подписывал этот Указ, я долго думал: надо его подписывать, не надо его подписывать, — и все-таки со­ображения в пользу празднования этого символического юби­лея российской государственности перевесили, потому что это имеет значение не только и не столько научное, может быть, се­годня, сколько абсолютно практическое. А смысл очевиден: консолидация нашей страны, нашего народа в целях дальней­шего развития нашего большого и очень сложного государства».

З доповіддю від Ради з культури та мистецтва виступив ди­ректор Ермітажу Михайло Піотровський. Не звертаючись до згаданих раніше гітлерівських пропагандистів, він указав, що міфологема про Рюрика, яка викликала стільки суперечок між норманістами й антинорманістами, стає знаком спокійного виз­нання ролі зовнішнього чинника в історичному світовідчутті ро­сійських громадян. Таке визнання, на його думку, є виявом по­чуття власної історичної гідності.

З доповіддю від Ради з науки, технологій та освіти виступив ректор Московського державного інституту міжнародних відно­син при МЗС РФ Анатолій Торкунов. «Было бы совершенно не­правильным сужение в историческом сознании, а иногда даже, к сожалению, и в школьных учебниках древнерусского государ­ства до северо-восточных княжеств или Московского княжес­тва… Более широкий, не связанный с современными государ­ственными границами ареал российское общество будет прини­мать в качестве своего, обжитого, укоренного в сознании. Отк­рытость широкому европейскому пространству, где есть место и Полоцкому княжеству, и Червонной Руси, дает нам совершенно иное восприятие пространства от Балтики до Черного моря. Это восприятие не имеет ничего общего с примитивным имперским подходом (sic! — Авт.). Скорее, наоборот, оно формирует чувство добрососедства, транспарентности, объективной близости со странами современной Европы».

Тут доречно вклинити в контекст довідку про Червону Русь. Як указував покійний Ярослав Ісаєвич, це — географічно не ок­реслена через брак джерел західна частина Волинського князів­ства в X—XIII ст., предмет тривалої суперечки між Руссю, Польщею й Угорщиною.

Варто навести ще одне судження шановного ректора: «Де­конструкция привычной историко-географической среды, кото­рая произошла лет 20 тому назад, поставила наше общество пе­ред необходимостью определения новой российской идентич­ности. И в этом плане триада отраслей гуманитарного знания и соответствующих им учебных дисциплин (русского языка, ли­тературы и истории) является системой и основой мировоззре­ния, фундаментом национально-гражданской идентичности каждого россиянина».

Це речення не можна навести українською мовою, тому що в нас слово «росіянин» є відповідником слова «русский» у росій­ській мові. А Торкунов веде мову про сукупність російських гро­мадян, якій відповідає в російській мові слово «россияне». За­лишається все-таки незрозумілим, куди ж ми всі поділися…

З особливим пафосом в обговоренні доповіді виступив прези­дент «Фонду громадської думки» Олександр Ослон: «Когда фор­мулируется идея празднования 1150-летия российской государ­ственности, фактически речь идет не о том, что Рюрик пришел, а о том, что возникла идея, охватившая и распространившаяся, сохранившаяся в веках в той или иной форме, что мы являемся одной общностью, одним государством». Ясно, що тут ідеться не про росіян в розумінні «руських», а про всю сукупність населен­ня Російської Федерації. Але ж чим є згадана Ослоном спільно­та? Невже це та сама «нова історична спільнота», яка в Радян­ському Союзі толерантно об’єднувала всіх — від естонців до тур­кменів? Радянським пропагандистам знадобилося додати до ві­домих людству історичних спільнот (плем’я, народність, етніч­на нація, громадянська нація) ще одну, щоб з’єднати в одне ціле населення СРСР. Таж ні, жодної толерантно визначеної спіль­ноти Ослон не має на увазі. Прикінцеве речення в його виступі пролунало так: «Государственность — это не государство, а свойство государства, механизм поддержки идентичности лю­дей, которые на вопрос «кто я?» отвечают: «Я — часть Россий­ского государства, я — житель русского мира».

І Російська імперія, і Радянський Союз були імперіями. Ра­дянський Союз як імперія істотно перевищував дореволюційну Росію за територією, тому що містив, разом з союзними респуб­ліками, радянізовані країни Центрально-Східної Європи. Але різниця між імперіями полягала не стільки в конфігурації кор­донів, скільки в їхній внутрішній сутності. Щоб зрозуміти, чим загрожує сучасній Україні поворот Кремля до дореволюційних імперських цінностей, треба усвідомити, чим одна імперія від­різнялася від іншої.

Радянський Союз формально не поглинув країни «соціаліс­тичного табору». Імперські інтернаціоналісти в Кремлі від по­чатку ставили перед собою більш вагомі завдання. Це засвідчу­вала й теорія світової революції, і герб СРСР із зображенням земної кулі. З появою ракетно-ядерної зброї проблема світової революції відпала, але все-таки офіційною емблемою Москов­ської олімпіади 1980 року було затверджено силует Спаської башти Кремля, який виростав з п’яти кілець-континентів.

Будучи конституційно сукупністю рівноправних республік, Радянський Союз насправді складався з центру, який поглинав

підприємства і відомства загальносоюзного підпорядкування в кожній республіці, а також з республіканських оболонок, з яких центр вилучив усі вагомі об’єкти. Росія залишалася дер­жавотворчою республікою, але політично й економічно була принижена більше, ніж інші, тому що нікого в Кремлі не влаш­товувала поява в Москві чи деінде центру-конкурента. Сама ли­ше ідея перенести столицю Російської Федерації в Ленінград, яку обстоював член політбюро ЦК ВКП(б) М. Вознесенський, потягла за собою влаштовану на замовлення Сталіна Г. Мален- ковим «ленінградську справу», через яку загинули сотні ком­партійно-радянських функціонерів.

Усі інші республіки, утворені так званими титульними на­ціями, могли безперешкодно розвивати своє національне жит­тя, але в гамівній сорочці радянської державності. Лише тоді, коли почала виявлятися загроза перетворення росіян як загаль­носоюзної «титульної нації» на національну меншину в кордо­нах СРСР, Україна й Білорусія почали зазнавати колосального русифікаційного тиску.

Побудова СРСР у вигляді співдружності рівноправних на­цій з конституційним правом на вихід призвела в ситуації глибокої кризи загальносоюзного центру до розпаду багатона­ціональної наддержави. Найбільше постаралася в цій справі єльцинська Росія.

Царська Росія була традиційною імперією, яка в XIX ст. об­завелася колоніями. Досить поширена думка про те, що Україна була колонією Росії. Насправді, однак, територія України вва­жалася метрополією. Для владних кіл імперії не існувало окре­мого від росіян українського народу. Когось з українців це влаштовувало (Миколу Гоголя, наприклад), хтось був ладний покласти життя лише за те, щоб світ побачив Україну і її народ, її тисячолітні традиції (Тарас Шевченко, наприклад).

І якби тільки владні кола впритул не бачили України… 1858 року Т. Шевченко не пристав на пропозицію М. Максимо­вича щодо співпраці із слов’янофільським журналом «Парус». Свою позицію він пояснив так: «Парус» у своєму універсалі пе­релічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йо­му. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів».

Дуже розумний політолог Лілія Шевцова працює в Мос­ковському центрі Карнегі. Я завжди із задоволенням читаю її матеріали в газеті «День» і в Інтернеті. Та вона, мабуть, не чи­тала цього листа Т. Шевченка Максимовичу. Під час зустрічі в редакції газети, матеріали якої «День» опублікував 8—9 лип­ня 2011 року, вона торкнулася позиції так званих ліберал-імперіалістів. «Вони готові, — сказала Шевцова, — дати карт-бланш і визнати суверенітет Грузії, Центральної Азії, держав Балтії й Молдови, але Україна й Білорусь — це болючий пункт для них. Чогось навіть більшою мірою Україна».

Невже не зрозуміло, чому саме Україна? Адже всі підва­лини російської державності, як її розуміють сучасні нащад­ки династії Рюриковичів, — тут, у нас, на Дніпрі. Ладога, Новгород — це лише початок шляху «з варягів у греки». Кін­цевий пункт призначення — Візантія, яка з XV ст. стала Ос­манською Портою. У середині XIX ст. Микола І вирішив по­глинути Порту й простягнути свою імперію від Аляски (тоді в складі Росії) через Сибір до Малої Азії й на Балкани. Не ви­йшло, за султана заступилися Великобританія, Франція, на­поготові були Пруссія й Австрійська імперія. Поразка в Кримській війні стала причиною ліберальних реформ і спо­рудження монументу Тисячолітньої Росії.

* * *

Минає 1150 років події, з якої на величезних теренах Схід­ної Європи розпочався державотворчий процес. Виникла Давня Русь з центром у Києві — держава, історія якої належить усім націям, які сформувалися на її території впродовж віків. Відто­ді спільність походження й релігії, подібність культури й тради­цій могла диктувати і справді диктувала політикам дві проти­лежні лінії поведінки: з одного боку, стерти будь-які ознаки культурної і мовної неподібності, щоб перетворити три народи в один; з другого боку — захищати об’єктивно сформовану націо­нальну ідентичність шляхом штучного відштовхування від сусі­дів. Обидва курси контрпродуктивні, народи бажають жити в мирі й злагоді.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ 5 серпня 2011 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.