Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

МОСКВА ПРОПОНУЄ ВІДЗНАЧАТИ НАРОДЖЕННЯ РУСІ… Через чотири століття після заснування Києва. І через три — після першої згадки

Російський президент Дмитро Медведев видав указ про святкування «1150-річчя заснування російської держав­ності» , маючи на увазі літописне закликання чи то до Нов­города, чи до Ладоги (за різними джерелами) ватаги варягів на чолі з Рюриком.

Проте, схоже, сам російський президент не впевнений в іс­торичній «стерильності» цього святкування. За його словами, виголошеними на нараді російських істориків, він «дуже дов­го думав, перш ніж підписати цей указ», через побоювання «створення державної верифікації історії». Але, за словами Дмитра Медведева, згадавши про діяльність російського імператора Олександра II, який провів святкування «тисячоліття Росії» 1862 року, нинішній російський глава держави вирі­шив, що «плюсів тут більше». Отже, дата «1150» не в останню чергу відзначатиметься тому, що нинішній президент-«лібе­рал» усіляко намагається бути схожим на так званого царя- визволителя, який 1861 року звільнив більшість населення Росії від рабства кріпаччини.

Між тим насправді 862 року на території нинішньої «сере­динної» Росії нічого визначального не сталося. Зграя вікінгів з території Швеції близько цього часу захопила кілька факторій на землях, заселених фінно-угорськими племенами і словенами-новгородцями. До речі, одна з перших факторій вікінгів — Ладога, з якої нині намагаються зліпити «першу столицю Росії» була населена представниками фінно-угорських племен водь і чудь. Фінською мовою «Ладога» означає «низька місцина».

Більше того, зусиллями справжньої Російської держа­ви — Московії — населення Новгородської Республіки було більшою мірою винищене в XV—XVI століттях, особливо в правління Івана Грозного).

Поселення шведів у фінському селі — невже це заснуван­ня російської державності?

Із таким же успіхом, як росіяни від загону Рюрика, укра­їнці могли б виводити свою державність від давньогрецьких міст на Чорноморському узбережжі. Бо ж греки не так далеко відбігли від українців, як шведи — від нинішніх росіян.

Отже, факти. З кінця VIII ст. на арені світової політики з’я­вилися жителі Скандинавського півострова. В Україні їх звали варягами, а в Західній Європі — норманами (тобто «людьми півночі»). Бідна земля Скандинавського півострова не могла прогодувати місцеве населення. Там утворюються численні ва­таги випробуваних вояків, які в пошуках здобичі починають спустошувати узбережжя Європи. їхні мобільні морські загони почали набіги на узбережжя від Англії до Італії, здобуваючи успіх силою й несподіваністю атак та неможливістю швидко організувати відсіч у кожній точці узбережжя.

Із початку IX ст. дружини варягів починають вдиратися в землі ільменських словенів і згодом захоплюють Новгород. Також варяги утверджуються в деяких інших містах на тери­торії сучасної Росії та Білорусі, зокрема в Пскові й Полоцьку.

У цих точках осідають дружини варягів у складі по кілька сотень вояків. Головною метою варягів була нажива за раху­нок слов’янського населення через збір данини. Часто варязь­кі дружини, збагатившись, верталися до себе додому в Скан­динавію або йшли найматися до армії Візантії. Але найбільш діяльні з варягів почали засновувати на слов’янських землях власні династії. Так сталося в Новгороді, Полоцьку й Києві.

Перші контакти слов’ян з варягами в Середній Наддніп­рянщині було започатковано під час мандрівок останніх шля­хом «із варягів у греки», коли варязькі купці та найманці ру­халися до Візантії з метою торгівлі чи найму до візантійської армії. Варяги почали розглядати Київ як головний «приз» на слов’янських землях, і вступають за нього в криваву супереч­ку. Варязькі князі швидко усвідомили важливість Києва як ключового міста для контролю за шляхами регіону й, спус­тившись по Дніпру, захоплюють і Київ.

Решта слов’янських земель на території України, крім по­лян, у перші десятиліття після захоплення Києва не відчули жодних змін і зберігали місцеві династії князів.

Найцікавіше, що російський президент закликав Україну разом святкувати «1150 років російської державності».

Зовсім незрозуміло, навіщо Україні святкувати прихід у маловідому Ладогу загону Рюрика, який і в Києві ніколи не бував.

Більше того, на час здобуття влади Аскольдом і Діром Русь уже була значною політичною силою, здатною до органі­зації великих військових сил із навколишніх племен.

У хроніці франкських імператорів «Бертинські анали» під 839 p., оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: «Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветь­ся хакан, прислав їх до візантійського імператора, як вони твердять, заради дружб». Таким чином, в цей час, ще до утвер­дження варязької династії в Києві, руси мали володаря, який був настільки впливовим, що вже мав відносини з Візантією та прагнув встановити їх із Франкською імперією. Також у цей час князь русів прагне титулуватися «каганом», на зразок во­лодарів Хозарії, таким чином намагаючись ствердити свою рівність із впливовою на той час Хозарською державою.

Ще у 840-х роках відбувся похід Русі на місто Амастриду на Південному узбережжі Чорного моря. 860 року стався напад Ру­сі на Константинополь. Тоді Русь встигла зруйнувати передмістя Царгорода, але через тиждень зняла облогу, уклавши, як пише віт­чизняний літописець, вигідний для Русі «договір миру й любові» з Візантією. Імператор Михаїл залишив військо й терміново по­вернувся з походу на арабів, щоб організувати оборону багатокі­лометрових мурів міста. У своїй проповіді патріарх Фотій прига­дував, що «місто ледве не було підняте на спис», тобто взяте.

Іноземці повідомляють про існування в Наддніпрянщині могутнього князівства на чолі з «королем Діром». Близько 867 року Константинопольський патріарх Фотій повідомляє про масове хрещення русів. І на місці могили Аскольда, й на місці могили Діра ще в княжі часи були збудовані церкви, що підтверджувало прийняття християнства Аскольдом і Діром.

Згідно з літописом, 882 року в Київ прибули інші варя­ги — син того самого Рюрика малолітній князь Ігор та його родич Олег. Дорогою вони захопили Смоленськ та Любеч і поставили там своїх намісників. Зустріч із Аскольдом і Діром закінчилася їхнім убивством, в результаті якого владу в Киє­ві захопив Олег.

Захопивши Київ, Олег поводився як правитель Русі, як тоді називали Київщину. Він встановив, що Київ є головним її містом, сказавши, що «се буде мати міст Руських». Ця його заява стосувалася виключно Русі, тобто Середньої Над­дніпрянщини.

Треба зазначити, що землі сучасної Центральної Росії за часів Олега ще не входили до складу Київської держави. Ма­сив фінно-угорських народів, сконцентрований на території сучасної Центральної Росії, залишився за часів Олега поза впливом Києва і був підкорений лише його наступниками на великокняжому троні.

Інші підвладні варягам міста, а також залежні племена Олег починає розглядати як піддані Києву. Наприклад, київ­ський князь змушує новгородців щороку платити данини Ки­єву на 300 гривень, з яких 100 гривень залишалися в Новгоро­ді та йшли на утримання київської князівської адміністрації, а решта відсилалася до Києва.

Олег послідовно приєднує до Київської держави племе­на древлян (883 p.), сіверян (884 p.), радимичів (885 p.). 907 року відбувся напад Олега на Візантію. За даними віт­чизняного літопису, морська частина війська складалась з двох тисяч кораблів, на кожному з яких сиділо по 40. Відпо­відно до даних літопису, армія Олега налічувала по­над 80 тисяч вояків — дуже значне військо для часів Серед­ньовіччя. Під враженням від Київського війська Візан­тія пішла на переговори з Руссю, бажаючи відкупитися да­ниною.

Наступний князь — Ігор Старий — був сином варязького князя Рюрика, який, захопивши Новгород, помер там близь­ко 879 року. Найдавніші київські книжники XI століття не визнавали й не шанували ані Рюрика, який взагалі ніколи не був у Києві, ані Олега, який був не з княжого роду і формаль­но вважався лише регентом Ігоря.

Офіційне літописання Київської Русі XII століття відно­сить до слов’ян такі племена: «поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни». Як бачи­мо, на території сучасної Росії до слов’ян занесено лише нов­городців, які були переважно винищені або депортовані Московією в XV—XVI ст.

Певний час в історії була популярна теорія про скандинав­ське походження назви Київської Русі, яке їй нібито надали прибульці-варяги. Однак нині під тиском фактів цю теорію спростовано.

Назва «Русь» вперше з’являється щодо території Серед­ньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі Псевдо-Захарія. Цей сирійський автор 555 року говорить про народ Північного Причорномор’я й Наддніпрянщини як про народ «рос», що проживав на північний захід від Приазов’я, тобто на Середньому Дніпрі. Також у творі готського історика Йор­дана (VI століття), який описував події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрян­щині. Однак ні в VI, ні в IV столітті ніяких варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований вихід сканди­навів на міжнародну арену (їхній напад на Англію) належить до 787 року. Це перша дата появи вікінгів у міжнародній істо­рії, яка відбулася на кілька століть пізніше після фіксації назви Русі. Перші ж достовірно відомі дані про контакти над­дніпрянських слов’ян із варягами датуються взагалі лише се­рединою IX століття.

До того ж у вітчизняних літописах руси відокремлюються від варягів. У літописах Русь подається в переліку племен як окрема етнічна одиниця, поряд з варягами, полянами та ін­шими племенами. Ще більше відомостей, які відокремлюють русів від варягів, існує в іноземних, зокрема, в арабських та європейських джерелах. Крім того, в скандинавських джере­лах немає жодних вказівок на те, щоб якісь скандинави нази­вали самі себе русами. Крім того, візантійці добре знали варя- гів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Руси, чи роси, у візантійців — завжди населення Середньої Над­дніпрянщини та Північного Причорномор’я, а не скандинави з будь-яких інших територій — самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

До того ж, одразу на південь від Києва, на правому березі Дніпра, скупчено багато власних назв із спільним коренем: рі­чки Рось, Росава, Роставиця, Росена, Роська, Рута, Рутець, Малий Рутець, а також фортеця Родень тощо.

Виникнення імені Русі щодо території Середньої Наддніп­рянщини за багато століть до появи на історичній арені вікін- гів-варягів є свідченням того, що назва Русь має місцеве, над­дніпрянське походження.

У І тисячолітті н. е. тут проживало особливе плем’я — ро­си (руси). Численні писемні джерела мандрівників та полі­тичних діячів стверджують, що це плем’я не було слов’ян­ським. Особливо багато таких повідомлень у арабських ман­дрівників, які в IX—X століттях часто бували на території України, мандруючи з Хозарії та Волзької Булгарії.

За даними мандрівників, руси в X ст. мали характерні ри­си — релігійний культ меча, спосіб і ритуал поховання, одяг (зокрема, характерні для одягу скіфів і сарматів, а згодом — і українців — широкі шаровари, вовняні шапки із довгими шликами, які збереглися в Україні до часів козацтва), сармат­ські назви посад своїх вождів тощо.

Усе це дає можливість зв’язати русів VI—X ст. із залиш­ками сарматів.

Поселення сарматів у регіоні Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, тобто в районі «первинної Русі», почалися ще в І ст. до н.е. На цих землях фіксується значна кількість сарматських могильників початку нашої ери (найбільше — по р. Тясмину й Росі). У цьому районі оселилася частина сармат­ського племені роксолан.

Картина Віллевальде «Відкриття пам’ятника «Тисячоліття Росії». У Новгороді (8) 20 вересня 1862 року в присутності імператора Олександра II з родиною та почтом було урочисто відкрито пам’ятник «Тисячоліття Росії» — перший мону­мент, присвячений Російській державі

Русь X—XII ст. перебувала в межах сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, значної частини Черкаської, Полтавської й Сумської, а також частини Вінницької облас­тей. Жителів цієї території, тобто представників племінних союзів полян і сіверян, а також згодом і древлян, називали русинами, рідше — русами. З кінця XII ст. Руссю, крім Центральної та Північної України, починають називатися й західноукраїнські землі. Уперше з’явившись у щонай­менше VI столітті, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до XX століття, а в Центральній Україні — до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко 1914 року

писав: «Я єсмь русин». Деякі жителі Закарпаття досі нази­вають себе русинами.

Намагання Московщини привласнити назву Русі почали­ся з XV століття. Часто керівники тих країн, які вважають, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чу­жу, більш авторитетну й шановану. Наприклад, московські царі довго намагалися вивести свій рід від засновників Ри­му — Ромула та Рема, імператора Августа тощо.

Той факт, що сучасна Росія запозичила історичну назву України, є лише ознакою престижності імені Русі. На ім’я і спадок Київської Русі не може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано основні державно-політичні, культурні й релігійні центри Русі — Ки­їв, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр’їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Олешки, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Звенигород, Теребовля тощо.

Саме ті землі України, які свого часу входили до складу Київської Русі, найбільше зберегли українську етнічну іден­тичність.

Це — факти. У російській історії є свої факти. Зокрема той, що перша російська (Володимиро-Суздальська) форма державності почалася відразу після сепарації Суздальської землі від Києва — в середині XII століття. А син Юрія Долго­рукого і половецької князівни Андрій Боголюбський насправ­ді є «першим великоросом на історичній арені», як писав сво­го часу російський історик М. Ключевський.

Навіщо тоді Росії «зариватися» аж у IX століття? Як ска­зала на нараді в російського президента одна з істориків В. Уколова, «IX століття — це століття, коли утворюється Французька держава, Німеччина. Це дозволяє зняти оману, що ми десь відстаємо — чи не в загальному тренді, чи ми у сві­товому розвитку кудись убік йдемо».

Тож нинішні святкування — від імперської звички здавати­ся давнішими й родовитішими, ніж є насправді. Хоча, напевно, від такого марнославства потерпає не лише Росія, а й багато ін­ших країн, які вважають, що їм чогось не вистачає. Звісно, ніх­то не може заборонити Росії конструювати свої національні мі­фи, щоб щось доводити світові, навіть на шкоду істині. Але ось до чого це призводить. На тій же нараді російський президент Медведев поцікавився в одного директора Інституту археології РАН: «В одному з матеріалів до зустрічі написано, що все-таки Володимир (на Клязьмі) був заснований Володимиром Мономахом 1108 року, а тільки що я розмовляв з губернатором, він мені виклав вже іншу версію». На що російський історик компетен­тно відповів: «Цілком очевидно, що Володимир був заснований Володимиром Мономахом, і якби, коли володимирська адмініс­трація святкувала ювілей заснування міста Володимиром Свя­тославичем, вона запросила довідку в Російській академії наук, то вона б отримала цю відповідь. Але, на жаль, тоді ця довідка не була запрошена, й у нас тут виходять такі дивні речі: в місті стоїть пам’ятник Володимиру Святославичу — засновнику Во­лодимира, а Володимир був заснований зовсім іншим князем, сто років по тому, його правнуком Володимиром Мономахом».

Століття туди, століття сюди — що це для вікової пропа­ганди?

Між тим, як заявив на тій же нараді в російського прези­дента російський історик О. Петров, понад 80% росіян не зна­ють імен, по батькові своїх прадідів.

А ще Росія залишається країною з непередбачуваним ми­нулим. Як у позаминулому столітті писав один російський класик, «російський уряд, немов зворотне провидіння, облаштовує на краще не майбутнє, а минуле».

Олександр ПАЛІЙ 5 серпня 2011 р.


Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.