Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

МІЖ ДВОМА ДЕСПОТАМИ

Отже, першопричина повстання України й зіткнення між двома народами бачиться не стільки в політичному, культур­ному та економічному тискові на Україну, а в насиллі над за­конами християнського — «братнього» — співжиття. Кон­флікт породила зрада братньої дружби між поляками та «ру- сами»: «були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами», а потім поляки «по-зрадницькому повстали (як ко­лись Каїн на Авеля)» на своїх «природних братів». Нотабене! Православ’я і католицизм — диференціюючий конфесійний вимір, але він субординований виміру «братства» в лоні Хрис­тиянської Церкви, — це ще один неперехідний водорозділ між «цивілізацією Києва» та «цивілізацією Москви», для якої неправославні конфесії є однозначно «ворожими». Знову ж таки, подібна ідея висловлювалася і в літературі. Напри­клад, у того-таки Христофора Філалета знайдемо вкрай важ­ливу сентенцію, яка в добу Хмельницького набуває символіч­ного змісту. Філалет пише про бажання свого суспільства мирно вирішити конфесійне протистояння. І додає, що зна­ком тієї ж самої «терпливости нашей» є те, що суспільство прагне довести свої права пером, а не шаблею.

В 1648 році пера виявиться недостатньо, оскільки були порушені норми співжиття між народами за законами хрис­тиянської етики. Але, незважаючи на це, імперативом навіть мілітарної дії продовжують залишатися моральні категорії, тобто, за словами Хмельницького, «шляхетна політика й доб­ре сумління».

Саме цей останній пункт є симптоматичний для розумін­ня як політичної, так і моральної еволюції, якої зажила кон­цепція української державності в період після Хмельниччи­ни, виштовхнувши на авансцену української історії Мазепу. Виразно постають суттєві відмінності в інтерпретації цього державного проекту в добу Хмельницького і в добу Мазепи. Відмінності зумовлені радикальною зміною історичних кон­текстів, у яких діяли обидва гетьмани.

Мазепа, спадкоємець цього складного культурно-політично­го синтезу, дає свою відповідь на поставлені Хмельницьким пи­тання у залежності від нових концепційних парадигм своєї епо­хи. Для Мазепи антагоністом України була вже не тільки Поль­ща, а й Росія, до всього ж Росія у фазі консолідації в імперську державу. А більша вже на той час юридична зрілість українсько­го політичного мислення, яке зазнало впливу європейської правової думки, поставила під сумнів утопічну концепцію «шляхетної політики». Власне, з Мазепи починається розрив між політичним та моральним аспектами державного проекту. Ма­зепа, син зовсім іншої культурної епохи, розуміє безперспектив­ність етичного християнського вектора в добу остаточної секу­ляризації європейської культури, в якій прокладає собі шлях ра­ціоналістичне Просвітництво. Через відмову від утопічних па­радигм, продиктованих християнською етикою, Мазепа вписує політичне майбутнє України в координати модерного часу.

В добу Мазепи на кін історії виходить нова людина: прагма­тична і діяльна, що мислить «земними» конкретними категорі­ями. Сам Мазепа був не лише «героєм історії» і героєм «роману чи поеми», як писала про нього Олена Теліга, а й героєм «самого життя, паном якого він був — у кожній ситуації», будуючи свою державу «et arte et marte» (мистецтвом і війною) і свідомо беру­чи на себе відповідальність за «небезпечну гру», яку провадив. Сам Мазепа-поет засвідчує це власними рядками: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права».

«Республіканська традиція» радикалізується: Мазепа відмовляється від ідеї конфедеративної автономії на користь ідеї незалежної монархічної республіки. Вся подальша істо­рія української політики буде коливатися між цими двома полюсами, які були «запрограмовані» політичним спадком Хмельницького, з одного боку, та політичним спадком Мазе­пи — з іншого. Але, незважаючи на те, що проект Мазепи так ніколи й не був конкретно втілений у життя, політична його роль для української історії — грандіозна. Фактично Мазепа — перший український політик, який поставив пи­тання про можливість цілковитої самостійності України як держави. У час, коли Україна власне була розгромлена як держава, Мазепа довів до завершення процес концептуалізації української державності.

Якщо до Хмельницького «московській тиранії» проти­ставлялася толерантність Речі Посполитої, то в часи Мазепи з боку України обидві держави бачились як дві деспотичні форми правління. Для Мазепи ні поляки, ні росіяни не є жод­ними братами: Переяславська угода (1654), Андрусівське пе­ремир’я (1667), Вічний мир (1686) це довели остаточно. «Бра­тами» є тільки політичні соратники, державні мужі, які по­діляють з гетьманом спільну візію історії. Тому в його «Про­мові до урядників військових і цивільних козацької Украї­ни» напередодні розриву з Москвою 1708 року гетьман, пояс­нюючи свій вибір шведського альянсу, каже: «Ми стоїмо те­пер, братіє, між двома проваллями…». Ті, кого Хмельниць­кий ще півстоліття тому називав «братами», Мазепа бачить як «воюючих між собою монархів, що зблизили театр війни до границь наших», монархів, що «через свавільство своє і привласнення необмеженої влади подобляться найстрашні­шим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли пород­жували». Словом, у оптиці Мазепи майбутнє України мож­ливе лише за умов еквідистанційної позиції Української дер­жави стосовно Польщі та Росії.

Самоочевидна його логіка: із свавільними деспотами не­можливий ні мир, ні юридичні угоди. Надто з автократич­ною Росією, чиї писані й неписані закони перебувають у ру­ках правителя, завдяки якому домінує єдиний закон: закон беззаконня. З Росії в Україну надходило єдине право — кар­не право, кодифіковане в «Уложеніи» ще 1648 року. Його єдиною метою було покарання осіб, винних у державних злочинах та в образливому ставленні до «честі царя». Але найсуттєвішим є те, що Україна й справді мала іншу юри­дичну традицію, яка становила собою частину саме євро­пейського спадку української культури. У межах цієї тра­диції, — на відміну від традиції російської, — угода мала юридичний, а не ідеологічний зміст. Тоді як будь-які пакти з Росією мали основу не юридичну, а ідеологічну. Переяслав­ська угода на той час слугувала гірким уроком для україн­ських політиків: військова угода була перетворена на ідео­логічну базу експансії Росії в Україні під гаслом «непоруш­ного православного братства». Не випадково темпоральні категорії, якими оперували ці пакти, мали універсальну тяглість: не йшлося про конкретні дати, а йшлося не більше не менше як про вічність (досить згадати «Вічний мир» 1686 року, який насправді узаконював «вічний поділ» України між Польщею та Росією і водночас «вічну війну» Росії та Польщі за Україну в самій Україні).

Тому Мазепа намагається надати новій державній конфі­гурації юридичні підстави, вважаючи, що єдиною формою буття тодішньої України міг бути лише протекторат інозем­ної держави, який би не повторював модальностей польсько­го та російського підданства. Відтак гетьман вибирає форму дистантного «протекторату» далекого державця, чиє втру­чання в долю України мало обмежуватися військовою під­тримкою в боротьбі проти спільних для протестантської Шве­ції і православної України ворогів — Варшави та Москви. Цей військовий альянс не давав Шведській Короні у володін­ня Україну, яка не мала фігурувати навіть серед королів­ських титулів. Основні параметри держави — кордони, зако­нодавство, а також всі старовинні «права і вольності» україн­ського суспільства мали бути неторканні. Україні по обидва боки Дніпра забезпечувалася свобода від будь-якого чужо­земного панування. Україна доби Хмельниччини ще прийма­ла неминучість централізованої влади чужоземного суверена в конфедеративному устрої. Мазепа робить крок уперед, залишаючи цьому суверенові лише зовнішню роль гаранта державної незалежності України. Словом, військова коалі­ція — і нічого більше: досить «братства» і «єдиновірства», що закінчуються випаленою землею, всіяною трупами.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.