Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ЗАВЕРШЕННЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО ПРОЕКТУ

Отже, у своєму баченні форми української державності Мазепа рішуче й радикально відходить від федералістської республіканської традиції Хмельницького. З погляду Мазе­пи, надмірний «демократизм» влади в межах цієї традиції дозволив проліферацію хаосу та анархії в Україні, її драма­тичний поділ не лише між зовнішніми, а й між внутрішніми антагоністичними силами. До всього ж постійна зміна полі­тичних сценаріїв виховала в українському суспільстві щось на кшталт вродженої «кратофобії», яка нерідко оберталася ненавистю і до гетьманської влади з її часто незрозумілими для козацького загалу політичними альянсами. Тобто реаль­на влада здебільшого сприймалася як влада чужа, а місцеві керівники — фігурами на загадковій шахівниці цієї влади. Відтак гетьман слушно вважав, що встановлення державної дисципліни мало стати однією з основних запорук сувереніте­ту України. Тому Мазепа пропонує ідею монархічної респуб­ліки із сильною центральною владою.

Органічним структурним елементом державного проекту Мазепи була і його культурна політика. Має рацію Маланюк, твердячи, що культурне будівництво Мазепи було «псевдонімом його будівництва державного». Це державне будівництво —

 

унаслідок цілеспрямованості політичної стратегії гетьмана — становило собою складну ієрархію націєтворчих цінностей: від перетворення армії на регулярне військо до розбудови культурного простору для майбутніх поколінь. Не випадково серед пріоритетів культурного будівництва Мазепи — Києво- Могилянська академія. І навіть гетьманський собор епітомізує «храм української державності», за словами Маланюка. Словом, мазепинська Україна, вийшовши з Руїни, взялася за будування — потужно і цілеспрямовано.

Украй складним питанням є «позаукраїнська» генеалогія державницької концепції Мазепи, яку, безперечно, слід шу­кати в політичній думці Європи XVI—XVII століть, що на той час почала формувати теоретичні підвалини модерної конти­нентальної держави.

Самійло Величко без симпатії пише про те, що улюбленим читанням Мазепи, гетьмана-«махіавеля», його, так би мовити livre de chevet, «кишеньковою книгою» був «Князь» флорен­тійського філософа. Сам Мазепа не випадково любив цитувати слова великого флорентійця: «Таємниця — душа справи».

І справді, один з найцікавіших аспектів — вплив Макіавеллі на політичні рефлексії Мазепи, і саме тому, що маємо документальне свідчення безпосереднього знайомства геть­мана з першоджерелом. Урешті, не випадкова й ця «ситуа­тивна» аналогія: Маківеллі вважав становище Італії на­стільки драматичним, що порятунок країни, на його думку, міг прийти лише шляхом встановлення сильної централізо­ваної влади. Тому, за Макіавеллі, держава вже не є тільки «вкоріненим» комплексом органів і суб’єктів, а демонстра­цією потужності, «майстерною» маніфестацією сили, іма­нентним синтезом порядку і конфлікту. Але найістотніший момент — це, власне, розділення політики й моралі, тобто прощання з теоцентричним Середньовіччям через модерний секуляризований погляд на історію. На українських теренах цю операцію і здійснює Мазепа.

Радикальний вплив Мазепи на еволюцію України в бік унезалежнення від віджилих політичних та культурних схем можна простежити і на прикладі ще одного специфічного ас­пекту. Від Хмельницького до Мазепи спостерігаємо топографічно-культурну зміну деномінації України, а точніше — про­цес повільної, але неухильної трансформації «Русі» в «Украї­ну». Співвідношення термінів «Русь» та «Україна», їхній внутрішній культурний конфлікт та поступове розділення за­свідчують радикальну трансформацію культурних орієнтацій, насамперед секуляризацію культури через відчуження від се­редньовічних концептів. Це вже є нова реальність, яка продов­жує відчувати себе спадкоємцем давньокиївської культури, але стає дедалі свідоміша своєї специфічної ідентичності, і не лише загальнокультурної, а й політичної та, зокрема, мовної. Україна Хмельницького — це фактично останній етап давньої Русі, з її «вірою батьків», вкоріненою у свідомість як основа культурної ідентичності. Через те конфесійний критерій (ска­жімо, «єдиновірство») неуникно сприяв певному розмиванню як культурних, так і — внаслідок цього — політичних кордо­нів. Але наступна за Хмельницьким Руїна, перманентна люд­ська, політична й культурна катастрофа України в другій по­ловині XVII століття, безжалісна її колонізація з боку «єдино­вірного брата», надто ж — підкорення української церкви мос­ковській митрополії у 1686 році — перетворило концепцію «Русі» в руках російської влади на безвідмовний інструмент ідеологічних маніпуляцій та військової експансії. Але таким шляхом Київська Русь трансформувалася в модерну Україну.

Наступник Мазепи — Пилип Орлик — був обличчям цього нового покоління, яке вже мислило й діяло в координатах європейської історії. Зокрема, погляд Орлика на Росію як на антагоністичну до Європи цивілізацію — це ще відкрита для досліджень тема: адже Орлик чи не на століття випереджає системно критичне ставлення до російського самодержавства, яке склалося вже в XIX столітті в Європі національних рухів.

Політичний і культурний спадок справи Мазепи своєрідно вті­люється в «Pacta et Costitutiones», або Бендерській Конститу­ції Пилипа Орлика (1710). Фактично це перший документ вільної української політичної думки, який з’являється через рік після Полтавської битви — у перші роковини смерті Мазе­пи. Це означає, що політична практика Мазепи отримала своє теоретичне осмислення і продовження. Часто згадується той факт, що Конституція Орлика є першою демократичною кон­ституцією Європи, оскільки вона випереджає приблизно на ві­сімдесят років американську (1787), французьку та польську (1791) конституції, з яких почався новий відлік історичного часу. Звичайно, українська Конституція належить своїй добі, з відповідними її детермінаціями та юридичними поняттями, і навряд чи можна ставити це явище в один ряд з першими де­мократичними хартіями кінця XVIII століття. Однак, поза сумнівом, це є не лише політичний, а й культурний документ величезної ваги як правовий акт, що підводить юридичну основу під державний лад незалежної України. Ця «Charta Libertatum» козацької України є своєрідним симбіозом дер­жавного проекту Хмельницького з державним проектом Мазе­пи. Від першого він має морально-християнську, від друго­го — юридично-правову основу. Найприкметніше ж у ньому те, що в Конституції вперше цілеспрямовано координується концепція становища України в зовнішньому контексті з кон­цепцією її внутрішнього устрою. Драгоманов бачить у ній ви­раз «ясної республіканської думки», сформованої під впливом європейського парламентаризму та лібералізму.

Щодо зовнішнього контексту, то Конституція юридично узаконює остаточний політичний вибір України — вибір не­залежності. Основним ворогом української державності тут є «московська тиранія». У цьому плані Конституція продов­жує давню традицію політичної думки України, ще від часів Хмельниччини. Конституція недвозначно говорить про «мос­ковське насильство» і про необхідність звільнення Вітчизни «від московського підданства», яке є еквівалентом «москов­ського ярма». Сам Пилип Орлик називав себе Тезеєм, що мав вивести «з лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну — нашу Вітчизну, котру стереже московський дракон, і повер­нути їй колишню волю».

Але найцікавіший аспект — внутрішній: кодифікація прав і обов’язків громадянина. Власне, в Конституції Орлика, духовного наступника Мазепи, маємо несподіване повернення до «шляхетної політики і доброго сумління» як векторного концепту доби Хмельниччини. Конституція чітко ставить пи­тання про владу та суспільство, власне, про права та свободи влади та суспільства й окремих його індивідуумів та про їхню обопільну відповідальність в ім’я соціальної злагоди й хрис­тиянських форм співжиття. Украй важливим елементом цьо­го проекту є об’єднання Правобережної та Лівобережної України, тобто бачення етнічної, релігійної та мовної ціліс­ності держави. Владу гетьмана належиться регулювати та де- лімітувати згідно з цілком визначеними законами, які не вільно порушувати, ні «зверху», з боку самої влади, ні з боку «низів». Конституція Орлика не мислилась як закон для при­вілейованих каст. Навпаки, основна увага в ній приділена са­ме непривілейованим категоріям населення, які закон має за­хищати насамперед. І в цьому, безперечно, слід шукати одну з «наймодерніших» рис цього документу. У Конституції пос­тійно зустрічається формула: «люди вбогі», «посполиті лю­ди». Категорія «посполитого люду» є соціально артикульована: в ній є «козачі вдови й осиротілі козацькі діти», що мають бути звільнені від податків та інших «посполитих повиннос­тей». На думку автора, це найбільш вразлива категорія, і то­му форми її захисту від внутрішньої експлуатації з боку ко­зацької старшини, купецького стану тощо описані детально. Так, Конституція має гарантувати форми захисту суспільства не лише від зовнішніх ворогів, а й від зловживання місцевої влади. Козацькому керівництву не вільно «чинити насилля» над селянами, ремісниками та простими козаками, змушую­чи їх до сезонних та інших робіт на власну приватну користь (артикул 10). Конституція Орлика засвідчує, що Мазепа зали­шив виразний для своїх наступників політичний заповіт: по­будувати свого «Левіафана», цитуючи Гоббса, тобто цілісну незалежну державу, того «смертного бога», якому суспіль­ство завдячує своїм «миром та безпекою».

«Республіканський проект», основи якого закладає Хмель­ницький і структуру якого вивершує Мазепа, віднині стане «внутрішньою природою» українського політичного руху до наших часів. Але цей феномен в усі періоди необхідно розгляда­ти в тісному взаємозв’язку з динамікою літературного та куль­турного процесу. Цілісний аналіз цих аспектів виявляє явище величезної культурної та етичної ваги, а саме: незважаючи на історичну поразку українського «республіканського проекту», йшлося про свідому спробу побудови громадянського су­спільства в оточенні імперіалістичних держав. А отже, разом з цим ішлося про високий ступінь зрілості національної само­свідомості тодішнього українського суспільства.

Це з особливою виразністю постає в двох інших важливих документах Пилипа Орлика — «Вивід прав України» та «Ма­ніфест до європейських держав» (1712), написаний французь­кою мовою. У цих документах Орлик знову послідовно повер­тається до моральних принципів «шляхетної політики» в до­бу Хмельницького: Україна вибирає свій шлях не з почуття помсти, а «згідно із справедливістю і правом, що дозволяє кожному боронити свою власну справу й свою власну мету».

Важливим геополітичним аспектом думки Орлика (зокрема, в його епістолярній спадщині) є й ідея об’єднання польських і українських «окраїн» (в польському значенні — «kresy») задля про­тистояння Російській імперії. Однією з найприкметніших тез «Ви­воду» є та, що незалежність України становить «інтерес європей­ських держав». Україна здатна створити противагу Росії, яка, як передбачає Орлик, «незабаром може змагати до повалення євро-

Освячення Успенського собору Києво-Печерської лаври. Меценатом виступав Іван Мазепа. Гравюра 1702 року

пейської свободи». Відтак загарбана Україна сприяє зміцненню московської тиранії. А вільна Українська держава є гарантом стій­кого тривалого миру, а отже, і континентальної рівноваги (подіб­на ідея пізніше буде висловлена і в «Історії Русів»). Більше того, «Вивід…» формулює ідею, яка в Європі змогла конкретизувати­ся (і то лише теоретично) тільки після Другої світової війни, а са­ме: сильніші держави не мають чинити насилля над державами слабшими, позаяк захист пригніченого — чи це буде окрема лю­дина, чи ціла держава — є невід’ємним моральним обов’язком хрис­тиянського світу. Це чи не найцікавіший спадок української по­літичної думки, який засвідчує її органічну приналежність до цир­куляції філософських та юридичних ідей у тогочасній Європі. У тій Європі, додамо, яка вже на той час, на відміну від XVII століття, не виокремлювала Україну в окрему політичну одиницю. І в тій Європі, де в рік написання цих документів — 1712 — Руссо тіль­ки народився.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.