Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ПІД ЗНАКОМ ВІДРОДЖЕНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Таким чином, переможена на полях битв, «республіканська традиція» стає духовним поштовхом до нового політичного мис­лення та нової літератури. Місце знищеної «військової еліти» посідає «еліта літературна» (В. Липинський). Конституція Ор­лика свідчить про народження модерної концепції демократії, при всіх зрозумілих корекціях на час (правова держава, парла­ментаризм, рівність, свобода слова, совісті тощо), — демократії, заснованої на древньому й шляхетному фундаменті «давньокиївського Гуманізму». Поразка «Козацькоїреволюції» породжує також традицію утопічної літератури українського Просвітниц­тва, вивершеної в ідеї «Горньої Республіки» Григорія Сковоро­ди, яка перекидає міст від барокової та просвітницької літерату­ри до етики й естетики Романтизму. А Іван Котляревський пош­ле свого Енея з руїн Трої-України на побудову Нового Міста во-

лі. У цьому сенсі українське Просвітництво закоріниться не у «вольтерівській» лінії європейського Просвітництва (з його ра­ціональним захистом «освіченого деспотизму»), а в лінії Руссо, «ірраціонально» чутливій до національних процесів у новій Європі, охопленій вогнем революцій проти монархічної влади.

Але «хребтом» цієї концепційної еволюції буде історіогра­фія: від козацьких літописів, через «Історію Русів», яка від­творить спадок Хмельницького та Мазепи в ідеї свободи як «природного права» людини, до «Книг Буття українського на­роду» Миколи Костомарова, з його проектом Федерації віль­них слов’янських народів, до історіософії Тараса Шевченка, який поставить «на сторожі» народу Слово. Власне, Шевчен­ко стане одним із перших поетів слов’янського світу, який не лише з національних позицій, а з позицій гуманістичних ви­несе смертельний вирок Імперії як інфернальній машині на­силля, несумісній з людською духовністю, гідністю, творчіс­тю. Поет зніме ауру сакральності з «візантійського Саваофа», який виявиться поліційним карателем народів, і відкриє своїй нації перспективу майбутнього під знаком відродженої особистості, освяченої справжнім Богом, який «карать і мило­вать не буде», бо «ми не раби його — ми люде». Відтак, при всіх відмінних модальностях, ядром українського «республі­канського проекту», від XVII століття до сьогодні, завжди за­лишалась «національна ідея», яка осмислювала історію не в месіанських, тобто надземних, а в конкретних гуманістичних категоріях, тобто в категоріях людини, її ідентичності, її пра­ва на особистий вибір та відповідальності за цей вибір перед суспільством, перед його минулим і перед його майбутнім.

Не випадково українські змагання за незалежність 17—20-х років Маланюк називає вогнем «продовженої Полтави». У ме­жах однієї тільки Української революції маємо спробу реаліза­ції двох державних проектів: демократичної «соціалістичної» республіки в період Центральної Ради та монархічної республі­ки під управлінням Скоропадського. Але в обох випадках домі­нуючим був принцип справедливості державного впорядкуван­ня України та паритетності її статусу з іншими державами. До­сить зацитувати слова М. Грушевського, сказані 1917 року: «Я не бажаю своєму народові «панування», бо вважаю, що пану­вання деморалізує, вироджує самого пануючого і не може бути поєднане з правдиво-демократичним устроєм. […] Я не хочу українського імперіалізму». І потім: «Теперішнє українство — се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі».

Символічною є в період 1917—1920 років як самоідентифі- кація діячів Української революції з феноменом Мазепи, з одно­го боку, так і актуалізація в Росії, як згадувалося на початку статті, «мазепинского вопроса», з другого. Так, геніальний гра­фік Нарбут, прибувши в революційний Київ з Петербурга, нази­вав себе «мазепинцем» і в модернізованій формі відроджував ба­роковий світ мазепинської України. «І тому Мазепа такий близький нам, — писала Олена Теліга, один з найяскравіших символів Української революції, чиє життя обірветься під на­цистськими кулями в 1942 році в Бабиному Яру, — бо ритм його життя, його відчування і бажання були наскрізь сучасні і на­скрізь наші своєю повнотою, і своїм невпинним шуканням пре­красного і величного для нашої батьківщини, — безнастанно за­зираючи в бездонні очі смерті». А шовіністичний київський «Клуб русских националистов», зі свого боку, 13 січня 1914 ро­ку надіслав телеграму до голови Ради Міністрів у Санкт-Петер­бурзі з катастрофічним попередженням: «Планы мазепинцев состоят в том, чтобы оторвать от России всю Малороссию вплоть до Волги и Кавказа и включить ее на федеративных началах как автономную единицу в состав Австро-Венгрии».

З російського боку відновилося протиставлення «нашо­го», тобто «доброго» Богдана, «злому», себто «їхньому» Мазе­пі. Тіні двох гетьманів ніби розчахнули навпіл Україну, дуалізували навіть окремих протагоністів її історії. Наприклад,

відомий «лідер воюючого київського малоросійства», як нази­ває його Маланюк у статті «Малоросійство», Василій Шульгін напередодні революції 1917 року твердив, що існує «два Шев­ченка»: «наш», «богданівський», «свій» — і «їхній», «мазе- пинський», «чужий». До слова, той самий Шульгін вважав сам топонім «Україна» настільки магнетично притягальним, що пропонував його в черговий раз заборонити, щоб тим са­мим зупинити загрозливий для Російської імперії національ­ний український рух. Уже не кажучи про радянські часи, ко­ли той самий, нібито, за цією логікою, «добрий» Богдан був піднесений до одного з предтеч «інтернаціональної дружби народів-братів», яких «сплотила навеки великая Русь», вона ж — радянська Росія, у той час як церковна анафема Мазепі змінилася анафемою партійною, і в усіх радянських енцикло­педіях Мазепа фігурував одночасно як «зрадник українського народу» і як «зрадник російського народу» (politically correct по-радянськи!). У часи радянського режиму ім’я давно помер­лого Мазепи було заборонене не менше, як імена найради- кальніших живих дисидентів: тінь гетьмана грізно нагадува­ла про можливість іншої — вільної — України і про вперте тривання цієї ідеї в часі. І якщо й сьогодні клінічний спадок радянського режиму — православні клікуші вкупі з комуніс­тичними — вимахують транспарантами, протестуючи навіть проти надання київській вулиці імені Мазепи, це ще раз дово­дить, що поглинена політичною владою церква — мертва, як мертвий і тоталітарний режим. А Мазепа — живий як ніколи.

Як, зрештою, доводить і те, що Мазепа тією мірою неприй­нятний для Росії, якою для Росії неприйнятна Європа і зага­лом демократична система. Тому Мазепа — не просто політик і державний діяч. Це все ще не до кінця прочитана книга української свободи.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА 21-29 серпня 2009 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.