Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ЛИСТ У МАЙБУТНЄ. До 300-річчя ухвалення Конституції Пилипа Орлика

Є в історії правові й філософські документи особливого роду. їх ухвалювали не на догоду новій владній силі, що перемогла в запеклих змаганнях за право стати біля керма держави; їх прийняття проходило аж ніяк не під гуркіт помпезних військо­вих парадів, не в супроводі тріумфальних фанфар. Навпаки, їхній текст просякнутий полиновою гіркотою поразки, тяжким відчуттям неуспіху (тимчасового!) важливої, історично шляхет­ної справи — свободи Вітчизни. Цікаво: відданість боротьбі за сво­боду може творити справжні дива — зовнішню, формальну, по­зірну поразку (таку, що забрала безліч кращих людських життів!) долають, її перемагають, і, за умови, що нація готова заплатити за цю перемогу високу ціну, свобода з недосяжної, гарячкової мрії перетворюється на дійсність. Тоді, лише тоді маніфести свободи, нехай навіть складені переможеними вигнанцями, стають справ­жніми пам’ятками майбутнього, точніше — листами в майбутнє. Саме в наше майбутнє, і адресовані вони саме нам.

Три століття тому, 5 квітня 1710 року, в Бендерах (сучасна Рес­публіка Молдова, а тоді — провінційний центр Османської імпе­рії) новообраний гетьман України у вигнанні (в екзилі) Пилип Ор­лик у присутності представників козацької старшини, кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка, а також, як вважають деякі історики, представників шведського короля Карла XII уклав зі своїми виборцями офіційно затверджену угоду, в котрій було зрозуміло, конкретно, юридично викладено умови, на яких нового гетьмана публічно наділяли владою. Назва цієї угоди (її текст зберігся у двох варіантах: латиною та давньоукраїнською мовою): «Pacta et Constitutiones legum Liberatatumgue Exersitus Zaporoviensis», або ж, сучасною мовою, «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Угоду цю ще називають Бен- дерською Конституцією, або Конституцією Пилипа Орлика — за іменем її автора, творця. Мова йде, як побачить читач, про унікальний документ української політико-правової думки, який є актуальним і сьогодні.

Проте спочатку про передісторію цієї Конституції, адже, не знаючи її бодай в загальних рисах, важко повною мірою уя­вити собі зміст цієї пам’ятки. Складався та ухвалювався цей документ вигнанцями-мазепинцями, чільними представни­ками козацької старшини та запорожців, які, після полтав­ської катастрофи, опинившись у вимушеній еміграції, не зреклися ідеї відновлення суверенної гетьманської держави на споконвічних українських землях.

Виникла необхідність: створити документ, який визначав би основи політичного, релігійного й майнового устрою цієї омрія­ної держави (омріяної, майбутньої, бо реальну Гетьманщину без найменшого жалю знищував тоді Петро І: прихильників Мазепи — чи то козаків, запорожців, вихідців із міщан — четвертували, ві­шали, саджали на палю…). Створення першого юридичного сис­темного документа української державності не могло бути швид­ким та безпроблемним, особливо після смерті гетьмана Івана Сте­пановича Мазепи 22 вересня 1709 року. Адже, крім непростого зав­дання — дійти згоди щодо суті цієї Конституції, треба було роз­в’язати не менш складну, вже суто прагматичну проблему — об­рати наступного гетьмана в екзилі та, налагодивши відносини з Карлом XII, його оточенням, представниками адміністрації турець­кого султана, розподілити майно Мазепи. Усі ці перешкоди зумів успішно подолати найближчий соратник покійного гетьмана — 37-річний генеральний писар Війська Запорозького (ця посада

фактично поєднувала функції міністра закор­донних справ та канцле­ра Гетьманщини) Пилип Орлик. До того ж діяти Орликові доводилося у винятково важких умо­вах: жорсткого тиску з боку Карла XII (втім, із ним автор Бендерської Конституції невдовзі зу­мів знайти спільну мову), уряду Оттоманської По­рти, та, що було най­більш небезпечним, по­стійних провокацій, за­махів та підступів лю­дей Петра І. Отже, дореч­но буде сказати хоча б де­кілька слів про життя цієї видатної людини.

Пилип Орлик народився за межами України, тому формально його не можна було назвати, вико­ристовуючи вживаний тоді вислів, «справжнім сином Віт­чизни». Батьківщиною цього вихідця з чеських (богемських) дворян була історична Литва (тобто землі колишнього Велико­го князівства Литовського) — він народився 11 жовтня 1672 ро­ку в селі Косуті Ошмянського повіту (сучасна Республіка Біло­русь). А втім, попри всі здогади щодо родоводу, походження, віросповідання Орлика (часом спекулятивні), треба відзначи­ти, що внесок творця першої української Конституції в спра­ву захисту нашої державності є, безперечно, набагато більшим, ніж у багатьох «патентованих» етнічно «чистих» патріотів.

Навчання майбутній гетьман у вигнанні розпочав у єзуїтській колегії у Вільно, де особливо ретельно студіював філософію та пра­во. Продовжував освіту Орлик у православній Києво-Могилянській академії, де його блискучий розум, ерудиція, непересічні здібнос­ті привернули увагу провідного професора цього закладу, видат­ного вченого й богослова Стефана ЯворСького (до речі, аж до самої смерті (1742 рік) Орлик згадуватиме про Яворського як про «до­рогого вчителя, повірника і патрона»). Подальшу кар’єру юнак ро­бив уже в Києві: з 1693 року він — секретар у консисторії Київ­ського митрополита, невдовзі — співробітник гетьманської кан­целярії, а на зламі століть його було призначено на посаду стар­шого писаря у гетьманській резиденції у Батурині. І, нарешті, най- дивовижніший кар’єрний злет Орлика відбувся 1706 року: він стає генеральним писарем Війська Запорозького, обійнявши одну з го­ловних посад у Гетьманщині, котра охоплювала внутрішнє й зов­нішнє листування гетьмана, писання його універсалів і нагляд за архівами Війська. Зрозуміло, що це було можливим лише за під­тримки чинного гетьмана Мазепи; треба додати, що Орлик, лю­дина не тільки високоосвічена (знав дев’ять іноземних мов), а й порядна та шляхетна, залишився вірним пам’яті Мазепи, свого «політичного батька», до кінця. І залишився вірним Україні, її сво­боді, куди б його не закидала доля: в Туреччині, Італії, Німеччи­ні, Швеції, прагнучи всіма можливими засобами: політико-дипломатичними, військово-коаліційними, пропагандистськи­ми, — протистояти новопосталій імперії Петра І.

* * *

А тепер звернімося безпосередньо до тексту Конституції П. Ор­лика. Починається вона з преамбули — короткого огляду історії «народу бойового стародавнього козацького».

У давні часи Київської Русі народ цей перебував на вершині могутності, загрожував навіть «Східній державі», тобто Візантії, але «за гріхи свої» потрапив під панування Польщі. Задля захис­ту пригнобленої віри «славної пам’яті Богдан Хмельницький» роз­почав повстання проти поляків, прийняв протекцію православної

Москви, що, проте, призвело до спроб царя знищити традиційні права та вольності козаків — і Мазепа, «поставши правдою та рев­ністю за цілість Вітчизни», порвав із Москвою та уклав союз зі Шве­цією. Щоб завершити його справу, Військо Запорозьке й обрало своїм гетьманом Пилипа Орлика, підсумовується в преамбулі.

Стаття 1. Православ’я, заради якого Хмельницький прийняв московське заступництво, має бути в Україні панівною релігією, «щоб на Україні була утверджена вічно єдина віра православна схід­ного сповідання під послушенством святішого апостольського тро­ну Константинопольського».

Стаття 2. «Як кожна держава складається і стверджується не­порушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої і від Московської держави, була відступлена, вічно віддана й пактами укріплена від Речі Посполитої у гетьманську область, щоб не бу­ли насильно змінені й порушені її кордони».

Стаття 3. «Має ясновельможний гетьман із найяскравішим ха­ном кримським дбати через послів про відновлення давнього з Кримською державою братерства, військової колегації та потвер­дження постійної приязні, на яку оглядаючись, довколишні дер­жави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її будь-чому присилування».

Стаття 4. «При трактуванні найяснішого його милості коро­ля шведського з Московською державою про мир об тім дбати, щоб Дніпро від городків та фортець московських, так і грунти військо­ві було очищено від московської посесії і до первісної області Вій­ська Запорозького повернено».

У статті 5 мова йде про передачу під контроль запорожців міс­та Трахтемирів (Терехтемирів), яке здавна було їм за шпиталь та місце для старих і немічних. Запорожці були сповнені рішучос­ті втримати пониззя Дніпра як свою одвічну територію, одержа­ти кілька ключових міст регіону і, по суті, здобути автономію. Стат­ті 4 та 5 Конституції закріплювали це.

Особливе значення для історії мають статті 6—10, де йдеть­ся (вперше в світі!) про розподіл влади на виконавчу, законодав­чу та судову. Стаття 6, зокрема, проголошувала, що «коли де­які Війська Запорозького гетьмани, привласнивши собі неслуш­но й безправно самодержавну владу, узаконили самовладно та­ке право: «Так хочу, так повеліваю» — то через те самодержав­ство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли числен­ні в запорізькому війську незлагоди, розорення прав та вольнос­тей, посполите утяження, легке насильне і купне розкладення урядів військових: генеральної старшини, полковників та значного товариства. Отож ми, генеральна старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке домовилися і постановили з яс­новельможним гетьманом таке право, яке має бути збережено постійно в Запорозькому Війську: щоб у Вітчизні нашій перши­ми радниками була генеральна старшина… За ними за звичай­ним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані як публічні радники. Крім того, з кожного полку до загальної Ради мають бути обрані за гетьманською угодою ге­неральні радники — по одній значній старовинній, добророзумній та заслуженій особі. І з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками мають радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілісність Віт­чизни, її загальне добро і всілякі публічні справи, нічого без їх­нього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлюючи і до завершення не приводячи». Стаття 7, у свою чергу, встановлювала, що гетьманам забороняється особис­тою владою карати тих, хто ображав їхню честь: ці справи мав розглядати спеціальний трибунал старшини.

Із метою розподілу влади затверджувалось, що «у гетьман­ській резиденції тричі на рік має обиратися генеральна Рада: на Різдво, Великдень і Покрову. На ній, окрім названих вище пред­ставників, мають бути посли Запорізького Низового війська, тоб­то Січі». Далі уточнювалось, що «між Радами Україною прави­тиме гетьман із генеральною старшиною. Листи з інших держав

гетьман повинен зачитувати старшині, так само й відповіді». І, нарешті, давалися гарантії проти зловживання владою: «А ко­ли б щось було б помічено у ясновельможного гетьмана супро­тивного, негаційного, шкідливого правам та вольностям військо­вим, тоді ж таки генеральна старшина, полковники й генераль­ні радники матимуть силу вільними голосами чи то приватно, чи публічно на Раді його вельможності виказати і з’явити про порушення прав та вольностей вітчизняних без найменшого уш­кодження високого рейментарського гонору. На такі викази не має ясновельможний гетьман вражатися і чинити помсти, а дба­тиме такі недолади справити».

І, нарешті, дуже важливими (хоча історики зазвичай, на жаль, приділяють їм менше уваги) є «соціальні» статті Бендер- ської Конституції (з 11 по 16). Тут йдеться про застереження старшині: не використовувати своїх посад задля визиску коза­ків, селян і ремісників. Заборонялася практика купівлі посад, бо «всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебіль­шого від владолюбних покупців посад». Тому гетьман зобов’я­зувався стежити за тим, щоб усі посади, особливо полковниць­кі, були виборними. Обмежувалися обтяжливі для незаможних людей повинності та податки; особливо вказувалося, щоб «столичне місто Київ та інші українські городи» зберегли своє самоврядування — згідно з Магдебурзьким правом. Мож­на стверджувати, що саме цей розділ Конституції Орлика є за­раз особливо актуальним.

Дещо архаїчна мова, величезна часова відстань, зовсім ін­ші політичні обставини й реалії життя не повинні закривати су­часному читачеві цього документа головне: перед нами — па­м’ятка гуманістичної, ліберальної політичної думки України, котрим нація має підстави пишатися. Бо то була важлива ві­ха на довгому шляху до свободи.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 7 квітня 2010 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.