Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

«СПРАВИ ДАВНИНИ НАШОЇ…» Микола Гоголь — історик України

Гоголь усе життя перебував у постійному пошуку, жив Україною, рвався до неї, проте творив далеко від Батьків­щини, де йому було не завжди затишно, де його не завжди розуміли. Я переконаний: якби Микола Васильович жив в Україні, так рано він не покинув би цей світ. Трагедія Гоголя в тому, що реалізовував він себе в сусідньому ментальному се­редовищі, яке вважав досить близьким та братнім. Творив ро­сійською, тому що, за Максимовичем, «така вже історична до­ля Малоросії, що її своєрідній мові не довелося стати письмо­вою мовою її, — що головним органом її письмового та книж-

ного висловлення були по черзі церковнослов’янська, захід- норуська і, нарешті, нинішня російська мова». (Ясь О. Ча­руючий дар слова… // День №86-87 від 21—22 травня). Проте останні слова Миколи Васильовича були українською. Це своєрідне покаяння за неповне усвідомлення та відчуття, не­розуміння струн власної душі, яка, попри все, мала націо­нальний характер, що і виявлялось як у літературній, так і в історико-дослідницькій праці Гоголя.

«Перед Гоголем должно благоговеть, как перед челове­ком, одаренным самым глубоким умом и самою нежной любо­вью к людям». Тарас Шевченко.

Із цими словами Кобзаря не може не погодитися той, хто прочитав хоча б один твір геніального українця Миколи Васи­льовича Гоголя. Шевченку його сучасник, колега по перу, був відомий в основному з книжкових сторінок. І хоча Майстри слова по-різному дивились на світ, по-різному ставились один до одного, — обидва були палкими патріотами України, її ба­гатостраждального народу, цікавились і кохались у минув­шині рідної землі.

Інтерес Гоголя до історії проявився ще змалку. У Василів- ці, на Полтавщині, де пройшло його дитинство, від батьків, які свято зберігали інформацію про предків, Микола дізнав­ся про генеалогію свого роду, його зачинателів та легендар­них представників. У селі Кибинці, у маєтку родича Гоголів поміщика Трощинського, він вперше познайомився з праця­ми про Україну істориків М. Берлінського, Д. Бантиш-Каменського, О.Рігельмана. Під враженням здобутих знань про минуле вже у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька, де майбутній письменник навчався з 1821 по 1828 ро­ки, Гоголь створює свій початковий літературно-історичий твір «Братья Твердославичи, славянская повесть». Перший млинець вийшов глевким. Друзі-гімназисти порадили йому писати лише вірші. «Беллетрист из тебя не вытанцуется, это

сейчас видно». На що Микола «совершено спо­койно разорвал свою ру­копись на мелкие клоч­ки и бросил в топившую­ся печь». Проте невиз­нання товаришів не зу­пинило майбутнього лі­тературного класика, ав­тора всесвітньо відомого «Тараса Бульби».

У гімназії Гоголь збирає пісні, думи, бала­ди, прислів’я, приказ­ки, веде записник під назвою «Книга всякой всячины, или Подруч­ная энциклопедия». У ній були занотовані най­різноманітніші матеріа­ли: «Мысли об истории в целом», «Кое-что об ис­тории искусств», «Лек­сикон малороссийский», «Древнее вооружение греческое», «Вирша, говоренная Потемкину запорожцам», «Выговор гетмана Скоропадского Василию Скалозубову», «Декрет Миргородской ратуши 1702 г.», «Игры, развлечения мало­россиян» .

Перший літературно-історичний досвід, збирання та фік­сація історичних джерел, безумовно, стали в пригоді Гоголю в Петербурзі, куди він прибув після закінчення гімназії. Істо­рична тематика посіла чільне місце в його творчості. Набли­зило Миколу Васильовича до пізнання таємниць Кліо й місце роботи. З лютого 1831 року, покинувши службу в Департа-

менте Уделов, де, за свідченням Пантелеймона Куліша, «Го­голь был плохим чиновником и, по собственным словам, из­влек из службы в этом учреждении только разве ту пользу, что научился сшивать бумагу», він починає працювати в Пе­тербурзькому жіночому патріотичному інституті (закритому пансіоні з програмою гімназії) на посаді старшого вчителя іс­торії. Сприяв цьому тодішній інспектор інституту, майбутній ректор Петербурзького університету П. Плетньов, який, до речі, в часи свого ректорства (1845) працевлаштував і Кулі­ша. Молодим панночкам основи історичної науки Гоголь викладав до 1835 року, разом з ними пізнаючи глибини «вчи­тельки життя».

У грудні 1833 р. Гоголь написав статтю «О преподавании всеобщей истории». Вона була надрукована в лютневому чис­лі «Журнала Министерства народного просвещения» під наз­вою «План преподавания всеобщей истории». Публікація у головному освітньому часописі Росії свідчила про авторитет­ність думок автора, який розробив власну методику викла­дання курсу всесвітньої історії. «Прежде всего, — зазначає Гоголь, — почитаю необходимым представить слушателям эскиз всей истории человечества, в немногих, но сильных сло­вах и в нераздельной связи, чтобы они вдруг обняли все то, о чем будут слышать, иначе они не так скоро и не в такой яснос­ти постигнут весь механизм истории… Я набрасываю здесь эскиз для того, чтобы показать вместе, в каком виде и в какой связи должна быть история».

Також автор наголошує, що «Всеобщая история, в ис­тинном ее значении, не есть собрание частных историй всех народов и государств без общей связи, без общего плана, без общей цели… Она должна собрать в одно все народы мира, разрозненные временем, случаем, горами, морями, и соеди­нить их в одно стройное целое; из них составить одну вели­чественную полную поэму… Мир должен быть представлен в том же колоссальном величии, в каком он явился, проник-

нутый теми же таинственными путями Промысла, которые так непостижимо на нем означились».

Робота була написана для представлення міністру народної освіти Уварову як програма майбутнього викладання. Була та­кож інша мета: отримання посади на кафедрі всесвітньої істо­рії Київського університету, який створювався саме в цей час. У грудні 1833 року Гоголь писав з цього приводу О. Пушкіну: «Во мне живет уверенность, что если я дождусь прочитать план мой, то в глазах Уварова он меня отличит от толпы вялых профессоров, которыми набиты университеты. Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из-под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украйны и юга России и на­пишу всеобщую историю, которой, в настоящем виде ее, до сих пор, к сожалению, не только на Руси, но даже и в Европе нет. А сколько соберу там преданий, поверьев, песен и проч!».

Тоді ж він напише майбутньому першому ректору Київ­ського університету М. Максимовичу, який в той час ще пра­цював у московському університеті й лише мріяв про кафедру російської словесності у Києві: «Я тоже думал: туда, туда! В Киев, в древний, прекрасный Киев! Он наш, он не их, — не правда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей! …Да, это славно будет, если мы займем с тобою киевские ка­федры, много можно будет наделать добра». У приватній переписці з Максимовичем Росію він називає «Кацапія», а Украї­ну «Гетьманщина», так розрізняючи дві Русі. На думку Гого­ля, «…Южная Россия, под могущественным покровитель­ством Литовских князей, совершенно отделилась от северной. Всякая связь между ними разорвалась; составились два госу­дарства, называвшиеся одинаковым именем — Русью, одно под татарским, другое под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ними не было: другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характеры».

На початку 1834 року у трьох російських періодичних виданнях надруковано «Объявление об издании Истории Малороссийских козаков, сочинения Н. Гоголя (автора «Ве­черов на хуторе близ Диканьки»). У ньому накреслено план майбутньої праці й міститься звернення до «просвещенных соотечественников» із проханням надати історичні джере­ла: «…летописи, записки, песни, повести бандуристов, де­ловые бумаги (особенно относящиеся до первобытной Мало­россии)». Микола Васильович вважав, що не написано ще ґрунтовну історію України. «…Я решился принять на себя этот труд и представить сколько можно обстоятельнее: ка­ким образом отделилась эта часть России; какое она полу­чила политическое устройство, находясь под чужим владе­нием; как образовался в ней воинственный народ, означен­ный совершенною оригинальностью характера и подвигов; каким образом он три века с оружием в руках добывал пра­ва свои, упорно отстоял свою религию; как, наконец, на­всегда присоединился к России, как исчезло воинственное бытие его и превращалось в земледельческое; как мало-помалу вся страна получила новые, взамен прежних, права и, наконец, совершенно слилась в одно с Россиею».

В «Объявлении…» Гоголь підкреслює: «До сих пор у нас еще не было полной, удовлетворительной истории Малорос­сии и народа, действовавшего в продолжении почти четы­рех веков независимо от России. Я не называю историями многие компиляции (впрочем, полезные как материалы), составленные из разных летописей, без строгого критичес­кого взгляда, без общего плана и цели, большею частию не­полные и не указавшие доныне этому народу места в исто­рии мира. …Около пяти лет собирал я с большим старанием материалы, относящиеся к истории этого края». У листі до свого друга М. Максимовича, ще в листопаді 1833 року, він вказує: «Теперь я принялся за историю нашей единствен­ной бедной Украйны. Ничто так не успокаивает, как исто­

рия». «Я весь теперь погружен в Историю Малороссийскую и Всемирную… Малороссийская история моя чрезвычайно бешена, да иначе, впрочем, и быть ей нельзя. Мне попрека­ют, что слог в ней слишком уже горит, не исторически жгуч и жив; но что за история, если она скучна!» — наголошує Микола Васильович у листі до професора Московського уні­верситету М. Погодіна.

Погодін запропонував Гоголю спробувати свої сили викладача історії в Московському університеті, на що той відповів: «На предложение твое об адъюнктстве (в Москов­ском университете) я вот что скажу тебе. Я недавно только что просился профессором в Киев, потому что здоровье мое требует этого непременно, также и труды мои. Вот чем мож­но изменить мне искание профессорства, которое, если бы не у нас на Руси, то было бы самое благородное звание. Про­ся профессорства в Киеве, я обеспечиваю себя там совершен­но в моих нуждах, больших и малых; но взявши московско­го адъюнкта, я не буду сыт, да и климат у вас в Москве ни­чуть не лучше нашего чухонского, петербургского». Щодо «сытости», то Гоголь, як на мене, мав на увазі не лише харч їстивний, але й духовний, який саме в Києві, в українсько­му середовищі наповнював би його душу сповна.

Микола Васильович дуже хотів працювати в першій сто­лиці Русі, він линув туди своїми думками, всім своїм сер­цем. Ще напередодні 1834 року Гоголь писав: «Таинствен­ный, неизъяснимый 1834! Где означу я тебя великими тру­дами? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких север­ных ночей, блеску и низкой бесцветности?

В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим юж­ным прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками, с своими как бы гармони-

ческими обрывами, и подмывающий ее мой чистый и быс­трый, мой Днепр. — Там ли?»

Отримавши повідомлення від Максимовича про його призначення на роботу до Київського університету, Гоголь неймовірно зрадів і був переконаний, що скоро опиниться там також. У своїй відповіді другу 27 червня 1834 року він, зокре­ма, зазначав: «Як тебе буду, непременно буду, и мы заживем вместе… Ты приготовишь там все к моему прибытию и при­ищешь местечко для покупки, ибо я хочу непременно завес­тись домиком в Киеве, что, без сомнения, и ты не замедлишь учинить, с своей стороны».

Проте сподівання про плідну працю в Києві не здійснились. Тому Гоголь вирішив пов’язати реалізацію подальших своїх планів із Петербургом. У патріотичному інституті, як особлива винагорода «г-ну Гоголю-Яновскому», «сверхкомплектными воспитанницами» стали дві його рідні сестри, а з 24 липня 1834 року він «определен адъюнктом по кафедре истории при Императорском С.-Петербургском университете». Ось як пояс­нив те, що сталося, Гоголь Максимовичу: «Я, хорошенько ра­зочтя, увидел, что мне выбраться в этом году нельзя никак из Питера: так я связался с ним долгами и всеми делами своими, что было единственною причиною неуступчивости моих требо­ваний в рассуждении Киева. Итак, я решился принять предло­жение остаться на год в здешнем университете, получая тем бо­лее прав к занятию в Киеве. Притом же от меня зависит приоб- ресть имя…». У наступному листі до нього Микола Васильович напише: «Перебираюсь на следующий год, и если вы не захоти­те принять к себе в Киев, то в отеческую берлогу, потому что мне доктора велят напрямик убираться; да, притом, и самому становится, чем далее, нестерпимее петербургский воздух. По­жалуйста, разведывай, есть ли в Киеве продающиеся места для дома, если можно, с садиком, и если можно, где-нибудь на горе, чтобы хоть кусочек Днепра был виден из него, и если найдется, то уведоми меня; я не замедлю выслать деньги».

Проте «приобресть имя» історика в Петербурзі, щоб по­тім відправитись з ним до Києва, Гоголю не судилось. Він розривався між літературною працею, історичними дослід­женнями, театральними постановками, особистими справа­ми. У «традиційному» листі до Максимовича 23 серпня 1834 року він, зокрема, зазначав: «Я тружусь, как лошадь, чувствуя, что этот последний год, но только не над казенной работой, т. е., не над лекциями, которые у нас до сих пор еще не начались, но над собственными своими вещами». Не обтяжуючи себе лекційною підготовкою, Гоголь звертав­ся до Погодіна з проханням надати йому лекції, які той читав у місцевому університеті. «Весьма недурно, если бы ты отнял у какого-либо студента тетрадь записываемых им твоих лекций, особенно о средних веках, и прислал бы мне теперь же».

Як згадують сучасники Гоголя, перші свої лекції Мико­ла Васильович читав із великим емоційним піднесенням, але досить швидко його ентузіазм минув, душа не лежала до викладацької справи. Він вважав, що не знайшов розуміння ні серед викладачів, ні серед студентства. «Я читаю один, решительно один в здешнем университете… Хотя бы одно студенческое существо понимало меня! Этот народ бесцвет­ный, как Петербург».

Викладацька робота Гоголя завершилась 1835-го. У зві­ті Петербурзького учбового округу за цей рік зазначалось, що ним написані два томи «Истории Малороссии», які до наших днів не збереглись. У збірці «Арабески» опублікова­ний гоголівський «Взгляд на составление Малороссии» (1832), який представляв собою початок задуманої ним пра­ці по історії України. Тут він виклав власне бачення творен­ня України від XIII до XV ст., акцентуючи увагу на важли­вому значенні географічного чинника. «Но прежде всего нужно бросить взгляд на географическое положение этой страны, что непременно должно предшествовать всему, ибо от вида земли зависит образ жизни и даже характер народа. Многое в истории разрешает география. Эта земля, полу­чившая после название Украины, простирающаяся на север не далее 50 широты, более ровна, нежели гориста… Будь хо­тя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бы­тие свое, составил бы отдельное государство».

Працюючи в петербурзькому університеті, Гоголь пере­конався, що дослідження минулого — не зовсім його спра­ва. Це він підтвердив і Максимовичу, коли перебував у ньо­го в гостях у Києві влітку 1835 року. «Он, между прочим, откровенно сознался, — згадував київський ректор, — в своем небрежении о лекциях в Петербургском университе­те и жалел очень, что его не принял фон-Брадке (попечитель киевского учебного округа) в университет Киевский. Я ду­маю, что именно в это лето начался в нем крутой переворот в мыслях, — под впечатлением древнерусской святыни Кие­ва, который у малороссиян XVII века назывался русским Иерусалимом», б грудня 1835 року в листі Погодіну Мико­ла Васильович підсумовує свою працю на ниві викладання історії: «Я расплевался с университетом, и через месяц опять беззаботный казак. Неузнанный я взошел на кафедру и неузнанный схожу с нее. Но в эти полтора года — годы мо­его бесславия, потому что общее мнение говорит, что я не за свое дело взялся, — в эти полтора года я много вынес оттуда и прибавил в сокровищницу души».

У той час скарбниця його душі поповнювалась, серед ін­шого, ще одним важливим історичним джерелом, до якого в Гоголя завжди було особливе ставлення — це українська пісня. Саме зацікавлення нею зблизило Миколу Васильови­ча з Максимовичем. Любов до рідних пісень, яка увійшла в його серце з раннього дитинства, проніс він через усе своє життя. Збираючи матеріали для «Истории Малороссии», 9 листопада 1833 року Гоголь в листі до Максимовича освідчиться в коханні до них: «Моя радость, жизнь моя! песни! Как я вас люблю! Что все черствые летописи, в которых я те­перь роюсь, перед этими звонкими, живыми летописями». 6 березня 1834 року Гоголь напише I. Срезневському: «Я к нашим летописям охладел, напрасно силясь в них отыскать то, что хотел… И иотому-то каждый звук песни мне говорит живее о протекшем, нежели наши вялые и короткие летопи­си. Если бы наш край не имел такого богатства песен — я бы никогда не писал бы Историю его, потому что я не постигнул бы и не имел понятия о прошедшем».

У статті «О малороссийских песнях» (1834) Микола Ва­сильович про неповторність пісні рідної землі скаже: «Это народная история, живая, яркая, исполненная красок, ис­тины, обнажающая всю жизнь народа. Песни малороссий­ские вполне могут называться историческими, потому что они не отрываются ни на миг от жизни и всегда верны тог­дашней минуте и тогдашнему состоянию чувств. Везде про­никает их, везде в них дышит эта широкая воля козацкой жизни».

Після закінчення викладацької роботи Гоголю видано документ, у якому зазначалось: «Состоявший по установле­нию в 8-м классе, Н. В. Гоголь, бывший адъюнкт по кафедре истории при Импер. С.-Петербургском университете… по случаю преобразования университета остался за реформою с выдачею годового оклада жалования 1836, января 1-го… Аттестован был всегда способным и достойным и во все про­должение своей службы вел себя, как подобает прилично­му, благородному человеку».

Підсумовуючи здобутки Миколи Васильовича Гоголя в галузі дослідження минулого, необхідно визнати його вплив на розвиток історичної думки. Одним із перших Го­голь звернув увагу на паралельний розвиток окремих сторі­нок української та російської історії, першим наголосивши, що лише географічний фактор став на заваді самостійному розвитку України як державного утворення. Не заперечую­чи спільності Південної та Північної Русі, Микола Васильо­вич досліджував лише малоросійську частину «русіани», намагаючись підкреслити самобутність своїх предків, їхні звичаї, традиції та культуру. Слова Гоголя про те, що «поэт может быть и тогда национален, когда описывает совершен­но сторонний мир, но глядит на него глазами своей нацио­нальной стихии, глазами всего народа, когда чувствует и го­ворит так, что соотечественникам его кажется, будто это чувствуют и говорят они сами», — в повній мірі стосуються і автора цих слів. Багато хто може погодитись, що, читаючи його безсмертні творіння, не можна звільнитись від думки, ніби це переклад з української.

Українська історіографія не зараховує Гоголя до ви­значних істориків, проте справедливо вважає його будителем історичної думки. Не збереглась його двотомна «Исто­рия Малороссии», яка, за задумом автора, мала бути при­наймні вдвічі товщою. Не продовжив Гоголь дослідження з історії України. Хоча він професійно займався історичними дослідженнями минулого рідної землі, які провадив із влас­ного бажання, — літературна стихія перемогла в ньому іс­торика.

Відомий метр історичної науки М. Костомаров ствер­джував, що читання саме літературних творів Гоголя («Ве­чера на хуторе близ Диканьки», «Тарас Бульба») було, на­певно, першим пробудженням того почуття до України, що дало цілковито новий напрям його власної діяльності. Про­довжувати активні дослідження української історії Микола Васильович припинив весною 1834 року, проте, завдячуючи його невтомній дослідницькій праці, саме тоді світ отримав взамін літературний шедевр — «Тараса Бульбу».

Олександр БУЛИГА

25 червня 2010 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.