Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ЄВАНГЕЛІЄ КНЯГИНІ ЖЕСЛАВСЬКОЇ. Українська національна святиня: історія, зміст, загадки

Пересопницьке євангеліє, про яке більшість українців чу­ли і знають, є загадковою пам’яткою української культу­ри. Можна навіть сказати — містичною. Створене в арис­тократичному середовищі, воно стало національним рарите­том. І це попри те, що наше розуміння національного часто пов’язане з простонародним.

Незважаючи на нестабільність, драматичність україн­ської історії XVI—XVIII стст., широкомасштабні конфесійні зміни, Пересопницьке євангеліє — як дорога реліквія — збе­рігалося, передавалася з покоління в покоління. Його трима­ли в своїх руках Іван Мазепа, можливо, інші козацькі гетьма­ни (хто зна, може, й Богдан Хмельницький). Торкався до ньо­го й Тарас Шевченко, частково описавши книгу в своїх архео­графічних замітках. Іноді воно «зникало», його вивозили з України, але потім (дивним чином?) поверталося назад.

Пересопницьке євангеліє дуже цікавило українських дослідників. Помітний внесок у вивчення цієї пам’ятки зро­били П. Житецький, О. Грузинський. І. Огієнко, Я. Запас­ко, І. Чепіга, JI. Дубровіна, JI. Гнатенко та інші. За часів не­залежної України книга видавалася двічі. Перше видання (тираж — 500 примірників) підготував Інститут україн­ської мови НАН України. Із 700 сторінок книжки транслі-

терований текст займав 270, решту присвячено науковим студіям. Ще одне — факсимільне — видання побачило світ завдяки Українській православній церкві (Московського патріархату) в 2008 р.

У роки створення нашої держави Пересопницьке єванге­ліє стало національною святинею, на якій присягають прези­денти України. Чи випадково це? Напевно, ні.

Коли, як і чому з’явилося Пересопницьке євангеліє?

Частково відповіді на ці питання знаходимо на останній сторінці цієї пам’ятки. До речі, вона містить не лише єван­гельські тексти, а й деякі примітки, передмови й післямо­ви. Із них дізнаємося про точні дати створення книги. Над нею почали працювати 15 серпня 1556 p., а закінчили робо­ту 29 серпня 1561 р. Книжку замовила й, відповідно, дала гроші на її переписування княгиня Настасья (Анастасія) Юріївна Жеславська (Заславська), яка походила з князів­ського роду Гольшанських. їй допомагала дочка Ганна- Євдокія, а також її зять Іван Федорович Чорторийський.

Відомі також імена тих, хто працював над Пересопниць- ким євангелієм. Враховуючи те, що пам’ятники середньо­вічної культури переважно були колективними й анонімни­ми, цей факт здається дещо незвичним. Можливо, намаган­ня «авторизуватися» було виявом нових ренесансних тен­денцій, які вплинули на творців пам’ятки.

Спочатку кілька слів про фундаторку видання — княги­ню Настасью Жеславську. Один із бібліографів, А.В. Те­рещенко, навіть іменував цю книгу «Євангеліє княгині Жеславської». Мабуть, така назва дещо точніша, ніж звич­на — Пересопницьке євангеліє. Адже в Пересопниці бу­ло написано лише частину книги — Євангелія від Марка, Луки та Іоанна.

Про саму княгиню Жеславську є лише скупі відомості. По­ходила вона з роду Гольшанських, протопластом яких був ві-

домий литовський рід князів Гедиміновичів. Щоправда, Голь- шанські, живучи на українському та білоруському Поліссі, пе­рейняли місцеві звичаї, сповідували православ’я, таким чи­ном були причетними до руської (українсько-білоруської) культури того часу.

Батько Анастасы — Юрій Іванович — був князем дубровицьким, степанським і гольшанським. Крім неї, у нього було ще оди­надцять дітей. Можливо, Анастасія народилася в Дубровиці — по­ліському місті, що лежало на березі річки Горинь (зараз це район­ний центр на півночі Рівненської області). Часом її народження можна вважати період між 1510—1520 рр. Після 1530 р. Анастасію віддали заміж за князя Кузьму Івановича Жеславського (Заславського). Варто сказати, що Жеславські походили від князів Острозьких, були пов’язані з ними. Резиденцією цих князів був Жеслав (зараз Ізяслав — районний центр Хмельницької області), який, як і Дубровиця, розташовувався на берегах Горині. Імовір­но, тут разом зі своїм чоловіком проживала Настасья, яку йменували відтепер княгинею Жеславською. У цьому шлюбі з’явило­ся двоє дітей — Іван, який успадкував Жеслав і княжив тут, та Ган­на, котру віддали заміж за князя Івана Чорторийського, резиден­ція якого була в місті Клевань — поряд із Пересопницею. У Пе- ресопницькому євангелії Ганну, щоправда, називають Євдокією; можливо, в неї було подвійне ім’я — Ганна-Євдокія.

1556 року помер чоловік Анастасы — князь Кузьма Івано­вич. Припускають, що княгиня-вдова вирішила піти в монас­тир, в чернецтві її й нарекли ім’ям Параскева. Так вона фі­гурує в Пересопницькому євангелії. Можливо, смерть чолові­ка спонукала княгиню виділити кошти на переписування і оздоблення євангелія. Тоді такі дії розцінювалися як бого­угодна й спасенна справа. Замовляючи святу книгу або пере­писуючи її, людина вважала, що це допоможе в спасінні душі. Загалом, жіноче меценатство було певною традицією на Воли­ні. Такою меценаткою ще в кінці XIII ст. була Ольга Романів­на — вдова волинського князя Володимира Васильковича.

Можливо, на її замов­лення було завершено написання Галицько- Волинського літопису. Уже після Анастасії Жеславської відомою меценаткою стає кня­гиня Галька Острозь­ка, яка пожертвувала велику суму на Ост­розьку академію, шпи­таль у Острозі та на мо­настир святого Спаса під Луцьком.

Символічно, що кня­гиня Жеславська помер­ла в той самий рік, коли закінчили переписування євангелія. Хочеться ві­рити, що перед смертю вона побачила цей ше­девр рукописного мис­тецтва.

Перший рік над євангелієм працюва­ли, так зазначено в са­мій пам’ятці, «в Дворці, монастирі Жеславском, при церкві святия та живоначальния Троіца». А згодом — 1557 р. — переписуван­ня цієї пам’ятки про­довжилося чомусь у

 

Пересопницькому монастирі Різдва Богородиці. Чому — мож­на лише здогадуватися. Можливо, тут були кращі умови для роботи над книжкою або в ньому жили досвідчені писарі. Вар­то враховувати, що Дворецький монастир заснували недавно. Тому, в ньому могло й не бути потрібних книжок — зате вони могли бути в Пересопниці.

Пересопниця — село на березі річки Струбли, яке розташо­вувалось на відстані близько ста кілометрів від Двірця. За часів Київської Русі це було місто, яке відігравало важливу роль у політичних подіях середини XII ст. Археологічні дослідження показують, що Пересопниця існувала в X ст., а то й ще раніше. Однак перша писемна згадка про місто датується 1149 роком. У той час розгорілася міжусобна боротьба за київський престол між князями Юрієм Довгоруким та Ізяславом Мстиславови­чем. У епіцентр цієї боротьби потрапив регіон Погорини (ба­сейн річки Горинь), зокрема місто Пересопниця. У т.з. Київ­ському літописі досить детально описано це протистояння, в то­му числі й події, що відбувалися в Пересопниці. Читаючи про них, бачимо, що це не просто літописний текст. Це — своєрідна повість. Виникає думка: чи не в Пересопниці її написали, чи не існував у цьому місті в ті далекі часи осередок книгописання?

За однією з легенд, саме в ті часи було засновано монастир у Пересопниці. Інша легенда пов’язує фундацію обителі з періо­дом правління Мстислава Ярославовича Німого, який княжив у Пересопниці в першій чверті XIII ст. Вважається, що Пересоп­ниця зазнала руйнувань в часи монгольської навали. Місто за­непало й поступово перетворилося в село. Однак, схоже, монас­тир продовжував існувати. Перший відомий історичний доку­мент про нього датований 18 липня 1490 р. Із його тексту випли­ває, що монастир Різдва Богородиці в Пересопниці був досить заможним — йому належали три навколишні села. Інші, дещо пізніші документи також свідчать про багатство монастиря.

1505 р. монастир потрапив у володіння князів Чорторийських. Варто зазначити, що члени цієї родини (на той час пра­вославні) відзначалися помітною освіченістю. Вони сприяли то­му, щоб монастирі були осередками культури. Дочка замовниці Пересопницького євангелія, княгиня Ганна-Євдокія Чорторийська, яка теж була причетна до створення цієї пам’ятки, перепи­сувалася з Андрієм Ярославським, питаючи в нього поради сто­совно навчання своїх дітей. Дослідники традиційно вбачають в особі Андрія Ярославського КНЯЗЯ Курбського, який утік із Московії та оселився на Волині, створивши в своїх володіннях осе­редок книжності. Сам Курбський, на думку багатьох дослідни­ків, відомий численними листами до українських та білорусь­ких інтелектуалів того часу, підписаними «Андрій Ярослав­ський». Однак американський дослідник Едвард Кінан вважає, що насправді ці листи належали книжнику Андрію із Ярослава. Але з ким би не спілкувалася княгиня Ганна-Євдокія Чорторийська — з А. Курбським чи Андрієм з Ярослава, її листування свідчить, що ця жінка була висококультурною людиною, яка турбувалася про належний рівень освіти своїх дітей.

Дочка Ганни-Євдокії, Катерина, деякий час володіла Пе- ресопницьким монастирем. Вона вийшла заміж за Василя За- горовського, котрий залишив після себе духовний заповіт від 1577 р. Цей твір зараз вважається своєрідною класикою дав­ньої української літератури. У ньому, до речі, велика увага приділяється питанню освіти дітей. Коли ж монастир став власністю сестри Катерини, Олени (у шлюбі — Горностай), йому надали значну фундацію. Сталося це 1596 p., якраз у час укладення Берестейської унії. У фундаційному документі за­значалося, що монастир повинен мати пресвітерів, диякона, а також шпиталь і школу. Тобто передбачалося перетворення його в осередок релігійної культури та освіти.

Закономірно, що саме Пересопницький монастир став міс­цем, де закінчили «Євангеліє княгині Жеславської».

Післямова до євангелія, написана Михайлом Василієвичем, представляє архімандрита Григорія як своєрідного «керівника проекту». Також його зображують як віруючу та благочестиву лю- дину: «Зане не любил злата и сребра тлеющих, але імел любов и прилежаніє к божественному писанію, о которое просил Господа Бога». Важко робити висновки щодо того, яку роль відіграв Гри­горій у створенні книги, думки дослідників з цього приводу роз­ходяться. Одні вважають, що він робив переклад, який калігра­фічно переписували писарі; інші — що Григорій був лише укла­дачем твору, організатором роботи над ним. На нашу думку, піс­лямова до євангелія все ж дає підстави говорити, що саме архі­мандрит Григорій був перекладачем євангельських текстів. Оскіль­ки там, де йдеться про переклад із «язика болгарського на мову рускую», зазначено, що «тоє все радою, пилностю и прилежанієм… монаха Григорія, архімандрита Пересопницкого, постановленно єст», а також «архимандрит Григоріє имел пилность и любов к пи­санію сеі книги». Водночас Михайло Василієвич дещо критично писав про себе, очевидно, маючи на увазі свою нездатність до перекладацької роботи: «Прото іже єсми єще недоумел пре несталость розума моего».

Власне, про писаря Михайла Василієвича можемо сказа­ти більше, ніж про його наставника. Сам він себе характери­зував так: «Я тиж многогрішний слуга, або раб божій Ми­хайло Василієвич, син протопопи саноцкого». У підсумко­вих записах вкінці кожного євангелія, які, щоправда, писа­лися не Михайлом Василієвичем, навіть говориться, що він є протопопом саноцьким. Більшість дослідників сходяться на думці, що це помилка; мовляв, Михайло Василієвич був сином саноцького протопопа. Є підстави погодитися з такою думкою. Бо дивно виглядає, що протопоп, власне протоієрей (старший священик у певному місті чи окрузі), покинув свою парафію і почав шукати щастя в далеких краях, зароб­ляючи на хліб переписуванням книжок, — навіть якщо це добре оплачувалося. Однак Михайло Василієвич міг прийня­ти духовний сан — звідси й іменування його протопопом. У той час це було звичним явищем, коли батько-священик «передавав у спадок» свій духовний сан.

Михайло Василієвич мав хорошу, як на той час, освіту. Адже його батько займав високе церковне становище і, без сумніву, мав потурбуватися про грамотність своїх дітей. Можливо, першим учи­телем Михайла Василієвича, власне, і був його батько.

Очевидно, Григорій та Михайло Василієвичі починали працювати над книжкою в Двірці. Тут і було переписано пер­ше Євангеліє від Матвія. Потім, коли Григорій та Михайло пе­реїхали в Пересопницю, вони, судячи з усього, залучили до роботи ще одного писаря. Як його звали, ким він був — ми, на жаль, не знаємо.

Загалом вимальовується така картина. Керував роботою архімандрит Григорій. Ним написані сумарії, глоси та чотири підсумкові записи в кінці кожного євангелія, а також додат­кові вкази на полях. Григорій перекладав пам’ятку на руську, тобто на українську книжну мову. У цьому йому міг допома­гати Михайло Василієвич. Останньому належить написання основного тексту, текстів у рамках-заставках, післямови, за­писи на початку та в кінці пам’ятки.

Основний текст Пересопницького євангелія виконано уставом двох почерків, які, зрозуміло, належали різним лю­дям. Тобто до роботи залучили ще одного підручного писаря, який працював у Пересопницькому монастирі.

Книжка складається з 482-х пергаментних аркушів, їхній розмір 380—240 мм. Її вага 9 кг 300 г. Вона містить: науку чи­тання, яка відкривається передмовою; чотири євангелія, кож­ному з яких передують покажчик глав та передмова, подані та­кож післямова й місяцеслов. Текст пам’ятки поділено на глави, кожна з яких починається із сумарія (короткого змісту викла­ду наступної глави), вписаного в рамку. Немає сумаріїв лише на початку першої глави кожного євангелія.

У книжці постійно зустрічаємо глоси — українські лек­сичні відповідники до слів оригіналу. їх виділено рамочкою і розміщено безпосередньо в тексті, іноді на полях рукопису.

За змістом Пересопницький рукопис — тетраєвангеліє (чотири канонічні євангелія). Він схожий на православні єван­гелія, які призначалися для церковного вжитку. Щоправда, є деякі незначні відмінності між ним та друкованими євангелія­ми, що з’явилися невдовзі після появи цієї пам’ятки.

Пересопницьке євангеліє написано давньоукраїнською книжною мовою. Це один із перших відомих нам перекладів такого типу. Сам переклад не є однаково досконалим. Можна простежити тенденцію «шліфування» майстерності перекла­дачів під час роботи над текстом. Передмова до євангелія, кот­ра належить Теофілакту (Феофілакту) Болгарському, пере­кладена не дуже вдало. Тут фактично збережено старосло­в’янський текст. Близькими до старослов’янської першоосно­ви лишилися перші два євангелія — Матвія та Марка. Ближ­че до народної мови перекладено Євангеліє від Іоанна й особ­ливо Євангеліє від Луки.

Аналіз тексту засвідчує, що в роботі над перекладом нада­валася перевага старослов’янським джерелам. І це цілком зрозуміло. Адже старослов’янські біблійні тексти були знач­но поширеними на українських землях у той час. Проте вико­ристовувалися і грецькі тексти євангелій, а також західносло­в’янські (польські й чеські) переклади.

Текст Пересопницького євангелія писали переважно тем­но-коричневим чорнилом. На всіх сторінках розміщений він на 20 рядках. Покажчики читань подано на полях, сумарії та глоси вписано в текст і обведено рамкою. Передмова, заголов­ки євангелій, тексти в рамках-заставках, номер першої глави та зачала на початку кожного євангелія написано золотом на кіноварному ґрунті. Покажчики читань на полях зроблено кі­новар’ю та суриком.

Важливим аспектом цінності книги є її художнє оформ­лення. Пам’ятку прикрашають чотири майстерно намальова­ні мініатюри євангелістів. Мініатюри відкривають кожне з євангелій, вони розміщені на лівому боці розвороту аркушів перед текстом. Виконані вони на ґрунті клейовими різнобар­вними фарбами на золотому суцільному тлі. Під кожною мі­ніатюрою вміщено текст у орнаментальній рамці — коротка анотація з відомостями про євангеліста і вказівкою, скільки в кожному євангелії глав, зачал, стихів. Усі мініатюри при­крашено рамками з рослинним орнаментом. Такі ж рамки прикрашають початок тексту кожного євангелія.

Книжка мала дорогу оправу. Щоправда, вона кілька разів мінялася. Про первісну оправу маємо свідчення в післямові рукопису, де сказано, що на верхній дошці «єсть виображенно распятіє Господа Бога спасителя нашого Ісуса Христа». Ці да­ні підкріплюються й відомостями з інвентаря Пересопницько­го монастиря 1600 р. Наступну оправу, ймовірно, було виго­товлено 1701 p., коли гетьман Іван Мазепа вирішив подарува­ти євангеліє Переяславському кафедральному собору, який він побудував та прикрасив власним коштом. У 1840-х роках оправу поновили — припасовано нижню дошку, кришки зі зворотів заклеєні папером, приклеєні форзаци, оправу обтяг­нено зеленим оксамитом. У такій оправі євангеліє зберігаєть­ся до сьогодні.

Доля пам’ятки дуже цікава. Після написання євангеліє тривалий час зберігалося в Пересопницькому монастирі, про що, зокрема, свідчить згадуваний інвентар цієї обителі 1600 р. Однак у 1630 р. монастир перестав існувати. Його власник, князь Миколай Чорторийський, католицького ві­ровизнання, звернувся до короля Сигізмунда III з прохан­ням передати обитель Клеванській єзуїтській колегії. Ко­роль відразу видав грамоту, згідно з якою монастир разом із майном та земельними угіддями переходив у володіння єзуїтів. Очевидно, в їхні руки й потрапило Пересопницьке євангеліє.

На якийсь час ця пам’ятка загадково зникає, щоб потім з’явитися, але вже на початку XVIII ст. і в центральній Украї­ні. Річ у тім, що під час Хмельниччини клеванських єзуїтів розгромили й пограбували козацькі війська. Можливо, книга опинилася в руках якогось козацького ватажка, а далі він ви­віз її з собою на Подніпрянщину. Однак це лише гіпотеза, не підкріплена документально.

Зрештою євангеліє опинилося в руках гетьмана Івана Ма­зепи. Не виключено, що він міг придбати цю книжку на Воли­ні, де йому доводилося бувати. У 1701 р. гетьман подарував її Переяславському кафедральному собору, який було споруд­жено його коштом. 17 квітня того року зробили відповідний запис у євангелії: «Сіє Євангеліє прислано і дано єст от ясмневельможного его милости пана Іоанна Мазепи, войск єго цар­ського пресвітлого величества Запорозких обох сторон Дніпра гетмана і славного чина святого апостола Андрея кавалера, до престола переяславського епископского; которий от єго ж ктиторской милості создан, отновлен і драгоціннимі утварі церковними украшен при преосвященном єпископі Захарії Корниловичі».

Майже сто років євангеліє зберігалося в соборі, а потім опинилося в бібліотеці Переяславської духовної семінарії. Тут його 1837 р. виявив археограф Осип Бодянський. Наступ­ного року в «Журнале Министерства народного просвеще­ния» він опублікував невелику інформаційну статтю про цю пам’ятку.

Десь наприкінці 1845 p., перебуваючи в Переяславі, з Пе- ресопницьким євангелієм мав змогу ознайомитися Тарас Шевченко. Судячи з усього, пам’ятка справила на нього вра­ження, тому він залишив про неї запис у своїх археографіч­них нотатках. Ось зміст цього запису:

«В скромной семинарской библиотеке хранится два Еван­гелия, писаны на пергамени изяшными славянскими буква­ми, чернилом и киноварью — с прекрасными разноцветными рисунками по золоту. Первое писано в 1053 году (від «створен- ня світу». — Ред.)… Второе Евангелие, также на пергамени, изящнее и раскошнее первого, писано малороссийским наречием 1556 года, с надписью на краях первых листов…» Далі поет наводив текст про передачу I. Мазепою цієї книги Переяславському собору. «Это Евангелие, — зазначав Т. Шевченко, — подробно описано г. Бодянским в «Журна­ле Министерства народного просвещ[ения]».

У 60-х pp. XIX ст. семінарію з Переяслава перенесли до Полтави. Туди ж помандрувало й Пересопницьке євангеліє. Проте тут йому недовго довелося бути. У 1873 р. книгу передали графові Д. Толстому — так вона опинилася в Петербурзі. Потім євангеліє потрапило до великого князя Петра Георгійовича, принца Ольденбурзького. Лише через шість років після його смер­ті, в 1887 p., книжка, завдяки сприянню вдови покійного, повер­нулася знову до бібліотеки Полтавської духовної семінарії.

У Полтаві Пересопницьке євангеліє пережило революцій­ні події 1917—1918 pp., громадянську війну, різноманітні пролеткультівські експерименти радянської влади, зберігаю­чись у фондах Полтавського історико-краєзнавчого музею. Під час Другої світової війни книжку евакуювали до Уфи — столиці Башкирської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. У повоєнні роки пам’ятка вернулася в Україну — правда, не до Полтави, а до Києва. Спочатку зберігалася у фондах музею-заповідника Києво-Печерської лаври. 24 груд­ня 1948 р. за ініціативою професора Київського університету С.І. Маслова євангеліє передали в Центральну наукову бібліо­теку (зараз — Національна бібліотека України ім. В.І. Вер­надского), присвоївши їй інвентарний номер 15552. Там па­м’ятка зберігається й зараз.

Під час інавгурації президента України в грудні 1991 р. Пересопницьке євангеліє вперше використали як символ державності. На ньому присягав на вірність народу України Леонід Кравчук. З того часу президенти України прися­гають на цій книзі.

Справді, Пересопницьке євангеліє є символом України. І справа не лише в тому, що це один із перших сакральних тек­стів, перекладених українською мовою. Його фундаторка по­ходила з Полісся, писалося воно на Волині, головним писарем був виходець із Лемківщини — найзахіднішої української землі. Мандрувала ця книга із заходу на схід, опинившись у Полтаві. До неї мають стосунок І. Мазепа й Т. Шевченко — важливі фігури нашої національної історії. Тому закономірно, що на цій «першокнизі» присягають президенти України.

Петро КРАЛЮК ЗО липня 2010 р.

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.