Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ПРО ДВА РІЗНІ НАРОДИ

Усе-таки у ставленні росіян до українців, до України таїть­ся щось ключове, доленосне — для нас, росіян. Для укра­

їнців Росія теж значима, але лише як точка відштовху­вання, що допомагає усвідомлювати свою, українську, іншість. Для росіян же Україна, навпаки, — точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об’єкт поглинання як чогось «спо­конвічно свого» й перероблювання за власним образом і по­добою. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни й визнають ці відмінності, то лише на рівні від­мінностей, скажімо, між Владимирщиною та Рязанщиною, але ніяк не на рівні відносин двох різних народів.

Відома думка, що Росія без України, з імперського погля­ду, — неповноцінна. Щось на кшталт цього говорив Бжезинський, та й не тільки він. Ця думка правильна. Але справа навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Справа перш за все в тому, що на традицій­ному російському ставленні до України, по суті, тримається ро­сійська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, нехай і в урізаному вигляді, все ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України — не до Балтії, не до Кавказу — є визна­чальним для російської імперської свідомості. Щойно росіяни усвідомлять, що українці — це СПРАВДІ інший народ — росій­ський імперський міф розвінчається, імперія зникне.

Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визна­ти, що українці — народ, але — увага! — «братній народ». За цією підступною формулою криється переконання, що ми — росіяни й українці — ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Говорячи про «братній україн­ський народ», більшість росіян сприймають українську мову й саме українство як прикре історичне непорозуміння, істо­ричний вивих, що виник завдяки шкідливому впливу Литви та Польщі. І при цьому росіяни не переймаються питанням: а може, вивихом є вони самі?

Історично вивихнуті ми, росіяни. Нас вивихнула татарщина. Ще в XIII столітті окреслилися два протилежні історичні векто­ри, що визначили подальше формування українського й російсько­го народів. Перший вектор — боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий — боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікували­ся вони відповідно в особах Данила Галицького й Олександра Невського. Перший вектор — природний і логічний з культурно-історичного погляду. Другий вектор — якнайглибше викривлен­ня з наслідками, що далеко йдуть — культурними, державними, історичними, психологічними, етичними. І якщо король Данило — знакова фігура України, то прийомний ханський син Олександр Невський — знакова фігура Росії, її «ім’я». Такий початок ниніш­ніх російсько-українських відносин. Уже після цього говорити про «два братні народи» не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча зу­мовлена вже цими двома історичними особами.

їх можна назвати народоутворюючими. Наскільки Данило Га­лицький не схожий на Олександра Невського, настільки україн­ці не схожі на росіян — в своєму ставленні до права, свободи, влас­ності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Євро­пи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з біль­шою або меншою мірою ворожості, недовіри й заздрості, іншим боком якої є месіанська чванливість і викривальний пафос що­до «прогнилого Заходу». Європа для росіян — це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між почат­ковою європейською природою і нав’язаною азіатчиною історії та державності визначив російський психотип, всі його комплек- си й фобії. Усі російські неврози — від пияцтва до більшовизму — звідси. Утративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути — вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє істо­ричне нещастя, всю цю нав’язану їм долею азіатчину. Це психо­логічне й розумове відхилення називається російським патріотиз­мом. Україна ж завдяки Литві й — так, так! — Речі Посполитій зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому значенні цього поняття. А ми переродилися в Московію, утративши одвічну цивілізаційну ідентичність. І са­ме це є предметом наших російських, точніше — московських, ревнощів, що визначають наше ставлення до України.

Ще на Переяславській раді (1654 p.), на горезвісному «воз­з’єднанні», треба сказати, вельми вимушеному з боку козаків, зустрілися два різні народи, що говорили мовами різних куль­тур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись присягти московському цареві, наполягали, щоб і він, у свою чергу, присягнув козакам у дотриманні їхніх вольностей. Тоб­то козаки були носіями типово ЗАХІДНОЇ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення з московського боку, вони заявили: «У нас не повелося, щоб царі давали підданим прися­гу, а вольності ваші Государем дотримані будуть». Мабуть, для козаків довіряти Москві було сумнівною справою: в Переясла­ві чотири полки цареві так і не присягнули.

Як Росія «дотримала» козачих вольностей, добре відо­мо: всіма силами вона прагнула усунути українське «істо­ричне непорозуміння». Уже незабаром після Переяслав­ської ради почалося омосковщення України: насадження воєвод, усунення міського самоврядування, утиск козацт­ва, заохочення доносительства тощо. 1662 року був створе­ний Малоросійський приказ, що безпосередньо підпорядко­вувався цареві. Через нього цар затверджував претендентів на гетьманство, садив воєвод в українських містах, будував фортеці в Україні, керував діями московських і козацьких військ. Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана й контролювало всі контакти українців із Московією. Про Переяславські угоди в Кремлі вже й не згадували.

Потім був показовий геноцид в Батурині (1708 р.) — від­повідь Петра І на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Далі відбулися два знищення Запорізь­кої Січі: Петром І та остаточне — Катериною. Потім було пе­ретворення України на набір типових губерній, царська полі­тика русифікації і, нарешті, сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного опору. А зовсім недавно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Мос­ква боролася з українським «історичним непорозумінням» — шляхом маніпуляцій із газпромівськими заглушками.

Звичайно, козакам в XVII столітті не варто було так гостро конфронтувати з поляками, які, з цивілізаційного погляду, були набагато ближчими козацтву, ніж московити, незважаю­чи на їхнє православ’я. Та й гордим полякам треба було розу­міти, що від їхнього конфлікту з козацтвом виграє лише Мос­ква. Звичайно, була потрібна федеральна й правова реформа Речі Посполитої, яка складалася лише з двох суб’єктів — Польщі та Литви. Треба було визнати третій суб’єкт — Украї­ну (Русь). Так і сталося при укладенні Гадяцької унії (1658 p.). Але, на жаль, пізно: ненависть козаків до ляхів була вже дуже великою, тому проект провалився. Якби він виник раніше — Україна мала б усі шанси існувати сьогодні як повноцінна європейська держава. Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б на монструозну імперію, яка врешті-решт розродилася біль­шовизмом. Московія неминуче увійшла б до складу цивілізо­ванішого та сильнішого сусіда. І ми, росіяни, жили б зараз у Європі, не маючи за плечима ГУЛАГу й іншого мерзенного іс­торичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою.

Отже, «два братні народи». Але, як бачимо врешті-решт, культурно-історичний генезис росіян і українців абсолютно різний, навіть протилежний. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, що піддалися певній неприємній мута­ції. Ми небезпечні, неначе несемо в собі якусь руйнівну зара­зу, і тому нас інстинктивно цуралися всі, хто живе західні­ше — українці, прибалтійці, а тепер і білоруси. Зате Китай підходить до нас все щільніше.

Разом з ідеєю двох братніх народів існує вже зовсім оскаже­ніла концепція ура-патріотизму «триєдиного російського наро­ду», що нібито складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгля­ді. Мовна близькість? Упевнений, що більшість із адептів ідеї «триєдиного російського народу» не зможуть зрозуміти багато розмовних фраз українською. Мовні відмінності між росіянами й українцями очевидні та значні. Мови у них, звичайно, спорід­нені, але, скажімо, сербська мова теж дуже близька до росій­ської, але нікому з нормальних людей не спадає на думку вва­жати сербів і росіян одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна, але народи ці, не дивлячись на спільний сло­в’янський корінь, зовсім не братні, а цивілізаційно різноспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорців — одна мова, одна віра. Відмінностей між ними в сотні разів менше, ніж між росіянами й українцями. Проте, не дивлячись на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження (не більше!), вона вважає себе окремим народом із власною історією і культурою. Тут не вда­ватимуся в подробиці, але, ймовірно, мало хто знає, що приб­лизно в 1920—1926 pp. Чорногорія вела партизанську націо­нально-визвольну війну проти сербської армії, що окупувала Чорногорію під приводом братньої допомоги. І якщо вже такі «близнюки», як Сербія і Чорногорія, врешті-решт розселилися по окремих квартирах, то що говорити про Росію й Україну?!

Завершуючи, не можна не згадати ще один момент. Запек­ла російсько-українська суперечка розгортається на історіо­софському, економічному, політичному полі. Це велика супе­речка про Україну як таку, про її суверенітет і спроможність.

Відбувається вона й на теренах культури. Тут, мабуть, голов­ною стратегічною «висоткою», за яку борються росіяни, є ім’я і спадщина Гоголя. Аргументація російських ура-патріотів та­ка: Гоголь писав російською мовою, називав себе росіянином — значить, ніякої особливої української ідентичності не існує, можна говорити лише про таку собі «обласну» малоросійську своєрідність, такий етнографічний відтінок. Зрозуміло, це зви­чайний прийом, покликаний виправдати імперську політику щодо України й саме існування імперії. Пора нарешті сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не говорю про походження) суто український письменник, що мав ще й польське коріння, а писав російською мовою — через історичні й політичні обстави­ни. Долю Гоголя зумовила доля України в імперії. Як ще міг зробити літературну кар’єру талант, що народився в колоніаль­ній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, до Пітера, писати по-російському, причому ідеологічно витри­мано. Скажімо, «Тарас Бульба» — козир наших ура-патріо­тів — має очевидну ознаку політичного пристосовництва. Як відомо, було два варіанти повісті, й патетичні слова про «росій­ського царя» в передсмертному монолозі Тараса з’явилися ли­ше в другій редакції — по суті, Гоголь створив яскравий, пое­тичний, псевдоісторичний образ, зробивши вагомий внесок у імперську міфологему «возз’єднання України з Росією». Але душевного комфорту Гоголь від цього не мав. У Росії він мучив­ся, знемагав. Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» — це вте­ча до вже неіснуючої України. По суті, це плач за Україною, за­хований в сміх, в яскраві південні барви, в казковість, в політ стилю. Пригадаймо, як коваль Вакула потрапив на прийом до Катерини II з делегацією запорожців, які, передчуваючи свій швидкий кінець, прибули до Петербурга з надією вмилостиви­ти «матінку государиню». Невипадково Микола Васильович звів ці протилежні початки: крижаний імперський Петербург і гарячих посланців Січі. У різдвяну пастораль Гоголь заховав свою скорботу за загиблою козачою вольністю, за Україною…

Росія душила Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? В Україну, перетворену на Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, іде­альною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскре­сав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких «Росія, Петербург, сніги, негідники» були в одному рядку, через ко­му. В Італії він «пробуджувався на батьківщині». І чим все за­кінчилося? Росія в особі попа-мракобіса Матвія задушила-таки Гоголя. Ось і вся його історія, коротко.

Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його за­напастило. Українсько-польську самосвідомість (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії), що жила в нім, він ста­ранно, але марно душив надбудовною російською самосвідоміс­тю. Росію, її холоди, мешканців, чиновників, дивну, безвихід­ну історію Гоголь не любив, хоча й боявся зізнатися собі. Звідси й «Мертві душі» — ця фантасмагорична фреска стає зрозумі­лою саме з цього ракурсу. Створивши її, Гоголь злякався само­го себе й кинувся до попів, до покаяння, до моралізаторства, став проповідником і вбив у собі художника. Гоголь — це жерт­ва Росії, вона зжерла його. Український письменник, що за­плутався в своїй російській долі — як птах у сильці.

Що ж, підсумуємо. Нам, росіянам, пора усвідомити, що здо­буття Україною незалежності — закономірне. Це історична спра­ведливість, з якою необхідно не просто змиритися — нам треба її зрозуміти й прийняти. Розуміння, що Україна справді інша країна, справжній закордон — ось ключ до нашого самопізнання, самокритики й самозвільнення, передумова зародження нової ро­сійської ментальності без імперських та антизахідних стереоти­пів. Якщо це станеться, все наше бачення історії і світу змінить­ся. Україна ніби ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно й хоробро подивитися в нього. І, як сказано в нашій же, ро­сійській, приказці, «на зеркало неча пенять…»

Олексій ШИРОПАЄВ, Росія, livejournal.com

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.