Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ШТРИХИ ДО ПОДВІЙНОГО ПОРТРЕТА

Сто з гаком років тому визначний німецький соціолог Макс Вебер зазначив, що «сама лише проблема автономії приб­лизно 30 млн. малоросів є пункт, від якого перехоплює по­дих навіть найпослідовнішим російським демократам». Часи, як бачимо, змінилися на краще. Олексію Широпаєву, як і чи­малій кількості (хоча й меншості) російських демократів, дух не забило навіть від реальної української незалежності, так са­мо, як і від усвідомлення ґрунтовних відмінностей між україн­ським і російським народами. Хоча, з іншого боку, нечасто трапляються в Інтернеті статті, в яких автор настільки роз­важливо й аргументовано розмірковував би про історичні долі росіян та українців у всій їхній драматичності, як той таки Олексій Широпаєв. Інтонація його роздумів спонукає до такої ж відвертості та розважливості. Бо в статті «Про два різні народи» є місця, що потребують доповнень, а є й такі, що ви­магають зустрічної, української національної самокритики.

Одне з таких принципових місць — це твердження про вплив «татарщини», тобто ординського гноблення, на форму­вання московитів-росіян. Не так усе, мабуть, однозначно: на Північно-Східну Русь цей вплив був вирішальним, натомість на Південно-Західну Русь — вплив європейських чинників. Якщо звернутися до аргументів відомого російського дослід­ника Олександра Янова, то аж до царювання Івана Грозного Московія зберігала іманентний, їй органічно притаманний європейський чинник розвитку, внаслідок чого почали розви­ватися різні форми селянського оброку, разом із грошовим, й інститутів станової монархії, де великий князь не виступав самодержцем, а керував за допомогою боярської думи та зем­ського собору. З другого боку, Данило Галицький, князь- король Русі, не був безгрішним лицарем: після того, як обіця­ний йому Римським Папою хрестовий похід проти Золотої Ор­ди не відбувся, він змушений був узяти ярлик на княжіння в Сараї. Таким чином, ще тоді було закладено основи україн­ської багатовекторності…

Утім, проблема тут ще глибша та серйозніша.

Іван Лисяк-Рудницький, аналізуючи у відомій праці «Україна між Сходом і Заходом» специфіку історичної генези української культури й української нації, зазначав вели­ку, ба, унікальну роль пограниччя як чинника, що істотно впливав на становлення України. Про що йдеться? Упро­довж століть саме існування протоукраїнської та власне ук­раїнської етнічної спільноти, яка була переважно землероб­ською, напряму залежало від ситуації в тому відламі євра­зійського степу — від Тихого океану до Середземномор’я, який безпосередньо межував із землеробськими територія­ми. Цей степ, як відомо, був колискою своєрідних кочових (номадичних) цивілізацій, які періодично «вихлюпувалися» на європейські терени, змінюючи політичну, культурну й ет­нічну мапу Європи. Проте у випадку України цей степ не був чимось споконвічно чужим і ворожим. «Слов’янська хлібо­робська колонізація раз у раз вирушала на підбій Дикого по­ля, намагаючись станути міцною ногою на берегах Чорного моря; це були завоювання як плуга, так і меча. Але ці пере­дові позиції хліборобської культури періодично заливали хвилі номадизму», — зазначав Лисяк-Рудницький. Кочови­ки загрожували й іншим територіям розселення прото- й староукраїнських громад — аж до поліських боліт і Карпат. Тому такого важливого значення набував контроль за Ди­ким полем, владарювання над ним, освоєння його.

У російській та радянській історіографії панувала ідея бо­ротьби Давньої Русі зі «споконвічним ворогом» — кочовика­ми, внаслідок цього формування в слов’янській ментальності ворожості до Степу як такого. Насправді в ситуації з Украї­ною йшлося про складний комплекс відносин із кочовими на­родами, який у жодному разі не зводився до «одвічного про­тистояння», про взаємовпливи слов’ян і тюрків ще в домонгольські часи, про постійну присутність у Степу прото- та ста­роукраїнського населення, про постійні спроби повної колоні­зації Степу, а відтак — просування пограниччя до Чорного мо­ря. «Українською людиною пограниччя був козак, що в XVI— XVII століттях став репрезентативним типом свого народу. Треба зауважити, що навіть у тих областях України, напри­клад, Галичині, що фактично не були охоплені козацьким ру­хом, знаходимо незчисленні народні пісні, що прославляють козаків, — писав Іван Лисяк-Рудницький. — Військова орга­нізація пограниччя поширилася на розлогі простори, звільне­ні від польського панування, та послужила як основа нового суспільного й адміністративного ладу».

Але подивімося пильніше: на якому ж конкретно ґрунті виросла Козаччина? Як виглядала та військова організація пограниччя? У чому докорінна відмінність Козаччини від вій­ськових формувань княжої доби?

Якщо звернутися до документів, починаючи з кінця XIII століття, то можна легко побачити, що термін «козак» (не має значення, йдеться про татарські, литовські, українські, генуезькі, польські чи московські тексти) вживається як щодо тюркських, так і щодо українсько-литовських вільних степо­вих загонів. Як зазначає Наталія Яковенко, «це поняття по­значало, з одного боку, найманих караванних конвоїрів та воя­ків прикордонних загонів, а з другого — розбійників, які про­мишляли грабунком на степовій дорозі. У будь-якому разі тих і тих, християн і татар годувало козацьким хлібом (як стали говорити пізніше) Поле. Аж до останньої чверті XVI ст. ко- зацтво — це заняття і спосіб життя, а не соціальний статус». З мішаного, але переважно слов’яно-тюркського контингенту вільних людей, які тікали до Степу, не бажаючи мати над со­бою контроль з боку будь-якої держави, впродовж XVI століт­тя якраз і формувалося українське козацтво, яке пізніше справді стало основою нового суспільного й адміністративного ладу. Разом із цим формуванням ішла й християнізація тюрків-козаків (адже іслам на той час для степових тюрків При­чорномор’я був ще не вкоріненим нововведенням, а християн­ство мало тут значно міцніше підґрунтя), їхнє вкорінення в давньоукраїнську культуру. Та одночасно з перетворенням ко­зацького стану на «степових лицарів християнства» йшли й інші процеси. «Руський меч був замінений на криву татарську шаблю, руські гусла — на кобзу, порти — на шаровари, довге слов’янське волосся — на оселедець. Своїх молодих слуг вони стали називати вже не отроками, а джурами, свої гурти не дру­жинами, а ватагами; до військової атрибутики увійшли тюрк­ські поняття осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан тощо, — пише Наталія Яковенко. — У цьому контексті навряд чи правомірно вважати українську козаччину поро­дженням споконвічного протистояння осілого хліборобського побуту з кочовою цивілізацією, як звично твердиться. Навпа­ки, її поява — це свого роду компроміс із Полем, де саме жит­тя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навички виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу. Козаки й татари увійшли до історії нероздільно спаяни­ми переліком взаємних відплат, немов аверс і реверс однієї медалі. Тим-то їхні війни так часто переходили у військове співробітництво…»

Іншими словами, якщо Московія, безпосередньо контак­туючи до часів Івана Грозного майже виключно з військово- державницьким компонентом Золотої Орди, переймала го­ловним чином саме спосіб організації державного життя, то українці безпосередньо стикалися не тільки з набігами ор­динців, а й із вільнолюбним тюркським людським контин­гентом, конфлікти з яким чергувалися зі співпрацею, а їхнім наслідком були культурні взаємовпливи, одним із яких стала європеїзація Кримського ханату та всього кримськотатар­ського народу (варто згадати, що загальне виборче право кримські татарки отримали першими в ісламському світі, на три роки раніше, ніж американки…).

Варто додати, що трактування пограниччя лише як межі хліборобської та кочової цивілізацій хоча і є справедливим, але вочевидь недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнення (і взаємовпливу) західного й східного християн­ства (з усіма єресями та трансформаціями і першого, і друго­го), а на додачу — християнства, ісламу та юдаїзму. Україна (з другої половини XVII століття) виступила перетином тра­дицій заснованої на чільній ролі міст європейської (до якої належали українські держави різних періодів — від Київ­ської Русі до Гетьманщини) і на чільній ролі сіл та помість єв­разійсько-російської цивілізацій. Власне, цей ряд можна продовжувати — аж до XX століття, коли в 30-х pp. XX ст. східна Україна стала пограниччям «диктатури пролетаріа­ту», а західна — «європейської демократії».

Тож соціокультурні традиції, норми, цінності, ідеали української людини пограниччя стали основою формування новоукраїнської національної спільноти. Але вплив погра­ниччя є амбівалентним. Як справедливо зазначав філософ Олександр Кульчицький, «геополітичне «розташування» України на перехресті історичних шляхів психологічно впливало впродовж століть на життєву ситуацію україн­ської людини, яку сучасна екзистенціальна філософія влуч­но назвала «межовою». Така ситуація, за Кульчицьким, формувала дві основні життєві настанови, власне, дві голов­ні культурно-історичні традиції: vita heroika та vita mini­ma. Перша пов’язана з лицарством, героїчною, максималь­ною напругою всіх сил, водночас — із відкиданням буден­щини, із нехіттю до повсякденної копіткої праці, до раціо­нального проектування свого життя. Друга полягає в тому, щоб у своєрідному «соціально-анабіотичному стані» перече­кати й перетерпіти незгоди, зберегти себе будь-що, реалізуючи лише необхідний мінімум зусиль у світі повсякденнос­ті, а в раціональних проектах не йдучи далі побудови власне приватних ситуацій, не підіймаючись до рівня громадян­ськості. «У кращому випадку це виявилося також в індиві­дуальній зосередженості, в обмеженості зовнішньої життє­вої активності, що характеризується, за Юнгом, інтровер- тивністю», — зазначав Кульчицький.

Зрозуміло, що реально культурно-антропологічні й пси­хологічні настанови більшості українського загалу поєднува­ли чинники, пов’язані з обома традиціями як певними гра­ничними «ідеальними типами». Проте внаслідок загальнові­домих історичних обставин останніх віків (постійні невдалі спроби утворення незалежної держави, винищення чи силова асиміляція суспільної еліти, утиски щодо української профе­сійної культури, накидання містам на українських теренах колонізаційної ролі, відтак дистанція між етнографічно- сільською та урбаністично-міською культурами, нарешті — червоний, білий і коричневий терор у XX столітті й таке ін­ше) домінацію в українській культурі на загал і в українсько­му соціумі реально набув «негероїчний» соціально-психоло­гічний тип людини, елементи «звитяги» котрого виявлялися лише в схильності до пісенної героїзації козацької архаїки та в здатності до створення позараціональних проектів «усесвіт­нього перевлаштування на засадах істини й добра», апріорі непридатних до втілення.

При цьому, як справедливо зазначає знаний філософ Ми­кола Шлемкевич, витворюються два типи «героїчної люди­ни», властивих Наддніпрянщині та Галичині. Межовість буттєвої ситуації в цих регіонах, один з яких, починаючи з XVIII століття (а частково ще з XII), був частково зорієнтова-

ний на Схід та Південь, а другий міцніше прив’язаний до За­ходу, була різною, і як наслідок «на заході перевага раціо­нальних, розумових первнів; на сході перевага ірраціональ­них, стихійних, емоціонально-волевих рухів». Ба більше: Шлемкевич характеризує галичан як «плем’я організованої пересічі», що має «помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва». Отож пограничність буття, постійне перебування у межовій ситуації (історія XX століття дає безліч прикладів справедливості такого твердження) не могли не відобразити­ся на українській національній визначеності, нехай і по- різному в різних регіонах.

На додачу до цього постійну унікальну в історії межову ситуацію для українців створював тиск з боку спершу само­державного деспотизму, а потім — тоталітарних режимів (це в минулому столітті). Такий тиск неодноразово ставив етніч­них українців (і більшість інших мешканців краю) на грань фізичного виживання і за межу виживання національно- культурного. Вплив цього чинника на індивідуальне та наці­ональне буття ще потребує спеціальних досліджень, але вже зараз зрозуміло, що він стимулював мімікрію, «протеїзм ук­раїнців» (Євген Маланюк), а водночас і «вимивання» груп ук­раїнської творчої еліти й просто найбільш енергійних, дина­мічних суспільних груп за межі України — у різних напря­мах, до речі, не лише до Московії та Північної Америки, як дехто вважає. Тому українських імен так багато серед будів­ничих Російської імперії та Речі Посполитої (власне, всіх державних утворень під цим іменем), Радянського Союзу та Канади… А ще більше — серед науковців та митців, котрі працювали й працюють поза самою Україною, здебільшого не розриваючи зв’язків із нею.

Проте значна роль українців у російській та радянській іс­торії сама собою ще не засвідчує якогось «братнього характе­ру» чи «близької спорідненості» двох народів. Порахуйте са­мі, якщо буде бажання, скільки прізвищ на кшталт О’Браєн, О’Коннор, Кеннеді, О’Салліван, Кілпатрік, Кіркпатрік, Мак- брайд, Керолл, Макговен, Кларк, Мерфі тощо фігурують як діячі, часом значні, в британській історії в ті часи, коли Ір­ландія перебувала під владою Лондона. А на додачу — ще й невеличкий список класиків англійської літератури, а водно­час — і визначних ірландців: Джонатан Свіфт, Оскар Вайльд, Олівер Голдсміт, Джордж Бернард Шоу, Джеймс Джойс, Вільям Йетс, Ричард Шеридан, Семуель Бекет («Якщо Англія відняла нашу свободу, то ми гідно помстилися — ми викрали її мову», — говорив майстер парадоксів Оскар Вайльд)… До­дайте сюди те, що Джон Леннон та Пол МакКартні були на­щадками ірландських переселенців, котрі зберегли певні культурні традиції «зеленого острова», — і ви матимете над чим порозмірковувати, чи не так? Проте хіба стає через це ір­ландська історія частиною британської чи ірландці — регіо­нальним різновидом «гордих бриттів»?

З іншого боку, українці, котрі свідомо виступали як бу­дівничі Російської імперії — і в державно-політичному, і в культурному сенсі, — відповідальні за це і перед історією, і перед власною нацією. До речі: погляньте-но, як сьогодні ак­тивно використовує Російська Федерація українок-шпигунок на Заході — тут і Анна Чапмен (вона ж Кущенко), й Ка­терина Затуливітер — і це ж тільки ті, які «спалилися»… Справді, без українців та українок Кремль, мабуть, змуше­ний буде вгомонитися й розпочати нарешті облаштування Росії в інтересах самих росіян.

Власне, це було б корисно всім: з одного боку, одужання від імперської параної, з другого — вихід нації за рамки пограничної ситуації, в «просте» європейське буття. Шкода тільки, що не всі в Росії такі, як Олексій Широпаєв.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Київ, Україна

17 грудня 2010 р.


Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.