Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ШЛЯХ ДО СЛАВИ

Чому саме Бандера став найвідомішим оунівським дія­чем, символом українського націоналізму, відсунувши на задній план таких видатних особистостей, як Євген Коновалець чи Роман Шухевич, не кажучи вже про інші, «менш

помітні» фігури? У цьому теж можна розгледіти певну за­гадку чи містику.

До кінця 1935 р. Степан не був таким відомим. Однак саме в кінці 1935-го — першій половині 1936 pp. про нього почали багато говорити й писати. Цьому сприяли два судові проце­си — варшавський та львівський.

Після арешту 14 червня 1934 p. С. Бандеру почали допи­тувати, але слідству було важко знайти на нього якийсь ком­промат. Сам же ватажок ОУН мужньо тримався, нічого не ви­казуючи. Як і багато інших його арештованих товаришів. Здавалося, інкримінувати йому якусь протизаконну діяль­ність не вдасться. Тим паче, що таке було не вперше: перед тим кілька разів Степана заарештовували, але потім відпуска­ли. Він справді був чудовим конспіратором. Ніхто навіть не здогадувався, що цей невиразний студент політехніки є кра­йовим провідником ОУН. Однак стався збій. У другій полови­ні 1934 р. до рук чеської поліції потрапили організаційні архі­ви ОУН — «архів Сеника». За нього відповідали Омелян Се- ник та Ярослав Барановський. Через певний час цей архів потрапив до рук польської поліції.

Загалом справа «архіву Сеника» є однією з найзаплутаніших в історії ОУН. До сьогодні правду так і не з’ясували. Підозрювали, що цей архів здав Я. Барановський. До того ж з’ясувалося, що його брат був агентом-провокатором польської поліції. Те, що «архів Сеника» потрапив до поляків, завдало неабиякої шкоди ОУН. Це допомогло польській поліції викри­ти, що С. Бандера є крайовим провідником. Саме в такій іпос­тасі він і постав у Варшаві на судовому процесі проти 12 оунівців, який відбувся з 18 листопада 1935 р. по 13 січня 1936 р.

Головним звинуваченням на цьому суді було вбивство Б. Пе- рацького. Влада хотіла показати, що оунівці — обмежені та жорстокі терористи. Не дивно, що цей судовий процес широко висвітлювала польська преса. Однак все вийшло навпаки. Вра-

зила поведінка Бандери. Він дав зрозуміти, що не вважає себе громадянином Польщі й не визнає польських законів. На запи­тання про громадянство відповів: «Українське». Також відмо­вився говорити польською мовою, сказав, що спілкуватиметься українською. Такі самі заяви зробили більшість підсудних.

Степанові заборонили виступати українською. Іноді си­лою виводили із зали. Сам процес набув скандального харак­теру й фактично скомпрометував польську владу. На ньому Бандеру приговорили до смертної кари. Він прийняв вирок словами «Хай живе Україна!». Правда, потім його замінили довічним ув’язненням.

Проваливши судовий процес у Варшаві, польська влада спробувала взяти реванш у Львові. З 25 травня по 26 червня 1936 р. відбувався суд, де оунівців звинуватили у вбивстві сво­їх: директора української Академічної гімназії у Львові Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Ці вбивства, особливо І. Бабія, неоднозначно сприйняли в українському середовищі Польщі. Тому сподівалися, що оунівці постануть тут у вкрай невигідному для них світлі. Однак С. Бандера сказав, що Я. Бачинського вбили за те, що той став провокатором-донощиком, а І. Бабій не лише співпрацював з польською владою, а й намовляв учнів своєї гімназії доносити поліції.

У Львові підсудним дозволили виступати українською мо­вою. Це вони використали повною мірою для пропаганди ідей ОУН. Вражав своєю поведінкою та словами Бандера. Дехто навіть казав, що від нього йшла якась надзвичайна сила. Був навіть випадок, коли в залі суду всі — в тому числі й поліцей­ські, судді — встали, вітаючи провідника ОУН. Польський ча­сопис «Ойчизна» так писав про нього: «Він низенького, ма­ленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темно­волосий, одягнений у чорне вбрання. Поводиться вільно й по­чинає зізнаватися зрівноваженим голосом. Думки виявляє в ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавлен­ням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця лю­дина цілком не подібна до більшості підсудних».

Промовистим було останнє слово Бандери. Його варто на­вести хоча б частково: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, на­віть про мою власну діяльність… З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойових акцій. Заяв­ляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у сво­їй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити жит­тя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити жит­тя. Вони знають його вартість, ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що, коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам най­краще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має пе­ред собою перспективу в найближчому часі життя втратити».

Гадаю, тут С. Бандера не лукавив. Та й, власне, для чого?

Категорія: Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.