Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ХТО СПІВПРАЦЮВАВ І ХТО БОРОВСЯ З НАЦИСТАМИ

загрузка...

Радянські пропагандисти чи не найбільше звинувачува­ли С. Бандеру й бандерівців нібито в співпраці з німецьки­ми фашистами. При цьому «забуваючи» очевидне, перекру­чуючи факти, а в більшості випадків це була відверта брех­ня. Насправді українські націоналісти бандерівського кри­ла були чи не найпослідовнішою антифашистською (точні­ше — антинацистською) силою в Європі — на відміну від за­хідних демократій, які уклали з А. Гітлером 29 вересня 1938 р. Мюнхенську угоду, а також СРСР, що в 30-х pp. сер­йозно допоміг гітлерівцям посилити армію, а потім з верес­ня 1939 по 1941 pp. скріпив з ними «бойову єдність», захоп­люючи (даруйте — «визволяючи») значні території у Центрально-Східній Європі. Треба відверто сказати: винні в страхіттях Другої світової війни не лише німецькі нацисти та їхні союзники, а й західні демократії, особливо СРСР. Усі вони більше чи менше співпрацювали з гітлерівцями, під­штовхуючи їх до агресивних дій.

До речі, питання: коли почалася Друга світова? У західній історіографії — 1 вересня 1939 p., коли Німеччина напала на Польщу, а через 17 днів те саме зробив СРСР. У такому дату­ванні є певний елемент пропаганди: це допомагає «замазати» Мюнхенську угоду, переклавши вину за початок війни на Ні­меччину й СРСР. Натомість радянська історіографія акцентує увагу на іншій даті — 22 червня 1941 p., коли почалася т.зв. Велика Вітчизняна війна. І тим самим «замазується» майже дворічна співпраця СРСР з нацистами.

загрузка...

Пригадаємо ще таке. Як відомо, першою анексією нацист­ської Німеччини став аншлюс Австрії в березні 1938 р. Однак це відбулося мирно, без збройних сутичок. Через рік, 14 бе­резня 1939 р., у результаті Мюнхенської угоди ліквідували Чехословаччину, території якої відійшли Німеччині та її союзникам. І якщо чехи без опору прийняли німецьку окупа­цію, у Словаччині виникла маріонеткова союзна Німеччині держава, то на Закарпатті, яке перебувало в складі Чехословаччини, українці чинили збройний опір союзникам Німеч­чини — угорським агресорам. Цей опір організували україн­ські націоналісти. Фактично це й був початок Другої світової війни — принаймні для нас, українців.

1940 року, коли союзник нацистської Німеччини, Радян­ський Союз, підступно напав на Фінляндію, С. Бандера пропо­нував створити загони українських націоналістів, які мали від­правитися захищати Фінляндію. Цікаво, що А. Мельник був проти цього, бо, мовляв, такі дії не сподобаються Німеччині.

1940 — на початку 1941 pp. Бандера та його прихильники, передбачаючи, що конфлікт Німеччини та СРСР неминучий, створили т.зв. дружини українських націоналістів, більш відомі як батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Щоправда, це відбувало­ся при погодженні з німецькою владою і є чи не єдиним фактом співпраці бандерівців та нацистів. Звісно, кожен із них тут мав свою мету. Бандерівці сподівалися, що ці батальйони стануть за­родком армії незалежної Української держави. Німці ж прагну- ли використати їх для боротьби з радянськими партизанами на теренах Білорусі. 1942 року ці військові формування німці роз­пустили, а багатьох їхніх солдатів за небажання продовжувати службу ув’язнили у львівській «тюрмі на Лонцького».

Завдяки батальйонам українських націоналістів було про­голошено Акт відновлення Української держави ЗО червня 1941 р. у Львові. Однак це викликало негативну реакцію з бо­ку німецької влади, в планах якої не було створення самостій­ної України. Провідних членів ОУН заарештували, багатьох відправили до концентраційних таборів. Серед них був і Бан­дера, який з 5 липня 1941 р. по 27 вересня 1944 р. перебував у концентраційному таборі «Заксенгаузен». В’язнями цього та­бору стали й інші діячі ОУН, у т.ч. мельниківці.

Бандерівці також організували похідні групи ОУН, в яких близько десяти тисяч підготовлених членів організа­ції йшли за німецькими військами на Наддніпрянську Україну, створюючи тут свої структури. Діяльність похід­них груп була небажаною для нацистів. Чимало їхніх учас­ників розстріляло гестапо.

Під час Другої світової війни усій родині Степана Бандери довелося пройти мученицький шлях. Батько Степана, Андрій, після початку війни відмовився покидати рідне село, яке зайня­ли радянські «визволителі» — тоді бойові товариші німецьких нацистів. Кур’єрам свого сина, яких той спеціально відправив за ним, сказав: «Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот україн­ський лишати громаду». Отця Андрія арештували бійці НКВС, хоча ніякої вини за ним не було — лише те, що був українським патріотом та батьком Степана Бандери. 8 липня 1941 р. йому ви­несли смертний вирок. Не дочекавшись п’ятиденного терміну, коли підсудний має право подавати апеляцію, його розстріляли. Сталося це 10 липня в Києві.

Один із братів Бандери, Богдан, загинув у похідних гру­пах ОУН на півдні України 1941 року. Вважається, що до його

смерті причетне гестапо. Правда, доказів щодо цього немає. Інших двох братів, Олександра та Василя, закатували в на­цистському таборі «Авшвіц», його ще називали «Освєнцім». Звісно, ці факти замовчували радянські пропагандисти, як замовчуються вони й зараз їхніми духовними нащадками.

Для повноти картини, що означала Друга світова для ро­дини Бандери, — кілька слів про сестер Степана. Марту, Во­лодимиру й Оксану заарештувала радянська влада, вони від­бували покарання в таборах ГУЛАГу. їх привозили в Москву, водили по театрах та музеях, показували «успіхи» радянської влади. Від них вимагали лише одного — зректися й засудити діяльність брата. Ніхто з них не зробив цього. Для них честь була важливішою за благополуччя, чого не скажеш про дея­ких нинішніх українських політиків та «відомих діячів».

Марта й Оксана прожили життя самотніми. Після ув’яз­нення їм не дозволили повернутися в Україну. Володимира ж на час арешту була матір’ю шістьох дітей. На час, коли вона разом із чоловіком-священиком перебувала в засланні, її ді­тей віддали в сиротинці (дитбудинки).

Звісно, утримуючи С. Бандеру в концтаборі, нацисти не­одноразово пропонували співпрацювати з ними. Однак домо­витися з ним не вдалося. Його відпустили наприкінці війни, коли Німеччина зазнавала поразку за поразкою. Сподівалися, що за допомогою Бандери німці використають Українську повстанську армію. Однак реально ніякої співпраці між ОУН, УПА та нацистами так і не було.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.