Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ЗЛОЧИН І КАРА

загрузка...

Після закінчення війни С. Бандера перебував на території Західної Німеччини, яка була під контролем СІЛА, Англії та Франції. При цьому його діяльність була законспірованою і він часто міняв місце проживання. Навіть його діти (Натал-

ка, Андрій та Леся) не знали, хто їхній батько. Така законспі­рованість була пов’язана з тим, що існувала вимога з радян­ського боку до західних союзників, щоб видати С. Бандеру як «запеклого злочинця проти людства». Наприклад, б лютого 1946 р. на засіданні першої сесії Генеральної асамблеї ООН у Лондоні цього публічно домагався український письменник Микола Бажан, який виступав від імені радянської України (уміли ж радянські люди використовувати безхребетних українців!). Після цього підрозділи американської військової поліції, що перебували в Західній Німеччині, отримали ви­могу затримати С. Бандеру.

Крім того, радянські спецслужби постійно організовували замахи на нього. Відомо про шість таких спроб. Радянська влада вважала С. Бандеру запеклим ворогом.

Ситуацію ускладнювало й те, що в самому середовищі ОУН (бандерівців) за кордоном з’явилися ідейні та організаційні роз­ходження. У С. Бандери та його прихильників з’явилася опо­зиція, осередком якої стала газета «Український самостійник». Опозиціонерів очолив Л. Ребет, котрий представляв «м’яку», компромісну лінію в середовищі українських націоналістів. Опозиціонери вимагали демократизувати діяльність ОУН, а та­кож змінити ідеологію організації, прийнявши деякі соціаліс­тичні елементи. Це ніби обумовлювалося реаліями боротьби УПА на радянських землях. С. Бандера був категорично про­ти змін, пропонованих опозиціонерами. На знак протесту проти «підшивання під фірму ОУН неокомунізму» він 22 серп­ня 1952 р. відмовився від посади керівника ОУН. Та все ж п’ята конференція закордонних частин ОУН знову обрала його ке­рівником. Висловлюючи свою вдячність за довіру, він сказав: «Дякую! Смертний вирок приймаю».

загрузка...

У останні роки свого життя Бандера зарекомендував себе як безкомпромісний борець проти комуністичної системи. Зокре­ма, під його керівництвом у діаспорі бандерівці організували по­тужний міжнародний рух — Антибільшовицький блок народів (АБН). При цьому провідник не мав якихось ілюзій щодо полі­тики США. Так, у листі до членів ОУН від лютого 1953 р. вказу­вав на співпрацю США й СРСР. Наводимо невеликий уривок з цього листа: «На жаль і на не користь українській визвольній справі, політика США активізується по лінії піддержки москов­ського білого імперіалізму — єдінонеділимства. При цьому вона не тільки ігнорує самостійницькі стремління України й інших давнопоневолених Москвою народів, але проявляє намагання підкорити їх московським імперіалістичним тенденціям, заста­вити українські політичні сили відступити від основної мети визвольних змагань і прийняти мінімальну ціль: усунення большевицького режиму й системи з дальшою приналежнісю Украї­ни до російської імперії в нових устроєвих формах».

Ці слова ніби недавно писані!

Не дивно, що радянські спецслужби намагалися усунути Степана. Дуже багато проблем він їм створював. Після кіль­кох невдалих замахів на провідника ОУН КДБ все-таки вдало­ся вбити його. Сталося це 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені, непо­далік від квартири, де мешкала його сім’я. Провідника ОУН убили спеціальним пістолетом, зарядженим отруйною речо­виною. Саме вбивство мало виглядати так, ніби Бандера по­мер від серцевого нападу. Убивцею був агент КДБ Богдан Ста- шинський — до речі, українець, який народився під Львовом.

Парадоксально, але смерть провідника ОУН допомогла українським націоналістам. Це, можливо, виглядає дивно. І знову містично!

Ще при першому огляді тіла Степана виникла підозра, що це не просто смерть від серцевого нападу, а вбивство. Однак це неможливо було довести. Та не минуло й двох років, як Б. Ста- шинський здався німецькій поліції і розповів, як усе було.

Причиною була ціла трагічно-романтична історія. Б. Ста- шинський, перебуваючи в Східному Берліні, закохався в міс­цеву дівчину Інге Поль. Приїхавши після здійсненого вбивст-

ва Бандери до Москви, він мав розмову з головою КДБ О. Ше- лєпіним, тоді й попросив у нього дозволу одружитися з Інге. Як виняток, йому дозволили, але за умови, що дружина при­їде до Москви й стане співробітником КДБ. Інге не поділяла комуністичних поглядів, не симпатизувала СРСР, а коли Б. Сташинський розповів, хто він, була просто шокована. Та все ж кохання перемогло. Вони одружилися й поїхали до Мос­кви. Інге завагітніла й вирішила повернутися до батьків у Східну Німеччину. Б. Сташинського не пустили з нею. У Ні­меччині вона народила сина. Але батькові так і не дозволили побачитися з дружиною та новонародженим. Через кілька мі­сяців дитина померла. Лише тоді під прискіпливим наглядом КДБ Сташинський приїхав до своєї дружини. Зустрівшись, вони вирішили втекти на Захід. З труднощами, але їм це вда­лося. Практично в останній день перед спорудженням Берлін-

ського муру (символічно?) Богдан та Інге опиняються в захід­ній частині міста, де Б. Сташинський здався поліції.

У жовтні 1962 р. (майже через три роки після вбивства Бандери — теж символіка!) відбувся сенсаційний судовий процес у Карлсруе (ФРН), де судили Б. Сташинського. Там де­тально висвітлювали, як готувався й реалізовувався замах на лідера ОУН. Провідні газети світу писали про цей процес. Фактично це був суд над злочинами комуністичної системи — комуністичний Нюрнберг.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.