Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

ЛЮДИНА, ЯКА ЗМІНИЛА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ. Переможні битви Петра Сагайдачного

загрузка...
Зараз на прилавках наших книгарень неважко знайти різно­манітну російськомовну історичну белетристику, напри­клад, «100 найбільших полководців», «100 людей, які змінили історію» тощо. Проте в цих книжках ви не знайдете опису діянь Петра Конашевича-Сагайдачного. Хоча саме його, мабуть, треба вважати одним із найкращих українських полководців, котрий виграв не одну битву. Зрештою, саме Са­гайдачний тривалий час в історичній пам’яті простих україн­ців був однією з найважливіших постатей. Про це, наприк­лад, згадував М. Гоголь. Однак у XIX— XX ст. завдяки істо­рикам, а ще більше — політикам, відбулося зміщення акцен­тів у осмисленні українського минулого. І Сагайдачний зму­шений був «поступитися» деяким козацьким ватажкам. Чо­му — це вже окрема розмова.

Та все ж саме Сагайдачний — одна з найяскравіших, важли­вих постатей нашої історії ранньомодерного періоду. Його діяльність дуже впливала і на політичну, і на воєнну, і на ре­лігійну та культурну ситуацію в Україні першої чверті XVII століття. Фактично завдяки йому було виграно одну з найбільших битв тогочасної Європи — під Хотином, 1621 р.

Але перш ніж говорити про неї, варто сказати кілька слів про самого Сагайдачного й спробувати зрозуміти логіку його діянь.

Точно не знаємо, де й коли він народився. Щодо місця народжен­ня є більш-менш вірогідні припущення. У відомих «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) Ка- сіяна Саковича йдеться про те, що герой цього твору виріс у Пе- ремишлянських краях, у Підгір’ї. Хроніст XVII ст. Й. Єрлич ха­рактеризує його як «шляхтича з-під Самбора». Український пись­менник А. Чайковський (1857— 1935), вивчаючи шляхетські ро­ди на Самбіріцині, дійшов висновку, що місцем народження Са­гайдачного мало б бути село Кульчиці. Нині ця думка досить по­ширена. А жителі Кульчиць вважають, що саме в їхньому селі народився Сагайдачний, та всіляко шанують цього героя.

Щодо дати народження, то тут складніше. А. Чайков­ський припускав, що герой Хотина народився близько 1570 року й помер, коли йому було 52 роки. Однак, ймовір­но, письменник «накинув» Сагайдачному зайвий десяток років. Є свідчення, що наш герой з’явився на Запоріжжі в перших роках XVII ст. Зазвичай туди йшли зовсім молоді хлопці, а не люди, яким минуло ЗО років. Тоді такий вік вва­жався поважним.

Є ще один момент, який дає підстави вважати, що Сагай­дачний народився на початку 80-х pp. XVI ст. У згадуваних «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдач- ного» йдеться про те, що їхній герой після «літ дітинських» «шол потом до Острога для наук уцтивих, коториї там квітли». Із цих слів можна зрозуміти, що він прибув у Острог, тоб­то Острозьку академію, досягнувши, по суті, юнацького віку. Відомо, що ця академія переживала свій період розквіту в се­редині 90-х pp. XVI ст., що було пов’язано із загостренням антиуніатської полеміки. Тоді там інтенсивно функціонувала друкарня, сформувався потужний гурток антиуніатських по­лемістів.

Отже, Сагайдачний міг прибути в Острог тоді, коли йому було близько 15 років, десь у середині 90-х pp. XVI ст. Чому

прибув саме сюди на навчання — можемо лише здогадуватися. Логічніше йому, зда­валося, було б пода­тися до школи Львів­ського братства. Хоча загалом навчання га­личан у Острозькій академії було поши­реним явищем.

Острозький період у житті Сагайдачно­го відіграв важливу роль. Адже тут він мав змогу прилучитися до найкращих набутків тогочасної української культури, усвідомити в ній значення право­славної релігійності, освіти й меценатства для процвітання. «Острозький слід» не раз давав знати про се­

бе в діяннях Сагайдачного. У певному сенсі в його особі можемо побачити продовжувача традицій князя В.-К. Острозького — як у політичному, так і в духовно-культурному значенні.

Деякі автори стверджують, ніби Сагайдачний брав участь у антиуніатській полеміці, навіть написав твір «Пояснення про унію». На жаль, це один з історичних міфів, які не є винят­ковим явищем у науковій літературі. Підставою для його ви­никнення став довільний переклад Д. Бантиш-Каменським фрагмента листа, написаного Л. Сапігою з Варшави до И. Кунцевича 12 березня 1622 р. Однак немає сумніву, що Сагайдач­ний належав до ревних прихильників православ’я та против­ників унії, в чому був прибічником КНЯЗЯ В.-К. Острозького. Я. Собеський, який описав Хотинську битву та значну роль у ній гетьмана Сагайдачного, все ж написав про нього: «Обряд і релігію грецьку оточив він культом незвичайно гарячим, біль­ше ніж забобонним, і для тих, що перейшли в лоно римської церкви, був він ворогом дуже завзятим і запеклим».

загрузка...

Мабуть, Сагайдачний мав усі можливості зробити тради­ційну шляхетську кар’єру. Значна частина випускників Ост­розької академії, до яких він належав, ставала «слугами» — чи то світськими, чи церковними — у величезних володіннях кня­зя В.-К. Острозького. В. Антонович, щоправда, не посилаючись конкретне джерело, стверджував, ніби Сагайдачний служив у київського судді Аксака. Це, загалом, здається цілком вірогід­ним. Пригадаймо, що В.-К. Острозький був київським воєво­дою, і чимало вихованців Острозької академії опинилися в Киє­ві й на теренах Київщини. Той же В. Антонович доводить, що в Аксака, в якого служив Сагайдачний, сталася якась сімейна драма. Мовляв, це стало причиною втечі Сагайдачного з Києва на Запоріжжя, оскільки він до неї мав причетність.

На Запоріжжі Сагайдачний спробував реалізувати себе як воїн і полководець. Українські козаки не раз обирали його своїм ватажком. Саме за часів гетьманування Сагайдачного во­ни здійснили низку успішних походів Чорним морем, нападаю­чи на прибережні міста Османської імперії. Так, 1610 р. козаки напали на турецькі володіння поблизу Варни, 1614 р. здійсни­ли морський похід у Анатолію та штурмували фортецю Синоп, 1616 р. напали на Кафу (Феодосію), Трапезунд, Самсун, околи­ці Варни й Констанци, 1620 р. знову здійснили напад на Варну, а 1621 p. — на Синоп. Таку антитурецьку діяльність Сагайдач­ного цілком можна розглядати як продовження антитурецьких та антитатарських походів Семерія (Северина) Наливайка, що здійснювалися з таємної санкції В.-К. Острозького.

Дослідники, беручи за основу тогочасні документи, дово­дять, що козацькі морські походи за часів Сагайдачного сут­тєво вплинули на політику, економіку й щоденне життя в ба­сейні Чорного моря.

Очевидно, саме з цими походами пов’язана одна пісня, широковідома в народі:

А в неділю пораненьку Зібралися громадонька До козацької порадоньки, Стали ради додавати: Відкіль Варни доставати — Ой чи з поля, чи ли з моря, Чи з тої річки-невелички?

А. Чайковський висловлював такі міркування щодо цього твору: «У тій пісні немає згадки про Сагайдачного, як беручо­го участь у тім поході, але, здається, автором пісні не був над- дніпрянець, бо говір її не є наддніпрянський, а радше галиць­кий, і то з околиць Старого Самбора, бо такий говір можна там ще сьогодні почути. Може, її автором був сам Петро Конаше- вич, і тому про себе нічого не згадує».

У контексті антитурецької та антитатарської політики треба осмислювати й походи Сагайдачного в молдавські та во­лоські землі 1612—1613 pp.

Важливим моментом у військовій біографії полководця став похід на Москву 1618 р. Мабуть, саме цей «незручний» факт спонукав російських, а потім радянських істориків замов­чувати діяння Сагайдачного, навмисне відводити цю історичну постать на «задній план». Не будемо зараз заглиблюватися в де­талі польсько-російської війни 1617—1618 pp. У той час Московія переживала лихі часи. Практично ще не скінчилося «смутное время». Тривала боротьба за московський престол. Король Речі Посполитої Сигізмунд III сподівався за допомогою

військової сили посадити на нього свого сина Владислава. Ко­ролевич зі своїм військом наближався до Москви. Однак сил йому бракувало. На допомогу Владиславу з 20-тисячним ко­зацьким військом вирушив Сагайдачний. Він рейдом пройшов через Сіверщину, Єлець, Шацьк, Коломну та інші російські міста, захопив їх. А під Москвою об’єднався з Владиславом.

Війська мали здійснити нічний напад на Москву. Однак він виявився невдалим. Збереглися «благочестиві легенди», які перекочовують з одного видання до іншого, про те, як козацький гетьман, щойно почув дзвони православних цер­ков, відмовився штурмувати «єдиновірну» Москву. На­справді все було набагато прозаїчніше. У середовищі поль­ського командування виникли певні непорозуміння щодо штурму. А потім від нього взагалі відмовилися, оскільки збігав річний термін, наданий сеймом, на війну з Москові- єю. Тут треба зважати на те, що, на відміну від «тоталітар­ної» Московії, в Речі Посполитій головні державні справи вирішувалися «демократичним шляхом». Відповідно, рі­шення сейму було важливішим, ніж воля короля.

Річ Посполита уклала з Московією перемир’я. Королевич Владислав відмовлявся від своїх претензій на московський престол. Однак, зі свого боку, Московія поступалася перед Річчю Посполитою Чернігівщиною та Сіверщиною.

Наші історики не дуже звертають увагу на московський похід Сагайдачного й не осмислюють його значення для України. Мабуть, свідомо чи несвідомо спрацьовує боязнь пе­ред «старшим братом». Адже, по-перше, саме рейд Сагайдач­ного закріпив перемогу Речі Посполитої в тій війні. До неї ві­дійшли землі — Чернігівщина та Сіверщина, які в перспекти­ві стали українськими. Якби цього не сталося, ці території ма­ли б усі шанси стати російськими, як це сталося, наприклад, з білоруською Смоленщиною. По-друге, московський похід Са­гайдачного сформував у королевича Владислава прихильне ставлення до українських козаків. Принаймні, ставши коро­

лем, він пішов їм на поступки: зокрема, 1632 р. легалізував православну ієрархію України й Білорусі. Власне, завершив те, що започаткував Сагайдачний.

Але найбільшою перемогою Сагайдачного виявилася все ж Хотинська битва. Її передісторія така. 1618 р. на турецький престол зійшов Осман II, який одразу почав готуватися до вій­ни з Річчю Посполитою. Він сподівався, що, розгромивши цю державу, утвердить свій вплив у Європі. 1620 р. став трагіч­ним для Речі Посполитої: багатотисячне турецько-татарське військо вщент розгромило польську армію на чолі з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським на Цецорських полях у Молдавії. Після цього Осман II почав підготовку походу вглиб Польщі. Король Речі Посполитої Сигізмунд III квапливо шу­кав допомоги в європейських монархів. Проте це були марні сподівання. Силою, яка реально могла б допомогти Речі Пос­политій, були українські козаки.

Цією ситуацією по-своєму скористався Сагайдачний. Він та козаки чимало зробили для захисту православної церкви. Саме тому 1615 р. заснували Київське братство, яке стало од­ним із осередків православного руху. На той час в Україні та Білорусі майже не залишилося православних ієрархів, а на їхні кафедри прийшли уніати. Ще б кілька десятиліть — і пра­вославну церкву тут цілковито заступила б уніатська. Сагай­дачний зважився на відновлення православної ієрархії. Стало­ся це так. Скориставшись проїздом із Москви через Україну єрусалимського патріарха Феофана (Теофана), він змусив його висвятити єпископів для православної Київської митрополії. Це відбувалося таємно в кінці 1620 — на початку 1621 року. Цікаво відзначити, що висвячені єпископи, як правило, були пов’язані з Острозькою академією та Острозьким культурним осередком. Це — І. Борецький, І. Борискович, І. Копинський, І. Курцевич, М. Смотрицький. Однак таке висвячення, не санк­ціоноване владою, трактувалося як злочин. Тому всі зазначені ієрархи перебували під захистом Сагайдачного. Після поразки

під Цецорою, коли Річ Посполита особливо потребувала ко­зацької допомоги, їх ніхто не наважувався чіпати.

Питання визнання православної ієрархії стало предметом своєрідних торгів між Сагайдачним та королем Сигізмунд ом III. Тонкощі політичної гри, яку вели дві сторони, є окремою темою. Сагайдачний, судячи з усього, отримав деякі обіцянки. А ко­зацька рада, що відбулася в урочищі Суха Діброва на Київщині в червні 1621 p., постановила об’єднатися з польсько-литов- ським військом для боротьби проти бусурман. Місцем збору ви­значили місто Могилів на Дністрі. Звідти козаки мали вируши­ти до Хотина. Під цією фортецею як з одного, так і з другого бо­ку зібралося величезне військо. Турецько-татарська армія, яку очолив сам султан Осман II, налічувала близько 150 тисяч осіб, їй протистояло польсько-литовське військо (понад 50 тисяч воя­ків), очолюване королевичем Владиславом і коронним гетьма­ном Яном-Каролем Ходкевичем. До нього приєдналося козаць­ке військо, яке змушене було прориватися, оскільки велися бої з турками й татарами. Загалом козаків було трохи більше 40 ти­сяч. Як бачимо, на турецькому боці була кількісна перевага.

М. Грушевський, характеризуючи козацьку армію під Хо­тином, писав: «У сумі козацьке військо, що взяло участь в кампанії, було так велике як польське і ні трошки не гірше від нього — гірше уоружене, але не гірше дисципліноване, і дале­ко ліпше вишколене в війні з татарами й турками…»

Самого гетьмана Сагайдачного ще до початку битви в су­тичці з турецьким загоном було поранено в руку. Та він усе од­но продовжував керувати козаками. Завдяки його воєнному мистецтву козацьке військо одержало не одну перемогу.

Битва під Хотином почалася 2 вересня 1621 р. наступом го­ловних турецьких сил по всьому фронту. При цьому основний удар припав на козацьку армію. Козаки зазнали певних втрат. Однак наступного дня спробували взяти реванш, змусивши противника відступити. Своєрідним тріумфом козацького вій­ська став бій 4 вересня. Його так описує очевидець цих подій, вірменин Ованес Каменаці: «…невірні турки підійшли з гар­матами і цілий день безперервно великими силами атакували козаків. Але ближче до ночі козаки виступили з табору і напа­ли на турків, і ті, не зумівши протистояти, відступили й поча­ли втікати. Козаки кинулися за ними, знищуючи, і так пере­слідували їх до самого турецького табору, і побили багато не­вірних, і взяли багато здобичі. Але невдовзі настала ніч, і по­ляки не змогли дати козакам підкріплення. Незважаючи на це, козаки відбили у турків сім гармат… через що турецький султан зі своїми пашами перебував у великій скорботі».

Сагайдачний застосовував традиційну козацьку тактику нічних атак. Вони відбулися вночі з б на 7, з 16 на 17, з 19 на 20, з 22 на 23 вересня. В останній із них брали участь близько трьох тисяч козаків, які вбили кілька сотень турків, захопили багато зброї та цінностей. Загалом Хотинська битва набула позиційного характеру й тривала понад місяць. За цей час по­мер коронний гетьман Я.-К. Ходкевич. Сталося це 24 вересня. Турки вирішили скористатися смертю полководця. 28 верес­ня султан Осман II наказав дати генеральний бій. Та все ж туркам не вдалося прорвати оборону. Натомість козацькі вій­ська перейшли в контратаку, внаслідок чого противник від­ступив по всьому фронту. Зрештою Осман II, зрозумівши без­перспективність подальших військових дій, погодився уклас­ти договір з Річчю Посполитою та відмовився від подальшого завоювання України й Польщі.

Деякі сучасники навіть казали, що без козаків армія Речі Посполитої не могла б стримати турків і татар, тому букваль­но за кілька днів битву було б програно польсько-литовськи­ми військами. Показово, що королевич Владислав, який фор­мально командував військами Речі Посполитої під Хотином, неабияк оцінив роль Сагайдачного в битві. Він спеціально по­дарував йому золотий меч із діамантами й написом: «Конашевичу — переможцю Османа під Хотином».

Як оцінювати Хотинську битву, її результати? У М. Гру- шевського читаємо такі міркування: «І ведені залізною рукою Сагайдачного, козаки… зробили з історії Хотинської кампанії історію незрівнянних подвигів відваги і самовідречення на ко­ристь і честь держави-мачохи, що наповнила подивом і приз­нанням очевидців — поляків, а нас, потомків сих героїв, напов­нюють мішаним почуттям гордости, жалю і стиду за сі рабські геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого ре­жиму, кожда прислуга якому кінець кінцем, як виявлялося, була злочином перед власними національними інтересами».

Звісно, в цих міркуваннях є певна частка істини. Так, ко­заки в цьому разі послужили державі, яка для них була мачу­хою. Однак це служіння не треба вважати «злочином перед власними національними інтересами». Зрештою, говорити про новочасні нації в тодішній Європі й відповідні «національ­ні інтереси» дуже проблематично. Хотинська битва була важ­ливою для цивілізаційного вибору України та інших земель Східної й частково Центральної Європи. Адже вирішувалося, чи ці землі залишаться в лоні «європейської християнської цивілізації», яка саме тоді перебувала на підйомі, чи стануть периферією мусульманського світу, який починав занепадати. Сагайдачний, незважаючи на численні «проти», зробив вибір на користь Європи. І якщо Україна має ще якісь риси європей- ськості, то в цьому є неабияка заслуга Сагайдачного.

Досягнувши вершин слави, Сагайдачний так і не скорис­тався результатами Хотинської перемоги. Будучи пораненим у битві, він хворів. Помер 20 квітня 1622 року. Однак і після смерті прислужився «українській справі». Про нього були на­писані вже згадувані «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного», які вважаються перлиною україн­ської поезії того періоду.

Петро КРАЛЮК

21 січня 2011р.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.