Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

У КІЛЬЦЯХ ЗАМКНЕНОГО ЧАСУ

загрузка...

Уміння жити в історії — справа складна. Воно надходить із Античністю. Саме тоді протистояння Ойкумени вар­варам формує вміння жити в історії як у складній су­в’язі якісних змін, де не все залежить від фатуму, від богів, від царів та героїв, де людина та громадська людність самі обирають долю й самі її втілюють, чинячи відповідно до власних переконань. Історія існує там, де є громадяни, кот­рі її творять. Там, де функціонують негромадянські су­спільства (часом дуже стабільні впродовж століть і навіть тисячоліть), плин історії наче завмирає або скручується у кільця довічного повернення.

Історія Росії наочно демонструє складність проблем, по­в’язаних із реальною історичністю національного життя і з розумінням цієї історичності. Стаття Ігоря Чубайса — ще одне підтвердження цього.

Можна тільки підтримати пафос її основних положень щодо російського сьогодення чи сталінської «великої пере­моги». Але автор статті чомусь некритично протиставляє до­бі більшовизму та сучасній добі Російську імперію до 1917 року як загалом нормальну державу, здатну органічно від­повідати на зовнішні та внутрішні виклики, націлену на ус­пішні реформи, на розв’язання нагальних проблем, і серед них — основної для XIX століття проблеми кріпосного пра­ва. І тут виникають серйозні сумніви щодо аргументів і вис­новків Ігоря Чубайса.

Почнімо, як то кажуть, ab ovo. Дорадянська Росія була учасником історії? Безумовно. Але якою мірою і в які періо­ди? Московія не була постійним учасником тодішніх євро­пейських подій — ані як політична, ані як економічна поту­га. Так, періодично спалахували її конфлікти із Річчю Пос­политою, періодично вона намагалася закріпитися на бере­гах Балтики, але загалом це було щось загадкове, незрозу­міле, на задвірках європейського життя, а то й поза ними; Оттоманська Порта і то була більше інтегрована до цього життя. І не тільки вона. Сучасний французький мислитель Ален Безансон зауважує: «У той час, як у Кремлі розважа­лися спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, в Бахчисараї при ханському дворі грали коме­дії Мольєра». Сині Води (1362), Грюнвальд (1410), Хотин (1621, 1673), Відень (1683) — усі ці та інші битви, що визна­чали на століття наперед політичний ландшафт Центрально-Східної Європи, відбувалися без участі московітів.

Але практично всі ці події відбувалися за участю укра­їнців та білорусів, які ніколи не випадали з обширу євро­пейської Ойкумени. У цьому, до речі, одна з головних про­блем не тільки написання «спільних підручників з істо­рії», а й формування спільного історичного бачення на по­бутовому рівні.

загрузка...

Тут дуже показова назва розчинної кави російського виробництва, яку продають в Україні, — «Петровская сло­бода». Мовляв, перша кава в Росії, символ її долучення до цивілізації… А тим часом ще Богдан Хмельницький часту­вав московських послів кавою (від якої вони плювалися), а затим Юрій Кульчицький навчив віденців пити її. Ну, а Ві­день, у свою чергу, навчив Європу. Тож прийшла з Європи мода на каву до Московії через добрих півсотні років після того, як в Україні еліта вже споживала її, а тепер цю «Пет­ровскую слободу» везуть до нас: дивіться, це ми вас цивілі­зували!

Власне, тільки з кінця XVII століття (ще до Петра І) по­чинає — бодай на рівні вищої еліти — формуватися спіль­ний інтелектуальний та соціокультурний простір Московії з Європою, який надає можливість першій сприйняти бодай частину європейських цивілізаційних досягнень не як «чу­жинську єресь», а як потрібні та практичні речі. Але — тільки частину, передусім техніко-технологічну, а не орга­нізаційно-суспільну. Не пройшовши школу Магдебурзького права, не маючи автономних університетів, міста Московії були чим завгодно, але не осердями свободи, де саме повітря робило людину вільною.

У Московії для того, щоб стати вільним, чоловікові треба було тікати туди, де взагалі справжніх міст не було — на далекі околиці, до козаків. Так воно, власне, залишило­ся й надалі, коли варварська Російська імперія постала на сході Європи, і Ігор Чубайс фактично визнає це, констатую­чи несвободу в цій імперії не лише селян, а й дворян (додамо сюди й городян), тобто — несвободу знизу догори, чого в Єв­ропі («король — лише перший шляхтич») ніколи не існува­ло. А відтак історія там була результатом вільних (часом, звісно, аж надто вільних, інколи — просто божевільних) ді­янь суспільства.

Отож Жалувана грамота про вольність дворянства справ­ді відкрила Росії нові обрії (чи міг вирости і ствердитися по­ет Пушкін в атмосфері казарми?). Але якою ціною? За два ро­ки до цього кріпацтво в повному обсязі було поширене на гу­бернії, що постали на місці ліквідованої Гетьманщини. Та й якою була та свобода для дворянства, якщо не існувало ані сво­боди слова й сумління, ані елементарних політичних свобод? «Бастардами Європи» звав визначний мислитель Чаадаев своїх напіввільних друзів — і за «неправильні погляди» був офі­ційно оголошений божевільним. І тільки після 1861 року Ро­сійська імперія справді потихеньку стає на шлях реформ. Але не стає вільною, бо будь-які несанкціоновані владою форми гро-

мадянської активності (і передусім політичного життя) зали­шаються під забороною. Досить згадати трагічні долі тисяч мо­лодих учасників «ходіння в народ» в середині 1870-х, на по­чатках властиво просвітницького й мирного. Це влада змуси­ла їх взятися за зброю й перетворитися на «міських партиза­нів» у намаганнях знищити імперію.

От тут ми й виходимо на принципову різницю між звіль­ненням кріпаків у Російській імперії і звільненням негрів- рабів у США. В останньому випадку це було справді історич­ним дійством: запекла публічна політична боротьба, багато­річне обговорення проблеми у вільній пресі, зрештою, пов­стання Джона Брауна — а потім і громадянська війна. Росія ж могла відверто обговорювати цю проблему й шукати шля­хи її розв’язання без публічності: або в масонських ложах на початку XIX століття, або в певних угрупованнях («гурт­ках») царедворців середини століття, або за офіцерською чаркою. А публічність забезпечував тільки вже під самі ре­форми політичний емігрант Герцен, його «Колокол» і «По­лярная звезда».

І розв’язок настав «згори», далеко не найкращий, за оцінками сучасників та нинішніх фахівців. «Реформа 1861 р. породила сильний голод на землю в селі. Він загост­рювався швидким демографічним ростом сільського насе­лення. У результаті аграрне перенаселення стало однією з найхарактерніших ознак господарського стану українського села у пореформені десятиліття. 1914 р. з 9,5 млн. жителів українських сіл 6 млн. були нащадками кріпаків. Вони жи­ли на тих самих 4 млн. десятин землі, що у 1860-х роках на­лежало вдвічі меншому числу їхніх предків. А 7 тис. росій­ських і польських поміщиків жили на 7,5 млн. десятин зем­лі», — констатує історик Ярослав Грицак. Таку «реформу» могли здійснювати, перепрошую, тільки несусвітні ідіоти — бо саме вона з неминучістю й породила, зрештою, селянську революцію 1917 року…

І, до речі, 28% кріпаків у населенні Російській імперії — це щось на кшталт «середньої температури по лікарні». На території України незадовго до звільнення, 1853 року, селяни-кріпаки становили трохи більше ніж половину населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Херсонській губернії їхня кількість була незначною (6%).

Отож проблема була пекуча, оскільки на значних терито­ріях більшість населення перебувала фактично в рабстві. Кілька дат. 1760 року поміщики отримали право засилати се­лян до Сибіру. 1765 року поміщики отримали право засилати селян не тільки до Сибіру, а й на каторжні роботи. 1767 року селянам було суворо заборонено подавати скарги (чолобитні) на своїх поміщиків. Остання дата дуже прикметна. 1762 року двом кріпакам, Савелію Мартинову та Єрмолаю Ільїну, дру­жин котрих убила згадана Ігорем Чубайсом як «нетиповий випадок» Салтичиха, дивом вдалося передати скаргу імпе­ратриці Катерині II, яка щойно зійшла на престол. Демон­струючи свою відданість закону, Катерина наказала зразко­во-показовим способом розслідувати цей кричущий випадок (75 смертей!) та покарати винну, а водночас заборонила на майбутнє подібні скарги…

Не випадково ж, мабуть, Пушкін називав кріпаків «ра­бами»…

Принагідно хочу зауважити, що аргументи на користь кріпацтва, наведені Ігорем Чубайсом, надзвичайно нагаду­ють аргументи на користь збереження рабства в СІЛА. Мов­ляв, хто ж краще піклуватиметься про нещасних негрів, як не плантатор під наглядом освіченого уряду? А тут, звісно, не негри, але ж нетямущий простолюд, якого поміщик ще й годувати мусить у разі неврожаю. А все решта — то, мабуть, дрібні ексцеси, про які Шевченко писав:

Продаєм

Або у карти програєм Людей… не негрів… а таких, Таки хрещених… но простих.

їх і звільнила влада врешті-решт, наполохана катастро­фою у Східній (Кримській) війні. От тільки не треба звати той час «неспішним». Мовляв, що таке 80 років у ту добу… Але ж за той час Сполучені Штати Америки встигли утвори­тися, виграти війну за незалежність, ухвалити дві консти­туції (друга з них діє з поправками й понині), відбути другу війну за незалежність, розширити в десяток разів терито­рію держави, створити там потужну індустрію — і розколо­тися через питання про рабство негрів. А Франція, якщо взяти Європу? Революція 1789 року, Декларація прав лю­дини і громадянина, республіка, Бонапарт, імперія, завою­вання ледь не усієї континентальної Західної Європи, рес­таврація, революція 1830 року, революція 1848 року, знову республіка і знову імперія… А головне — Кодекс Наполео­на, який заклав основи континентального цивільного пра­ва. І, звісно, перемога над Російською імперією у згаданій уже Східній (Кримській) війні.

Оця-от «дурь самодержавья», оцей-от спотворений істо­ричний розвиток, який і за СРСР не спинився, хоча й пішов кільцями замкненого часу, досі тримають Росію (і частково Україну, оскільки остання перебуває в зоні не тільки куль­турного, а й цілеспрямованого потужного пропагандис­тського впливу з боку Москви) у тому стані, в якому вона є. А тим часом Велика Історія плете свої химерні й непрочитані ще візерунки…

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ 1 квітня 2011 р.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.