Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

«СВОЯ ІСТОРІЯ І СВОЯ ПРАВДА»

загрузка...

Наш час — це час прискореного розпаду гігантської держа­ви, створеної внаслідок мілітарних зусиль упродовж кіль­кох століть спершу невеликого Московського князівства, яке знайшло собі потужну підтримку і структурний взірець у Золотої Орди. Етапи процесу, який отримав офіційну назву «со­бирание русских земель», добре відомі. До нього належить, нап­риклад, нищення до ноги Новгородської вічової республіки, за­хоплення Тверського князівства та суміжних земель, а далі — завоювання Казані та Астрахані, Сибіру, підкорення України, Польщі, Криму… и прочая, и прочая, и прочая, як говорилося в офіційному титулуванні володарів Російської імперії.

Але не все йшло так гладко. З часом почалися військові пораз­ки. Перша ганебна поразка спіткала Російську імперію внаслідок Кримської війни, яка виявила технічну відсталість Росії порівня­но з передовими країнами Європи, а також глибоку корупцію в дер­жавному апараті. Чим відповіла влада? Деякими справді корис­ними реформами, зокрема скасуванням кріпацтва, але також іде­ологічним актом святкування 1000-ліття Росії — дати, невідомо ким і на якій підставі встановленої. Що ж, коли в країні негараз­ди, саме час зорганізувати для підтримки народного духу помпез­не святкове дійство. Це стало пізніше стійкою традицією і більшо­вицької імперії. Згадаймо, скажімо, дату 23 лютого. Якраз в цей день на фронті було затишшя, але це нічого…

І ось нещодавно в дусі цієї традиції президент Росії Дмітрій Медведев підписав Указ № 267 про відзначення 1150 річниці «зародження російської державності». Ця подія мала значний резонанс як у Росії, так і в нашій державі. Указ став одною з тем, що обговорювалася на зустрічі президента з науковцями-істориками в російському місті Владімірі. Сам президент на цій зустрічі назвав свій документ інакше — Указом «о празд­новании 1150-летия основания Российского государства».

загрузка...

Випадкова обмовка? Навряд чи. Лідер держави не може не розуміти різниці між виразами «зарождение государствен­ности» та «основание государства». Перший вказує на появу слабких паростків державності, які лише згодом можуть дати помітні плоди, тоді як другий акцентує існування суб’єкта державотворення, який має чітку програму формування дер­жави з усіма її необхідними атрибутами (армією, грошовою та фіскальною системою, владною вертикаллю, столицею тощо). Отже, заміняючи вираз «зародження російської державності» іншим — «заснування держави», — Президент наголошує і на вагомості події 862 року для подальшої історії Росії, і на наяв­ності в той час суб’єкта державотворення, і на тяглості дер­жавних форм в Росії протягом 1150 років.

Щоб прояснити питання, що ж таке державотворче стало­ся 1150 років тому на теренах Новгородської землі, звернімо­ся до праці «Курс русской истории» відомого російського істо­рика Василя Ключевського. Коментуючи подію другої поло­вини IX ст., яку ще в XIX ст. було вирішено вважати почат­ком російської державності, він пише:

«Около половины IX в. дружина балтийских варягов проникла Финским заливом и Волховом к Ильменю и стала брать дань с северных славян и финских племен. Туземцы, собравшись с силами, прогнали пришельцев и для обороны от их дальнейших нападений наняли партию других ва­рягов… Укрепившись в обороняемой стране, нарубив себе «городов», укрепленных стоянок, наемные сторожа повели себя завоевателями. Вот все, что случилось» (Т. 1, с. 168— 169 третьего издания).

Здавалося б, все зрозуміло. Місцеве населення, що складало­ся із слов’ян та фіно-угрів, з метою захисту від нападників-норманів наймає собі за гроші інших зайд-норманів, які невдовзі, ко­ристуючись правом сильного, підкоряють собі місцеве населення. Говорити про «добровільну» передачу влади норманам так само безглуздо, як без кінця повторювати заїжджену платівку про до­бровільне входження України до складу Росії чи про подарунок Україні у вигляді Криму, який нібито зробив Хрущов.

Для Ключевського наукова неспроможність історичного мі­фу про зародження російської державності була цілком очевид­ною. Він зауважує, що «наше сказание о призвании князей пос­тавило в тени второй момент (тобто про захоплення влади норман­нами. — Авт.) и изъяснительно изложило первый (тобто про ме­ту тубільного населення, з якою були найняті нормани. — Авт.), как акт добровольной передачи власти иноземцам туземцами. Идея власти перенесена из второго момента, из почвы силы, в первый, на основу права, и вышла очень недурно комбинированная юри­дическая постройка начала русского государства» (с. 170).

Однак те, що розумів В.Ключевський у середині XIX сто­ліття, очевидно, не влаштовувало російського імператора Олександра II, який спонукав своїх істориків знайти привід для святкування тисячоліття історії Росії, і цей привід було знайдено саме у малозначущій літописній події 862 року. Як­що вдуматися у її суть, то доведеться прийняти думку, що на теренах Новгородської землі утвердилися завойовники, чужі за релігією, мовою та матеріальною культурою слов’янському населенню, і почали його систематичне пограбування та гноб­лення. Визнання російськими ідеологами тяглості традиції такої державності аж до сучасності мало би означати визнан­ня насильницького, чужонаціонального, мілітарного харак­теру державної влади, що, по суті, і відповідає всій історії Ро­сії, проте, як це не парадоксально, ніколи не проголошується.

Чому? Відповідь цілком зрозуміла: Росії не потрібна правди­ва історія своєї держави, їй потрібна така історія, яка давала би під­стави пересічному громадянину «гордиться своей страной». А на створення міфів ніяких грошей з державного бюджету не шкода.

Проте зараз Росії не на часі бавитися подібними святами. У країні глибока системна криза. Уряд ще дозволяє собі спе­речатися з Японією за якийсь не потрібний йому острів, тоді як величезні простори Сибіру спокійно й методично заселя­ються працьовитими китайцями, і ця територія залишаєть­ся російською лише номінально. Та насправді не територія головне, хоча для Росії, яка живе за рахунок ще не вичерпа­них природних багатств, продажем своїх надр, це не остан­ній чинник.

Головна проблема в Росії — це проблема влади і власності. Коли влада перетворюється на власність, досягається макси­мально високий показник корупції, а це означає, як було по­казано низкою дослідників, що мала частина людей (порядку відсотка) володіє практично всіма ресурсами країни, а решта не має належного добробуту і правового захисту, внаслідок чого в країні зростають бідність, алкоголізм, смертність; діє­здатна молодь намагається емігрувати, а серед не вельми діє­здатної зростає агресивність, зокрема ксенофобія, що часто- густо виливається у відверте насильство над людьми.

В Україні також є свої складні проблеми. І, звичайно, нам не варто приєднуватися до російських псевдосвят. А щодо підтвердження наших поглядів на давню історію — варто навести цитату з видатної книги російських науков­ців О.Ахієзера, І. Клямкіна та І.Яковенка з книги «История России: конец или новое начало?»: «…Давно доказано: рус­ская этническая идентичность, возникшая не раньше XVIII века, не имеет никакого отношения к тем «русьским», о которых говорится в летописях и с которыми даже в Киевской Руси идентифицировала себя лишь часть ее на­селения». Отже, у нас своя історія і своя правда.

Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, Маргарита ЖУЙКОВА

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.